Широка степова смуга, що відмежовувала лісисті українські землі від Чорного та Азовського морів, суттєво впливала на нашу історію. Відсутність природних бар’єрів та неозорий степ постійно створювали для України цивілізаційні виклики. Починаючи від кімерійців, території тут займали щоразу інші кочові народи: скіфи, сармати, печеніги, торки, берендеї, ковуї, половці, татари. Протистояння азійській стихії перетворилося на неодмінний атрибут українського життя, потужно впливаючи на всі його сфери: світобачення, антропологічний тип, культурний код, ментальність українців, стосунки із сусідами.

Доля визначила Україні прикривати Європу й випити гірку чашу до дна. Сусідство на заході з Польщею, а на сході з Московією страшенно обтяжувало її розвиток. Свого часу таку роль України добре усвідомлювали на Заході. Наприклад, у другій половині XVIII століття для австрійця Йоганна-Христіана Енгеля, одного з найпроникливіших тодішніх концептуалістів східноєвропейської історії, Україна – це не інакше, як “стіна, що відділяє культурну Європу від дикої Азії” та “твердиня проти татар і росіян”.

Фронтир між Сходом та Заходом

Принаймні від часів Київської Русі надідея всіх українських еліт полягала в тому, щоб віддати степ під надійний контроль і твердо стати на берегах Чорного та Азовського морів. Проте ані українським чинникам, ані їхнім степовим опонентам не ставало сил безальтернативно вирішити проблему на власну користь. Тому звичного лінійного кордону тут не було. Натомість виникла умовна гнучка межа між українським світом та південними сусідами. Згодом вона ширилася то на північ, то на південь, щоразу відбиваючи перевагу тієї чи тієї сторони. Така конфігурація простору перегукується з іншими подібними зонами у світі, які називають фронтирами, або Великим кордоном.

На відміну від лінійного кордону, фронтир – це широка смуга земель, на які претендують суб’єкти, розташовані з обох її боків, але тривалий час не здатні контролювати її, перетворивши на лінійний кордон. Фронтир принципово відрізняється від звичайного кордону. Якщо кордон роз’єднує суспільства, то фронтир, навпаки, – проникна зона і джерело взаємовпливів. Це зона не тільки жорсткої конфронтації за простір, а й активних контактів, у кожному випадку за власною моделлю. 

“Сутичка козаків з татарами”. Картина Юзефа Брандта (1841-1915)

Найвідомішими у світовій історії фронтирами були Північнокитайський (між китайською цивілізацією та кочівниками), фронтири утворені міграцією європейців в Австралії, Південній Африці, Північній та Латинській Америці, Великий кордон Європи. Частиною останнього і був український степ. Цей Великий кордон тягнувся від Піренейського півострова через Балкани і східноєвропейський степ до Каспійського моря та був межею між Сходом і Заходом, християнським та мусульманським світами.

Починаючи з ХІХ століття, історики розглядали фронтир як надзвичайно важливий чинник розвитку суспільств, розташованих у його зоні. Американець Фредерік Джаксон Тернер наприкінці того ж століття запропонував концепцію, згідно з якою рухомий фронтир між європейськими переселенцями та місцевими індіанцями став колискою Америки, двигуном формування американської демократії та способу організації суспільства і влади. Відтоді пояснення американської історії крізь призму різних моделей теорії фронтиру посідає одне з провідних місць.

Від 1950-х “фронтирний дискурс” став однією з найпопулярніших опцій для вивчення історії етноконтактних зон, цивілізаційних перехресть та суспільств, розташованих у зонах впливу останніх. Ефективним є такий підхід і для інтерпретації української історії. Особливо це стосується XV–XVIII століть, коли сформувався Степовий кордон між українським світом та останньою хвилею натиску азійської стихії (турків, татар, ногайців), найвпливовішою для подальшої ходи української історії. 

