«Наступ радянської армії змусив місцеве чоловіче населення, колишніх військових, які залишились на окупованій території, продемонструвати, що у різний спосіб допомагали радянській владі. Це можемо гарно прослідкувати, якщо порівняємо чисельність партизанських загонів та їх бойову діяльність.

Наприклад, з 1941 року до весни 1943 в партизанському загоні могло бути до 25 осіб, а за рік він розростається майже до тисячі бійців. Те ж стосується і бойових операцій та їх доцільності. Наприклад, одна з перших операцій загону Федорова [Олексій Федоров — генерал-майор, у роки німецько-радянської війни командир Чернігівсько-Волинського партизанського з'єднання] — це захоплення села Погорільці на Північній Чернігівщині 1 грудня 1941 року, а вже 2 грудня це село було спалене у відповідь».

«З боку партизан і радянської армії ніхто не рахувався із втратами цивільного населення під час проведення бойових операцій. При їх плануванні не особливо зважали на доцільність нападів. Цивільне місцеве населення фактично ставало заручниками і в першу чергу потрапляло під дії каральних загонів окупантів. Це добре видно і зі спогадів самих партизанів та ставлення українського населення до їх діяльності».

«Як мене забрали? Піймали біля хати у дворі. Коли забрали від хати, то обшукали на плацу перед хатою Зінька Ходака, біля Касянів при дорозі. У мене в кишені був ножик, кишеня прорвалася і ножик випав униз в полу і так висів.

Нас повели в сільську школу, де я вчився. Завели, построїли і первим мене брали. Я в першу групу попав, зі мною був Іванов Вася. Він був тоді з обома руками. Йому прострелили руку і чотири пальці на руці і відбили руку. Якби не він, то мене б убили.

Німці вели нас на розстріл вночі з собаками і фонариками по болоті, від школи повели прямо на станцію. Вели на світанку, десь о 4:00 чи в 5:00. Коли йшли, то бачив, що наша хата догорає. На станції нас завели в маленьку коморку, ми там стояли тісно і говорили між собою. Вася Іванов був кадровим — радянська армія відступала і він залишився в Гопчиці. Він сказав, що нам ніхто не допоможе і нам там «кришка». Інші думали, що німці все розузнають, розберуться, хто палив радіостанцію і відпустять.

Ми постояли трохи на станції, потім німці сказали «Ком! Ком!» і вивели нас на перон. Потім повели на поле, в цей час світало вже і був гудок на цукровому заводі. На дворі сікло — сніг з дощем. У мене було полупальто з німецького одіяла, яке виміняли за шнапс і хрещена мати пошила пальто. Вели нас німці в поле по-троє, спереду, з боків і ззаду йшли, без собак і з автоматами. Потім була команда «Стой!» Німці враз розійшлися і почали стріляти з автоматів, не було тоді ніякої ями. Це потім копали на другий чи третій день, щоб закопати.

Мені попало, прошила пуля, я впав. Мене спасли ноги чужого чоловіка, який падав і накрив мене ногами чи у чоботях, чи у валянках, не знаю хто… У чоловіків було багато дір в голові, в когось і голови вже не було... Але я потім піднявся, не було холодно. Німці ще стріляли, добивали. Чув страшенний бичачий крик «Бу-у-у-у-у!» Понятно, мужики були здорові, це не миші. Я потіряв сознаніє. Підняв голову і бачив, як старий Блоха знімає чоботи з себе, але чи він втік я не побачив.

Іванов був кадровиком і поняв, що треба тікати і рванув. Що б я робив, коли німці не побігли б за ним? Але по мені теж навздогін дали чергу. Я вниз у рівчак, де зараз ставок, до труби. Я тікав через Кут, хтось в сторону Попівець. Питає «Ти звідки?» Кажу — «Сюди», він показує, «А я туди». Хто він я не знаю, при мені його не вбили, може потім… Я бачив посадку і канаву, де були цукрові буряки, під довгоносиків, упав у рівчак, бо стріляли і пролітали кулі. Я бачив, як по ньому стріляли, кулі попадали в бугорок, земля розсліталась. Мабуть, його вбили. Він був молодий, як моя сестра Шура, можливо, то був Тимофій Завалідер».

