При в’їзді в Кульчиці пасуться коні. Невеликий табун скубає молоду траву праворуч дірявої дороги. Ще сто років тому на цьому місці, ймовірно, коней паслося в десятки разів більше. Адже Кульчиці — село, де жила українська шляхта.

Шляхта — привілейований стан українського суспільства в минулому. Вони не платили податків і не відробляли панщини як решта селян. Проте у випадку війни мали негайно з’явитись до війська в повному спорядженні. Із власною зброєю, обладунком і, що важливо, на коні. Сьогодні про шляхтичів у Кульчицях нагадують топоніми — одну з частин села називають шляхетською. Проте пам’ять збереглася не тільки у назвах.

“Решта ж сидить по хатах, бо якось незручно показуватися, що не в церкві

Кульчиці — крайнє село Бойківщини і одне з найстаріших в Україні, перша згадка про нього датується з 1284 року. Знаходиться за дев’ять кілометрів на схід від Самбора. В’їхавши на головну вулицю села, мимоволі складається враження, що незважаючи на причепурені хати та подвір’я, тут ніхто не живе — пусто, людей ніде не видно. Проте проїхавши трохи далі вглиб, помітно чоловіка, який стоїть біля невеликого будинку та вітально махає рукою. Будинок — музей Петра Сагайдачного, а чоловік — його директор, пан Богдан Сидор. “Людей на вулицях не видно, бо всі на богослужінні. Решта ж сидить по хатах, бо якось незручно показуватися, що не в церкві”,— пояснює худорлявий і жвавий чоловік з приємним голосом. Та запрошує до музею. Кульчиці відомі насамперед тим, що тут народилися 1562 року гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, а через 78 років — засновник першої кав’ярні у Відні Юрій Кульчицький. Пам’ятник першому стоїть майже на початку села. Другому — обабіч входу в музей.

“Наш музей працює з 92-го, а будинку вже 109 років. Це колишня школа.  Сагайдачний з Кульчицьким щороку манять до нас чимало туристів. Ми їм показуємо цей музей, поруч автентичну бойківську хату, поїмо кавою і розказуємо про шляхту. Село навіть має домовленості з львівськими та київськими туристичними аґенціями”, — пан Богдан встигає це розповісти дорогою у підвальне приміщення музею, де кілька років тому обладнали кав’ярню. У затишному, невисокому склепінні прохолодно. По манері мови директора мови можна впізнати екскурсовода з чималим стажем. “Мій номер телефону є на дверях музею. То можуть навіть о пів на дев’яту вечора подзвонити та сказати, що хочуть екскурсію”, —  каже пан Богдан. І додає, що за весь час найцікавішим відвідувачем був один японець: — “Дуже хтів знати про українських гетьманів. Приїжджав ще 1994 року»”. На згадку японець залишив закарлючкові ієрогліфи в книзі відгуків музею.

Колія, що розділила село

Кам’яницю поволі наповнює кавовий аромат. Господар музею ставить на стіл печиво, продовжуючи говорити: “Кульчицьких шляхтичів називали макогонами. Навіть до сьогоднішнього дня так кажуть. Справа в грамотах, які ті отримували на підтвердження свого шляхетства. Той документ вони завжди носили з собою у футлярі. Він нагадував за формою макогін, яким товчуть картоплю. Так було до 30-их років минулого століття. Та люди зі східної частини села і нині гоноровіші”.

Згодом на карті села, що висить на стіні в коридорі музею, директор пальцем проводить межу по залізничній колії, яка ділить село майже навпіл. Це зручний розподіл: права частина — шляхетська, ліва — хлопська, або королівська — бо тією землею володів польський король. Кульчицька шляхта була греко-католиками. Католицький храм і зараз знаходиться у частині села, де жили шляхтичі.