Як частина Великого кордону Європи, український Степовий кордон був органічною складовою межі між Сходом і Заходом. Він символізував перехід зони лісів у лісостеп та степ. То був і релігійний кордон між християнським і мусульманським світами, а також зона багатовікової політичної та військової конфронтації.

У XV–XVIII столітті події у степовому підчерев’ї України голосно відлунювали у європейському просторі. Чи не найпоказовіше свідчить про це та увага, з якою до них ставилися в Габсбурзькій імперії, Венеції, Ватикані. Якраз тоді в Україні з’явилася найефективніша від часів Київської Русі зброя супроти степових конкурентів – козацтво.

Відмінне та спільне

Були й суттєві відмінності між значенням для Європи Степового кордону й історичною роллю “заморських” Великих кордонів, що відкрили європейці. По південний бік Степового кордону середовище представників азійського степу не було однорідним: ногайці різних колін, татари, турки. Кожен із цих суб’єктів посідав свою нішу. Турки вели вже осілий спосіб життя. Кримські татари ще перебували на півдорозі до остаточної осілості. Лише ногайці залишалися вірними кочовій стихії. Складним і суперечливим був комплекс взаємин та взаємозалежностей у трикутнику ногайські орди – Кримський ханат – Туреччина. Усе це урізноманітнювало виклики перед українським світом.

За своєю суттю Степовий кордон не міг виконати тієї ролі, яка належала “заморським” фронтирам і передусім на Американському континенті. Якщо Новий світ та Південна Африка дійсно стали джерелом велетенського та хронологічно тривалого збагачення Західної Європи, яке каталізувало модернізацію останньої у капіталістичному напрямі, то українському аналогові судилася інша доля. На ньому не існувало природних багатств, які за своїм впливом на первісні мотиви освоєння степу можна було б поставити на один кін з коштовними металами Бразилії, хутром Сибіру та Квебеку. Вигоди від тутешніх господарських промислів були, але освоєння Степового кордону не стало джерелом накопичення ресурсів. Зиск від торгівлі, промислів, пізніше рільництва не дав того колосального та тривалого економічного ефекту, який мало відкриття “заморських” Кордонів.

Граничари з австрійсько-османського кордону

Степовий кордон був насамперед оборонною лінією європейської цивілізації перед наступом азійської стихії і вимагав колосальних видатків на оборону. Висока питома вага оборони в структурі заходів з опанування Степового кордону не до порівняння з тими зусиллями, які докладали підкорювачі, наприклад, Австралії чи Нового світу. Натомість на цьому ґрунті простежується спорідненість із Північнокитайським та Південноафриканським кордонами, де майбутні переможці часто мусили вдаватися до оборонних дій, а в Китаї навіть вибудували відому Велику стіну.

Ситуація нагадувала балканську, де Австрійсько-Османський кордон аж до його остаточного закриття невпинно висмоктував ресурси. І там, і тут виникли специфічні спільноти, за допомогою яких вдалося потіснити тюркських опонентів. На Балканах це граничари, гайдуки, ускоки, секеї, в Україні – козаки.

Водночас на українській ділянці Степового кордону не було так званих “культурних втрат”, які можна було би порівняти з примітивізацією внутрішнього світу підкорювачів Дикого Заходу чи, скажімо, Австралії. Стиль життя на Степовому кордоні та прикордонні був сповнений небезпек, пригод, позбавлений деяких усталених норм. Однак Степовий кордон не тільки не зменшив загальної кількості козаків, а й, що найважливіше, не ставив бар’єрів для її збільшення. Упродовж XVI століття козакували навіть князі. Козацтво було відкрите для зовнішніх інтелектуальних впливів, чим у середині XVI століття скористалися покозачені дрібні бояри, а в часи Петра Сагайдачного – отці Української Православної Церкви. У козацьких лавах знаходили місце й для тих, у кого за плечима була Острозька чи Києво-Могилянська академії. Еліта козацького стану з часом виявила здатність генерувати власні ідеологічні та політико-правові концепції, відновила українську державу у вигляді Гетьманщини.