«Я був з Дмитром [Братківським], мені тоді було вісім років, він був старшим за мене. Ми обидва стояли за хатою.

Був дід Левчик «Глухий», назбиралась повна наша хата бабів. Дід вийшов тай замітив, що біжать люди, а він не чув, та й кричить до баби Палажки, що йди-но сюди, подивись що там нижче робиться. Як ми з Дмитром вискочили із-за хати, то біжать вони: «Стой! Стой! Бах!»

Ми ж не знали, що діда «Кусіня» Скрипника вже вбили… Бачу хата «Пакратя» горить, Митрова хата горить. Німці сніпка з хати одірвали, підпалили та й пішли. Рядом хата Теклі стояла, діда старого Хтодора «Беця» запалили. Тут горіло три хати.

Мітю тоді забрали німці. Потім росказував, що ранили в легкі. Бачив, як старий Блоха роззувався перед розстрілом. Потім він із Івановим вилізли з ями і подалися під трубу до тітки, де жив Василь «Німий». Вилічив його врач Селіванський».

«Ось що розказував мені сам Мітя. Оце зробилося з радіостанцією, то німці оточили і ловили людей в селі. Наталка Басарабиха сказала тікати від німців, вона сама побігла до кладовиська, а Мітя — пацан, його взяли розстрілювати і хату підпалили.

Там за станцією «Рось» в полі на горбі він упав у яму, її почали присипати… Хтось йому допоміг — чи Іванов Василь, чи Кіндрат Блоха. Мітя виліз звідти і тим рівчаком ранений в груди чи в легені звідти ліз. Дістався до своєї тітки. Вночі йому зробили перев'язку, ще був врач Селіванський, він тайком прийшов, щось зробив і його ночою одправили в Іваньки до своїх.

Колись Мітя приїхав у Гопчицю і пішов на те місце, кудою він ліз. Каже, як вспомнив все, то щось йому зробилося, відібрало ноги і далі не міг йти. Льоню просив, щоб він його там покинув».

«Там вишка на радіостанції була висока, її німці охороняли і вона держала зв’язок із Бердичевом. Партизани хотіли перервати зв’язок і з Бердичевом, і зі штабом, який розміщувався у школі. В той вечір вони взяли коні і під’їхали, де зараз пилорама на Камінні, їх було мало і з ними був майор. Іван «Бакаляр» розказував, що цей майор каже: «Хлопці, на міст ми не нападемо, на штаб у школі не нападемо, ми тільки можемо піти на радіоточку». Вони добре напоїли німецького механіка, а коло рації натопили пічку. Механік хоч і був п’яний, але почув, що це вони і підійшов до дверей, а вони були підперті. Тоді він дав чергу з автомата по дверях, вибив вікно, вискочив на двір і побіг у штаб. Другий німець вистрелив у майора і тяжко ранив, партизани заходять в хату, там один офіцер ранений, вони його покололи. Партизани розбили апаратуру і забрали у вузлах все, що там було і пішли. А на місці остався кашкет раненого майора.

Німці пішли по хатах, окружили хату з радіостанцією і почали питати бабу з дідом, що сталось. Зігнали людей до школи і показували людям, яких збитків наробили.

Після цього дньом стали з'їжджатися німці машинами і нас забирати. Забрали батька і мене, ловили жінок і чоловіків. Тоді був холод, пішов дощ зі снігом. Нас по-двох поставили і оставили в клубі. Німці стали перевіряти людей, начальник штабу дивиться мені в лице, взяв за руку, а я був малий на зріст, і вивів мене з клубу. Сказав: «Цурюк, пішов звідси!» Це була людина, хоч і німець.

Я вийшов, потім стали виводити їх із клубу і ставити по-чотири. Батько мені каже: «Побіжи додому і візьми документи, що я був на японській войні і що контужений». Я ці документи приніс і дав батькові, але мені ніхто нічого не сказав. Батька назад в строй. Там був німецький врач він тоді звільняв діда Нікіфора, «Пиріжка» Юхима, чоловіка Софії Ходак Зінька.