Від музею до греко-католицького храму всього кілька хвилин на авто. Проте на церковному подвір’ї виявляється настільки ж людно, як і на сільських вулицях. “Оскільки священик не місцевий, а вірян не багато, то вони собі як домовляться: або зранку богослужіння, або після обіду. Зараз 11:00, ми не вгадали”, — каже наш провідник. Церква Спаса Преображення велика, дерев’яна та пишна. Є новою, освячена тільки у 2013 році. Будували її за моделлю тієї старої, яка була на цьому ж місці, аби була максимально схожою. Обабіч храму в рядок поставлені надгробні пам’ятники. “Це тих шляхтичів, які колись жертвували ще на стару церкву гроші. За своє меценатство отримали привілей бути похованими на церковному подвір’ї”, — повідомляє пан Богдан. На кількох надгробках можна прочитати прізвища: Баранецький, Кульчицька. Останнє було найпоширенішим прізвищем в селі.

Про гонор кульчицьких шляхтичів

Старенька хатина шляхтянки пані Ганни Кульчицької за кілька десятків метрів від центральної сільської дороги. Господиня, маленька жінка з напрочуд добрими та привітними очима, зустрічає вже в помешканні. Вона народилася в цій хаті 89 років тому. Пані Ганна відразу береться розказувати про старі сільські порядки. Виявляється, раніше в церкві люди з різних частин села навіть стояли окремо. І дуже пильнували, аби хтось чужий не прийшов на “не свою” половину. А коли дівчина з простолюду мала кращу хустину за шляхетські, то ті могли навіть зірвати їй з голови. Пані Ганна раптом починає сміятися й іронічно киває у напрямку сусідів: “От, розвалила мені шляхтянка пліт!” Й повіла, що її молода сусідка вчиться водити авто та заїхала їй в загорожу: “Сіла за руль і вивалила мені стовп, з сіткою разом. Але, каже, шо зробить все, як було. Що і сітку купить, і стовп. То хай робить”.

За словами пані Ганни, кульчицькі шляхтичі були особливо гонорові. Та мали на те підстави. “Всі мої стрийки були з вищою освітою. Всі були музикантами”. Та у 30-ті, за словами жінки, чи шляхтич чи простий хлоп — у всіх були дуже погані стосунки з польською владою та поляками: “Я пам’ятаю, як ненавиділи поляки наших, а наші поляків. Ті часто приходили з сусідніх сіл і влаштовували бійки. А коли ми збиралися по хатах-читальнях і співали українських пісень, то польські жандарми стукали по вікнах і погрожували побиттям”. Але коли прийшли “визволителі”, каже жінка, стало ще гірше. Відтак, усі чоловіки з рідні пані Кульчицької пішли у підпілля. А її саму, вісімнадцятирічну дівчину, у 47-му відправили у заслання за Полярний Урал. Звільнили аж у 1956 році. Але пані Кульчицька сміється. За час розмови вона жодного разу не жаліється на болячки чи хвороби, що так властиво людям її віку. Пише вірші і завжди рада гостям. Довго не хоче відпускати, навіть наздоганяє на подвір’ї і вкидає у кишені цукерок.

Шляхтич з діда-прадіда

Від пані Ганни недалеко до православної церкви. І нарешті на головній вулиці з’являються люди. Хаотичною вервечкою вони тягнуться від храму домів. Час від часу по дорозі проїжджають авто, залишаючи людям шлейф густої куряви. Відправа у храмі завершилася та ми встигаємо застати отця Михайла. Зі священиком паламар і один з прихожан.