Рівні з рівними

Головна риса Степового кордону в тому, що українцям довелося мати справу з порівняльними за політичною та військовою спроможністю соціальними структурами, організованими в держави. За цією ознакою він нагадував балканську ділянку, де теж змагалися цілком співвідносні потуги – Османська та Габсбурзька імперії. На Американському континенті, у Південній Африці, Австралії ситуація була цілком іншою. Відчуття зверхності над “дикунами” стало візитівкою процесу опанування європейцями Нового світу, Південної Африки, Австралії та Нової Зеландії. Навіть у Латинській Америці, де утворилися мексиканський, бразильський та інші етноси, це відчуття посідало чільне місце в комплексі ціннісних орієнтацій переселенців. Натомість в Китаї від кочівників відгородилися Великим муром. Культивування зверхності над суперниками досягло такої межі, що навіть європейців у ХІХ столітті сприймали як людей другого сорту.

На Степовому кордоні опоненти навпаки сприймали одні одних як засадничо гідних суперників. Претензії Туреччини та Кримського ханату підкріплювалися реальними військовими можливостями обох. Тож сценарій розвитку відносин між християнськими та мусульманськими претендентами на степ передбачав не тільки жорстку конфронтацію за простір, а й стимулював активні етнічні, культурні, господарські контакти, які розвивалися паралельно з військовими конфліктами. Від конкурентів українці хоча й ціннісно відгороджувалися, але не настільки, як на класичних кордонах – у Північному Китаї, Австралії та Північній Америці. Татарські анклави в Литві, Україні, Польщі, наявність серед української шляхти і князів вихідців із татар, численні випадки асиміляції татар, ногайців, турків українським козацтвом – усе це свідчить про відсутність в українців ментальних перешкод для щонайтісніших контактів із тюркськими сусідами. Але в українській зоні інтенсивні міжетнічні контакти не переросли у формування нової етнічної спільноти чи спільнот, як це сталося в Латинській Америці, де на основі змішування європейців з місцевими індіанськими племенами сформувалася низка етносів.

Втрачена перевага

Зародження українського козацтва та його версія опанування українського степу поклали край розширенню зони впливів татар і ногайців, а згодом привела до набуття над ними вирішальної переваги. Виникнувши на прикордонні, а потім і заснувавши осідки на вістрі Степового кордону (Запорозька Січ та навколишні місцини), козацтво відкраювало від нічийного степу своєрідну буферну зону, яку починало залюднювати, прокладаючи шлях іншим. Обшир незалюднених земель, який відрізали козаки, став придатнішим для української колонізації. Сформувалися ніби дві лінії наступу: козацька й залюднення, яке відбувалося тепер уже в козацькому тилу. Під козацьким прикриттям опанована зона розширювалася, а самі козаки з часом проникали й до узбережжя Азовського та Чорного морів. Рівновага на Степовому кордоні поступово та природно зміщувалася в український бік.

Доба Гетьманщини стала переломною, підсумувавши попередні українські зусилля, вістря яких від початку XV століття перебувало в руках козаків. Проте давня мрія обох українських еліт – князівсько-шляхетської та козацької – реалізувалась у шкідливий для української перспективи спосіб. Ослаблення у XVIII століття Гетьманщини, Війська Запорозького Низового та Речі Посполитої неочікувано вивели на перші ролі Російську імперію. І вона зуміла скористатися з нагоди, привласнивши майже всі плоди багатовікових українських змагань за степ. Іронія долі полягає у тому, що вершки від багатовікових українських зусиль зняла потуга, яка використала усе це для того, щоб тугіше стиснути Україну у своїх лабетах.

“Запорожці”, Юзеф Брандт

Читайте ще

Де межа України?
Де межа України?
Втрачена столиця
Втрачена столиця
Історії зникомих народів Європи
Історії зникомих народів Європи
Тімоті Снайдер: Кожна нація мусить визнати баланс між мучеництвом і мучительством
Тімоті Снайдер: Кожна нація мусить визнати баланс між мучеництвом і мучительством