Вечором в 22:30 вели на станцію, я вибіг і гукаю: «Тату, тату!» Ніхто не отвічає, тільки світить фонарик. Чую, що йдуть, шум від школи, а я коло своєї хати. Рано встаю і біжу на станцію, Максима Меланка [дружина розстріляного Максименко Максима] тоже зі мною. Йдемо до річки, а там кладка, там Кузьми Омеляновича мати вбита, вона сорочки від річки постірані несла... снігом засипане лице... Доходжу в 8:00 до Науменка Дмитра, а він працював на станції вєсовщиком і касіром трохи, кажу йому і плачу, що батька забрали. Він каже, що батько мій у «Трояка» в хаті. Я заходжу туди, а батька мого не впізнати. Прийшли з ним додому, батько роздягається в білизні, вимітаємо піч і стелимо радюжку, а тут де затула, то її заклали гілочками. І там він просидів до вечора, а потім батько пішов у Білашки.

Батько розказав, як забирали їх, пригнали в школу, далі німці гнали на станцію з собаками по-два в переді і збоку. Привели туди десь коло 24:00, завели в кладовку, де інструмент зберігали. Поставили 12 чоловік в одну і 11 в другу групу, вони стояли, бо сидіти не можна було. Потім німці відчинили замок, часовий всіх порахував і всіх вивели до переїзду, там перевели метрів 150 під посадкою по пшениці і постріляли».

«Теклю з Кіндратом вдвох убили. Кіндрат ходив по дворі і почув, що таке в селі робиться і Теклю в хаті примкнув. Але як німці ткнулися, то його побачили. Якби хату не примкнув, то забрали б тільки може його, а так подумали, що партизанка ховається і забрали її. У них дітей не було.

Вели із жінок на розстріл тільки одну Теклю. Кузьми «Куліша» мати йшла берегом додому її на дорозі убили, потім одна йшла з річки коло Федора «Чорного», то теж убили.

Свого Максима останній раз бачила в плечі, як його німці вивели з сусідської хати від Дем’яна. А розбирали в ямі і пізнавали хто по чому. Казав Прокоп «Кеїк», що мого Максима лапнув і найшов по зажигалці».

«Мати пішла городами до своєї матері покійної, щоб взяти хустку-опинку, бо вже розговори є, шо німець заходе. Німці прийшли, а Митро рубав пеньки під хлівом, а ми з Ганьою на широкій лавці стоїмо і у вікно дивимось, як він рубає.

А цей німець заходить один і другий, беруть фатку [пристрій для риболовлі] з соломи, вона стояла під каглою, поґерґотали між собою, запалили фатку в сінях, кинули її на гору й пішли далі. Хата горить. Митро повиносив подушки і нас усіх. Пустився дощ великий, він нас накрив клійонкою, а тут і мати йде городами. Тоді ж війна була і ніхто не гасив хати.

Дядька Івана через дорогу убили, а діда Івана за хатою арештували і пішли далі. Підпалили хату діда «Циндрика», вона була під бляхою, то так розкалилася і свистіла, все летіло догори і горіло. Потім ранком батько підійшов [всі чоловіки тоді десь ховалися під опустом], щоб перевірити чи діти не попеклись і пішов назад».

«Значить Митро, Маня і я, а Ганю маленьку колишемо в люльці. Крик. Шо за крик? Когось вбили. Кого? Нічого не знаємо.

Приходять німці і питають, де батько? А Митро самий старший і каже, що на горі. А батько значить пішов через річку на гору, на посадку в Сторожин. А вони подумали, що на горі — значить це в хаті на горі, і раз вона затуляна соломою і фаткою, то німці її запалили і пішли. А ми малі сидимо і дивимось, як хата горить. Нам же інтиресно.

Потім в Колісників хата теж горіла і крики були, когось застрелили».

«Жінки й матері пішли на станцію, де жив німець, що постріляв. Але могил немає, кажуть, що то брехня була і їх, мабуть, кудись завезли. Німець построїв старих жінок, а молоді не підходили. Мати моя стала гукати, розказала, як стріляли, як падали, кров була на землі з кожного. А ці бачили, як з станції йшли троє німців і заступи на плечах несли. То вони їх постріляли.

Цей німець на станції умів розмовляти і по-українському. Казав, що вони це нещастя самі наробили. Через три неділі він розрішив людям тіла забирати з ями. Моєму брату було 18 років, забирати тіло їздив старший брат. У Івана була ліва рука перебита і ноги побиті, на голові нічого не було, лице було чисте, одне таке з усіх убитих. В тілі у плечах була рана велика. Старший брат казав, що коли відкопували, то на самому споді був Завалідер і Яким «Німий». Бо всі казали, що вони яму копали.