“Люди кажуть, що колись священик в церкві вітався окремо: Слава Ісусу Христу, шляхто! Слава Ісусу Христу, королівські! І у старших ще помітна гордість, що їхні батьки та діди були шляхтичами. Але з макогонами вже ніхто не ходить, — сміється отець Михайло та представляє “справжнього шляхтича” пана Степана. Пан Степан Хапко задоволено погоджується. Через хвилин двадцять вже вдома він гордо демонструє підтвердження слів священика — посвідчення шляхтича. І позує з гербом кульчицьких шляхтичів. Його дружина Марія дещо заскочена гостями, жаліється на втому після вчорашнього садіння картоплі. Проте радо розповідає про щорічне зібрання шляхтичів у Трускавці. Ті, що пам’ятають свої шляхетські коріння, щороку, в другу суботу травня, зустрічаються там у ресторані “Сас”. “Зїжджаються шляхтичі зі всієї України. Та не тільки! Приїжджають також з Польщі і навіть з Білорусії. Зазвичай десь  біля 80 людей. Переважно старші, молоді дуже мало. Вже 12 років так здибаємося. Просто розмовляємо собі, ділимося, хто що зробив з відновлення пам’яті про шляхту, показуємо, які книги на цю тему видано”. Хапки пригощають домашнім вином і запрошують в другу суботу травня до Трускавця.

 Було ваше, а вже не ваше

Будинок родини Зарембів неподалік від будинку Хапків. Пані Ольга народилася 1938 року. Жінка з приємною усмішкою і відкритим поглядом відразу ж запрошує у хату. Каже, що про шляхту знає від батьків і свекрухи: “Мій чоловік з шляхтичів. А я хлопянка. Його мама, коли була незадоволена чимось, то могла мені сказати — то треба було шукати собі такого, як ти! Вони були з багатших”. Жінка піднімається з дивану і показує за вікно в напрямку сусідів: “Тут вже хати є. А я коли прийшла, то тих будинків не було, а вздовж так далеко тягнулося поле. І всьо було їхнє”.

“Совєти” остаточно стерли різницю між мешканцями Кульчиць. В 39-му всю землю Заремби приєднали до колгоспних угідь. А власників повезли на Сибір. “Коли я прийшла в невістки в 61-му, то мама чоловіка вже повернулася. Десь біля 10 років була там. Ніколи не хотіла про то розказувати. Її забрали за куркульство, бо хата була накрита цинковою бляхою, а в стодолі мали багато зерна. Мама деколи виходила і так дивиться на свої колишні поля. І я питаю — що там дивитеся, мамо? А вона — аво прийшли і вже будуються, а то ще моє! А я кажу — та було ваше, а вже не ваше”.

Радше живе, ніж мертве

Трохи згодом знову ноги ведуть в музей Сагайдачного. Цього разу до нас приєднується голова сільської ради Кульчиць пан Степан Мількович. Він бавить на руках внука і каже, що також зі шляхти. А дружину взяв з хлопів. “Як був дідо живий, то трохи був незадоволений, що з нашої фамілії ходять в ту хлопську сторону на кавалєрку”, — каже голова та сміється.

За його словами, зараз в Кульчицях 540 дворів і біля 1600 мешканців. “Але з тої півтори тисячі зараз майже половини немає, бо виїхали на заробітки. І тут не залежить, чи то колишня шляхта чи хлопи. Їдуть в Польщу, Італію, Португалію. Колись і до Росії їздили, але зараз майже перестали. Молодь виїжджає в міста: Самбір чи Трускавець. Зараз біля 150 будинків, в яких ніхто не живе. Але смертність з народжуваністю одинакова і ми виходимо на нуль”. Пан голова переконаний, що порівняно з меншими селами в Кульчицях все не так вже й кепсько. І вже надворі, прощаючись, запрошує на “Кульчиці-фест”, щорічний фестиваль, який проводять у липні. “Сподіваємося тільки, що дорогу зроблять до того часу. Тим більше, що цього року — 400 років походу Сагайдачного на Москву”. У цей момент, з рук пана Степана, малий Мількович, нащадок кульчицьких шляхтичів, голосно сміється і махає нам “па-па”.

Читайте ще

Бахмут: укоренитися на краю
Бахмут: укоренитися на краю
Сіль, нафта й упирі Франкового села
Сіль, нафта й упирі Франкового села
Село, де живе шляхта
Село, де живе шляхта
Дрогобич: на соляних плечах
Дрогобич: на соляних плечах