Футбольна команда зруйнованого села під Бахмутом, яка тричі здобула першість Донеччини

В Іванівському, що під Бахмутом на Донеччині, до повномасштабної війни мешкало дві тисячі жителів, був садок, школа, ферма, фельдшерсько-акушерський пункт — ніщо не вирізняло його з-поміж тисяч сіл, якби не футбольні традиції. Найстарішому футбольному фото — 68 років. Сільські хлопчаки з Іванівського 1958-го приїхали на великах 10 км у Малоільїнівку — натоді селище, а згодом — один із районів Бахмута. Звісно, це був аматорський рівень. Замість повноцінних тренувань хлопці ганяли м'яча, часто зшитого власноруч.

— Спершу їх робили з халяв чобіт. Якось брат взявся за це, але йому не вистачало матеріалу. Я спитав у свого друга Володі Рогаченка, нам було десь по 10 років, — чи не має він часом халяв? Туди-сюди — він приніс пару. Ох і радість була — м’яч зробили! Але восени батьки Вовки кинулися діставати свої чоботи — а там не чоботи, а валянки самі з обрізаним верхів’ям, — згадує Володимир Карнаух, який тривалий час жив у селі та грав за місцеву команду в 1960 роках. 

Водій швидкої, працівники котельні, учителі, шофер радгоспної вантажівки, комбайнер, геолог, який працював у Харкові, але щовихідних долав 200 кілометрів у село — ніхто в команді не був професійним футболістом. Чоловіки брали участь у футбольному чемпіонаті та кубку між 12-16 селами Бахмутського району.

— Збиралися ми в суботу грати між собою, і якщо команда Миколи Георгійовича (того самого, що згодом стане вчителем фізкультури — ред.) програвала, він казав, мовляв, бігаймо далі, корів ще не загнали! Тоді не грали по 45 хвилин, ми бігали увесь день, — розповів Сергій Чернецький, гравець збірної села 1970-2000 років.

Слід відзначити, грала команда Іванівського й справді добре. В архівах НБУВ імені В. В. Вернадського вдалося знайти документальні підтвердження про 25 перемог у районних та обласних турнірах із 1965 по 2003 рік. Учасники змагань пригадують, що брали трофеї майже щороку. Щоправда, ані підтвердити, ані спростувати це поки неможливо. Турнірні таблиці зберігалися в Донецькому обласному архіві, який із 2014 року перебуває під російською окупацією.

У тодішній пресі команду підписували як "колектив радгоспу Красносільський"село з 1923 по 2016 рік мало назву Красне. Хоч із футболістів далеко на всі працювали в сільському господарстві, команда формально була приписана до радгоспу, як тоді модно було говорити — "захищала його честь". Керівництво ферми забезпечувало гравців формою, м’ячем і транспортом. Решта — власний ентузіазм.

— Грати на область ми їздили на "газоні" без тенту. Ігри були до пізньої осені. Пам’ятаю, на фінальні матчі в листопаді-грудні довелося їхати при -4 °C, а ми на відкритій машині. Ще й за лавочки треба було триматися на ямах, щоб не випасти. Якось у газеті після перемоги за кубок написали, ніби нам гроші дарували. Та не платили нам. Футбол — це не про гроші, його любити треба. Ми всі були любителями футболу, — розповів гравець Анатолій Скиданенко, на фото 1978 року він — крайній зліва.

Пік розвитку футболу в селі припадає на 1970-1980 роки, коли гравці "Колоса" завоювали найпрестижніші нагороди за свою історію — двічі виграли та стали срібним призером першості Донецької області. На шляху до фіналу сільській команді вдавалося виграти у суперників із великих міст, як-от "Донрибгосп", у народі — "Рибник" зі Слов’янська. Деталі матчу 1978 року описав гравець Олександр Скиданенко: "Ми мали складний матч на їхньому полі, а нам вкрай потрібно було взяти три очки, щоб пройти далі. Посеред гри ситуація: наш гравець Микола Соколов сам, трохи правіше від центру поля, ніхто його не накрив. До воріт метрів сорок-п’ятдесят. І він як зарядить у праву дев’ятку! Такі удари рідко виходять. Тисячу разів попроси його повторити — не вийде".

До слова, фінал обласних ігор 1978 року вийшов не менш видовищним. "Колосу" протистояла команда Новоазовського районудо російської окупації у 2022 році – Новоазовська міська громада неподалік Маріуполя.  Забивши першими, іванівці сфолили у штрафному, отримали пенальті у свої ворота, пропустили гол та залишилися вдесятьох. Попри це, у меншості змогли вирвати перемогу. І це — проти суперника, що виступав на Всеукраїнському рівні.

Щоб протистояти колективам, які вищі за класом, радгоспівська команда також залучала зірок. З 1987 року за "Колос" почав регулярно виступати Олександр Носатих, який уже встиг відзначитися грою за низку сильних місцевих команд і тріумфував зі збірною Молдови на кубку СРСР з-поміж сільськогосподарських колективів. Це — перший гравець-збірник у команді. Другим із середини 1990 років стане Ігор Сурай, який у 1983-му захищав честь збірної України з-поміж гравців віком до 18 років. 

1998 року сенсацію зробила дитячо-юнацька команда "Колосок", сформована на базі Красненської загальноосвітньої школитепер – Іванівський ЗЗСО. Хлопці дійшли до 5 місця з-поміж 90 команд із усієї України на турнірі "Шкіряний м'яч". 

— Ми обіграли Луганську і Донецьку область, після цього нас запросили в Івано-Франківськ на фінальну частину турніру боротися за перше місце. Усього участь брали 8 команд, вони були поділені на дві групи. Усі колективи були з міст, тренувалися на базах ДЮСШ. Ми були єдиними представниками села. Матчі проходили за круговою системою. У нашій групі перше місце посів Київ, друге — Дніпро, а ми — третє з чотирьох. За 5 загальне місце грали проти команди "Таврія" з Нової Каховки — ми виграли з рахунком 5:1, — розповів Володимир Міхельсон, який був капітаном команди "Колосок" у тому турнірі. 

Фото місцевої футбольної команди та спогади її гравців лягли в основу книги "Історія футболу села Іванівського", над якою впродовж трьох років працювали жителі Іванівського Сергій Нагорний та Микола Соколов. Праця вийшла у світ 2025 року у видавництві "Рута" за фінансування Олексія Реви, начальника Бахмутської МВА. 

У січні 2023, майже через рік від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, почалися бої за Іванівське. 11 червня 2024 року моніторинговий ресурс DeepState повідомив, що війська країни-агресора окупували населений пункт. У селі наразі не залишилося жодного жителя, як і вцілілої будівлі. Жителі Іванівського виїхали в різні села та міста України, дехто — за кордон.