Осінні мандрівки дуже настроєві. Коли сонце пронизує кришталеве повітря, коли ліси пломеніють багряним листом, коли дорога не втомлює, а наповнює теплими враженнями і добрим настроєм. У таку пору гріх сидіти вдома. Оскільки ідея з мандрівкою не була запланована, то вибиратись треба десь недалечко, але щоб було на що подивитись. 

Щирець! Це місто саме для такої виправи. Маршрутки їдуть часто і доброю дорогою (усього 30 км від Львова). А можна й електричкою дістатись. Місто дуже мальовниче: заховалось поміж опільських пагорбів понад річкою Щиркою. Цікаво – це річку назвали на честь міста чи місто привласнило собі річковий топонім? Відповідь на це запитання я так і не знайшов. Бо не шукав. Немає сенсу.

Краще не мудрувати, а мандрувати. Бо в Щирці є що подивитись – місто знане з 1113 року! Давніше за Львів. І маґдебурзьке право отримало на сотню літ раніше Києва. Щоправда, з тих далеких часів до нас нічого не дійшло. Щирець так часто палили і руйнували татари й інші грабіжники, що від нього могло взагалі нічого не залишитись. На щастя, люди не полишали своє місто і щоразу відбудовували його. 
Місто колись було районним центром, доста величеньке (понад 5 тисяч мешканців), охайне та ошатне. А ще у Щирці є готель.

Розпочати проходи Щирцем раджу із Золотої гори, що височіє над містом. На ній колись стояв замок, а тепер знаходиться дивовижна церква Різдва Богородиці, обнесена муром з бійницями. На одному кінці муру є маленька бастея, перетворена на капличку. Церква дуже давня. Подейкують, що стоїть ще на княжих фундаментах, товщина стін майже до двох метрів! Але й вона часто горіла та нищилась завойовниками, тож не раз перебудовувалась та реставрувалась. Останнє перелицювання здійснено 1892-му році. Перлиною храмового комплексу є надбрамна вежа-дзвіниця, складена з дикого каменю та накрита ґонтом. Надзвичайно гармонійна будівля.

Із Золотої гори відкривається чудовезний краєвид на місто, довколишні пагорби та лани. Унизу за переїздом підпирав небо шпиль старовинного костелу. Храм зведено у 1556-му році на румовищі попереднього, що відомий з 1400-го. Костел святого Станіслава, як і сам Щирець, не раз горів та нищився. Але щоразу поставав з попелу. Могутня споруда служила й для оборони міста від зайд. Перед костелом є елеґантна дзвіниця з витонченими скульптурами. У храмі не припинялась служба навіть за совєтчини.

Неподалік костелу знаходиться меморіал полеглим за волю України та музей. На цьому місці 26 червня 1941-го року перед втечею енкаведисти на чолі із якимсь Жорою Поповим розстріляли 26 в’язнів-патріотів зі Щирця та довколишніх сіл. Закатовані були громадськими діячами, просвітянами та українськими студентами. Тутешні мешканці самі приносили до музею речі. Щоб пам’ятали…

Мандрівка Щирцем була б не повноцінною, якби я не навідався до старезної Троїцької церкви ХYІ століття. Вона теж обнесена муром і виглядає грізно та водночас елеґантно. Поруч зґрабна дерев’яна дзвіниця ХYІІІ століття. Цікаво, що у Троїцькій церкві до Незалежності функціонував музей атеїзму. Добре, що не склад, хлів чи в’язниця. Пощастило церкві.

Колись у Щирці мешкали українці та поляки, євреї і німці. Останні навіть мали свою колонію, що звалась Розенберг. Та воєнні лихоліття усе змінили. Численна єврейська громада була знищена німецькими окупантами в таборі смерті Белжець. Залишились маленькі кам’яниці з крамницями. Та ще кіркут (окописько, цвинтар) під Злотою горою. Він великий, вражаючий. Рядами стоять поховальні тесані кам’яні плити (мацеви) і волають до високого неба про пам’ять. Ще два роки тому цвинтарем можна було ходити, розглядаючи дивовижні орнаменти та малюнки на мацевах. Але нині я не зміг продертись крізь щільний підлісок з ожини, терену та гілляччя. Мацеви заховані у щільних хащах. Кіркут знову поглинає природа та людська байдужість. 

…Втомлене сонце уже хилилось до овиду. У призахідних променях храми, кам’яниці, річка, дерева та лани золотились і сяяли, наче прощаючись перед сном. Годилось попрощатись із тихим Щирцем, річкою, Золотою горою та хитромудрими котами, які наглядали за мною, де б я не йшов. І я поділився з котиками канапкою. Тепер знатиму, що в Щирці хтось мене любить. Щирець вартий того, щоб до нього повертатись.

Жовтень 2918 р.

Читайте ще

Стара Сіль – містечко на підгір’ї
Стара Сіль – містечко на підгір’ї
З недавніх мандрівок. Монастир св. Герарда в Гніздичеві: розкіш святості і сецесії
З недавніх мандрівок. Монастир св. Герарда в Гніздичеві: розкіш святості і сецесії
Вовків. Нові шати для старовинної святині
Вовків. Нові шати для старовинної святині
Баличі. Село серед ставків
Баличі. Село серед ставків