Партачі

Зараз партачами ми називаємо тих людей, що роблять що-небудь невміло, неякісно або недбало. "Нинішні відносини між Польщею та Україною не можна назвати інакше, ніж холодний мир. У них домінують справи минулого. Звісно, в таких випадках винні всі. Але сучасна польська влада, безумовно, напартачила більше", – роздумує історик Ярослав Грицак наприкінці червня 2018-го на сторінках журналу "Новое Время".

Слово "партач" має іншомовне походження й не завжди мало негативну конотацію. Насправді партач (від лат. "parte paternitatis" – той, що не належить до цеху) – позацеховий ремісник у добу Середньовіччя. Через те, що в середньовічних європейських містах офіційним визнанням фаховості була належність до цеху, люди, які займалися ремеслом і не належали до цеху, вважалися ремісниками "другого сорту". Однак, не завжди до цеху можна було потрапити лише завдяки рівню майстерності. Справа в тому, що у Речі Посполитій традиційною була практика релігійної та національної дискримінації щодо українців. Відтак схизматиків, тобто людей з православним віросповіданням, до цехів приймали вкрай неохоче й часто обмеження за релігійною ознакою записували навіть у цехових статутах.

Цехові ремісники, вбачаючи у партачах своїх конкурентів, намагалися псувати їхню ділову репутацію й саме тому, слово "партач" набуло зневажливого та негативного контексту й ним почали називати невмілого ремісника, який псував все, за що б брався. Насправді ж часто партачі виготовляли не те що не гіршу, але й нерідко більш якісну продукцію, аніж майстри чи підмайстри у цехах. Відомим є приклад Андрія Касияновича, чи не найталановитішого львівського золотаря XVII століття, який, працюючи поза цехом, виготовив унікальний срібний хрест для Успенської церкви. 

Партачі переважно працювали в передмістях, малих містечках та юридиках, міських землях, які не підпорядковувалися міській владі й були позбавлені цехової монополії. Тут незалежні ремісники були вільними від цехових норм виробітку, які не можна було перевищувати, тож вони могли гнучко реагувати на попит суспільства. Вигідно вирізнялася і якість та різноманітність виробів партачів, бо ж у цехах виготовляли однорідну, ба навіть – шаблонну продукцію. 

Популярність індивідуального способу виробництва невпинно зростала, що у XVIII столітті призвело до занепаду цехових корпорацій. Саме партачі стали провісниками ринкового господарювання, заклавши підмурівок нового типу ремісника-підприємця, орієнтованого на принципи приватної власності та особисту ініціативність й раціональність.