Про 50 років мовчання і львівську шахту, що стала братською могилою

“Соляна ропа з тілами та кров’ю людей”

В урочищі Саліна, на території солеварного заводу між Добромилем і селом Ляцьке, у перші дні радянсько-німецької війни органи НКВС перед відступом стратили понад три з половиною тисячі людей. Сюди привели і тисячну колону політичних в’язнів із Перемишльської в’язниці, і звезли мертві тіла з довколишніх тюрем. Спочатку людей розстрілювали, пізніше катували дерев’яними молотами для трамбування солі й кидали до соляної копальні.

Причиною масових розстрілів у переповнених катівнях прифронтової зони став наказ № 2445/М наркома держбезпеки Всеволода Меркулова від 23 червня 1941 року. Загалом упродовж перших двох тижнів війни у західноукраїнських тюрмах більшовики вбили понад 21 тисячу в’язнів.

У червні 1941 року, після приходу німецького війська (першою в Добромиль в’їхала словацька моторизована колона), у соляній шахті завглибшки 100 метрів виявили тисячі трупів. Безпосереднім свідком цих подій став Йосип Мешкало, тоді 10-річний хлопець, який разом із мамою, працівницею солеварні, мешкав на території заводу.

Верхні тіла, які недавно кинули в шахту, ще не роз’їла соляна ропа. Нижні, котрі першими знайшли смерть у соляних надрах землі, вже розклалися. Змішалася соляна ропа з тілами та кров’ю людей. Тоді той жах застиг у моїх очах, скував моє тіло, заморозив душу».

“Вхід до шахти був засипаний жужелем, закладений дерном. Під ними були дерев’яні бруси. Коли їх розгорнули – вжахнулися! Вся шахта була закидана людськими тілами. Зверху лежала молода жінка. Відрізані груди, розпорений живіт, страшно побита голова. Біля неї лежала дитинка. Слідів побоїв на дитинці не було, видно засипали її живою.Верхні тіла, які недавно кинули в шахту, ще не роз’їла соляна ропа. Нижні, котрі першими знайшли смерть у соляних надрах землі, вже розклалися. Змішалася соляна ропа з тілами та кров’ю людей. Тоді той жах застиг у моїх очах, скував моє тіло, заморозив душу”.

Руїни будинку головного інженера кошишньої солеварні “Саліна”

“Пекло на Саліні”

Згодом, коли пані Марія замешкала в Добромилі, намагалася дізнатися про обставини цієї моторошної екзекуції від місцевих, проте наштовхнулася на застрашених людей, які боялися згадувати будь-що про Саліну. Справа зрушила з місця лише на початку 1990-х:

“Розкулися люди, почали говорити. Почала збирати фотографії і шукати людей. Мені підказували отого батько загинув, отого загинув на Саліні. Хтось говорив, хтось пізніше вже приходив через багато років. І так вийшла книжка “Дзвін Саліни”. Я вирішила, що це мусить як дзвін вдарити в людські душі, щоб люди знали…”

За твердженням свідків, які записала Марія Прокопець, лише першого дня, 26 червня 1941 року, з четвертої копальні витягнули 912 трупів! Понівечені тіла витягували п’ять днів. Німці змусили це робити добромильських євреїв, яких потім розстріляли.

Тим часом поголос про Саліну швидко розійшовся околицями, і сюди приїжджали люди, сподіваючись знайти серед загиблих родичів, що в тюрмах пропали безвісти. Тих, кого вдалося впізнати, забирали додому. Останки, які вже не можна було ідентифікувати, поховали у спільній могилі в лісі неподалік шахти. Частина замордованих так і залишилась на дні копальні.

Саліна. Повернення своєї історії

Перепоховання жертв Саліни у липні 1941 року перетворилося на велелюдне віче з процесією і панахидою. Проте в радянський час згадувати про ті події ніхто з учасників не насмілювався. Щоб стерти будь-які докази комуністичного терору 1941 року, хрест на “Верхній могилі” декілька разів руйнували, але його щоразу потайки відновлювали місцеві. Врешті доступ туди обмежили, могила поволі розсунулась і заросла чагарником настільки, що мало нагадувала місце масового поховання.

Від 1950-х на території колишньої солеварні відкрили санаторій і школу-інтернат. Оздоровчий комплекс, який містився в адміністративних будівлях сільзаводу, діяв до 1986 року. Нині історичні будівлі поруйновані, чому посприяв не лише час, а й байдужість та вандалізм місцевого населення, яке потроху розбирало їх на цеглу.

Вголос говорити про Саліну почали лише наприкінці 1980-х. Серед активістів, які відшукали ту саму шахту й ініціювали відновлення могили, була й Марія Прокопець: “Спочатку відшукали ту шахту, розчистили могилу і в 88-му році згуртувався гурток людей, з яким вирішили разом піти на Саліну. Ну, але якось дізналися про це, дороги перекрили, нас не впустили. Стояли пости міліції: “Де ви йдете?”. Аж далеко-далеко десь ми так обійшли. Добралося, може, 15–20 людей. Помолилися та й пішли. Наступного року нас було вже більше. І знову дороги перекрили. До Саліни манівцями йшли. На територію нас не пустили, ворота зачинили і ми – повз ліс. Біля верхньої могили спустилися до шахти. Помолилися, почали співати наших українських пісень. Дехто втік, каже, чи ви повар’ювали – хочете на Сибір?! А потім сидимо ми там, підняли очі вверх, а на сосні, над могилою, прапор синьо-жовтий. Тих хвилин не забуду, поки жити буду…”.

Дехто втік, каже, чи ви повар’ювали – хочете на Сибір?! А потім сидимо ми там, підняли очі вверх, а на сосні, над могилою, прапор синьо-жовтий. Тих хвилин не забуду, поки жити буду…

Відтоді в останню неділю червня на Саліні щорічно поминають жертв комуністичного терору. У 1996 році тут встановили пам’ятник –  людина, яка виринає із глибин шахти, здіймаючи роз’їджені сіллю руки до неба. Згодом біля пам’ятного знаку звели ще й капличку, де відправляють панахиди. Щоправда, останніми роками людей, які збираються на місці страшної трагедії, дедалі менше. 

У Саліні і досі не провели ексгумації останків і не встановили імен замордованих тут людей. До того ж, донині на державному рівні Саліни не визнано пам’яткою історії як місце масового поховання жертв репресій тоталітарного режиму. Натомість зовсім недавно в Добромилі знайшлись заповзятливі підприємці, які планували звести в Саліні санаторій, аргументуючи його відновлення появою робочих місць. Лише категоричне несприйняття і відвертий опір кількох місцевих активістів і краєзнавців поки що стримують цю ініціативу.

Меморіал на місці трагедії в Саліні

Читайте ще

“Нехай нас розсудить залізо і кров!”: стратегія і дипломатія  Вовчухівської офензиви
“Нехай нас розсудить залізо і кров!”: стратегія і дипломатія Вовчухівської офензиви
Оля Гнатюк: “Відвага неможлива без страху”
Оля Гнатюк: “Відвага неможлива без страху”
“Забирайтесь, бо знову репресуємо!”. Історія висланої на Сибір родини Голиків
“Забирайтесь, бо знову репресуємо!”. Історія висланої на Сибір родини Голиків
Майданек: найкраще місце після раю
Майданек: найкраще місце після раю