Хоронили ми як треба, тільки раненько, в десять годин вже похоронили. Тодось «Гарбар» і Михайло «Шишка» ходили яму копати. Тіла їздили забирати вночі, все підготували, боялися тіла тримати довго. Лабенка Миколу поховали тоді, як ми вже йшли з похорон Івана. Якраз їхали німці з Погребищ на Сторожин і нас обігнали. Один спитав, чого так багато людей, а одна баба сказала, що вмер хтось і його хоронять. А німець каже, мабуть, він багатий був, бо все село повиходило».

«Узнав все од баби матері Меланки. Мені йшов четвертий рік.

Батька забрали ввечері, мати пішла за ним слідом. Повели їх під охороною і з собаками та прожекторами. Хотіли розбігатись, але дід Петро Лабенко сказав, що не думайте, з нас допрос візьмуть і розпустять.

По тіло батька поїхав через деякий час Іван Дибський і Степан «Одноокий» знайшов. Привезли його, почали обмивати тіло, було 11 дір в голові. Я довго боявся ступати через те місце на землі, де батька обмивали. Потім похоронили».

«26 листопада 1943 року в селі з'явився каральний загін і був застрелений на порозі своєї хати дядько Гриші Москаленка. Хата їхня була на вуглі зліва, де дорога з Капуштеринців повертає на Веселівку, прозвісько «Коруп». Коли стало відомо про смерть дядька, Григорій приймає рішення про вихід із села.

Відпустити самого молодого хлопця батько не міг і тому 27 листопада 1943 року раненько вони пішли яром «Вилами» в сторону Попівець. За трубою був ставок, вони рішили його обійти, Гриша по праву, а батько по ліву сторону. Справа біля пам'ятника була засада. Нарвавшись на засаду Григорій побіг назад у село, за ним погнались і німці. Батько залишився непоміченим. В цей же час німці розстрілювали захвачених 26 листопада. З цього гурту [кажись Іван] почав тікати і як раз в ту сторону, де пробирався батько. Так він опинився в руках німців. Їх привели на станцію, дали лопати і заставили копати яму, постягували побитих, а потім розстріляли і їх. Тіло батька було зрешетовано кулями. Григорій загинув на фронті».

«Я був у Погребищенській підпільно-диверсійній групі, яка входила в партизанський загін під командуванням Шуляка. Я держався подалі від свого села, щоб ніхто ні про що не здогадувався, боявся за батька. Але його не зберіг, його розстріляли.

Радий, що знайшовся такий патріот села, як ти, зробив усе, що міг для нього, увіковічив пам'ять про ті страшні роки. Честь і хвала тобі! Ще і ще раз щиро вдячний всім людям і керівникам, які взялися і відмітили цю святу дату, поставили пам'ятник невинно розстріляним. Світла їм пам’ять, царство небесне!

Дай Боже, щоб майбутні покоління цього горя не зазнали, з чужоземними загарбниками не зустрічалися, а жили мирно і щасливо в своїй Країні».

«Мені тоді було дев'ять років. Як пам'ятаю, ми тоді на озері гралися, а німці зі школи вийшли. Нам сказали, що в кого є батько, то хай ховається, бо будуть бити по домах. Я прийшов додому і розповів про це. В хаті була мати, батько й баба. Тоді кужелі пряли — тітка Гапка, баба Оксана. Батько каже, що нічого не буде — в мене рана, є документи з фронту. Входять двоє, питають — хто є хто? А батько був на печі. Вивели його з хати, через поріг перейшов, а там уже біля шовковиці була лавочка. Дай документи з фронту, що ти ранений, батько попросив маму, щоб їх винесла із шухляди. Мати чи баба оглянулися, а він взяв пістолет і батькові в голову бах і пішов.

Через дорогу діда Івана Остапчука слабого забрали, але потім відпустили. Його баба побігла в штаб, який був у хаті Максименко Трохима «Пшоняного». Потім спалили хату Музенко Трохима, діда Данька, Колісників, убили діда Кусіня. Мою бабу Настю поранили, а жінку Ковганича Одарку убили на березі».