Чи такі вже й нові "Нові правила війни"?

Український переклад "Нових правил війни" відділяє від появи оригіналу всього 4 роки. Але між 2019-м та 2023-м — справжня прірва. Це змушує обережніше ставитися до будь-яких висновків, що їх пропонують автори нових книг про «нове» на війні. Натомість Макфейт написав спеціальну передмову для України, в якій намагався припасувати свої погляди до нашої ситуації.

Вступ під назвою "Чому ми хибно розуміємо війну" — це інвектива проти "воєнних футуристів", які постійно помиляються у передбаченні війни, але не несуть за це жодної відповідальності. Вони — це "не генерали, офіцери розвідки, університетські викладачі та співробітники аналітичних центрів"; вони — це "митці, письменники та кінорежисери". Так, на думку Макфейта, романи Тома Кленсі у 80-х завадили ЦРУ підготуватися до розпаду СРСР, а Пентагон викидає купу грошей на костюми Залізної людини та боротьбу із повстанням Термінаторів. "Вашингтон черпає більше розуміння майбутніх війн з Голлівуду й хакерства, ніж із вивчення самої війни. Не дивно, що ми не перемагаємо. Щоб бути готовими до завтрашнього дня, нам потрібно приймати війну, якою вона є, а не якою ми хотіли б її бачити".

Однак реальні прогнозисти війни теж можливі, їх можна ідентифікувати за трьома ознаками. По-перше, їх цькує юрба хом’ячків за відступ від мейнстріму, по-друге, вони не теоретики, а практики; по-третє, вони володіють "даром ясновидіння" — сумішшю досвіду війни та надприродної інтуїції. Але вони перебувають в тіні, у той час як у Вашингтоні "Аналітичні центри моделюють сценарії майбутніх війн, які віддзеркалюють останні сезони телешоу, а одна установа навіть рекламує науково-фантастичні оповідання під виглядом наукових досліджень. Про війну просторікують доктори філософії, які й пороху не нюхали в бою".

Макфейт твердить, що трильйони доларів вкладаються у непотрібні речі — авіаносці та субмарини — тоді як для сучасної війни потрібні ССО — і заперечує традиційну високотехнологічну війну між США і Китаєм. Чому?

Макфейт відкидає саме поняття "традиційної війни", як надміру прив’язане до еталону Другої світової. "У традиційної війни є лише одна проблема: так ніхто більше не воює. У війні вже немає нічого традиційного, бо вона пішла далі. Незважаючи на цю проблему, традиційна війна залишається нашим ідеалом, і саме тому Захід продовжує програвати слабшим супротивникам, які не воюють так, як нам до вподоби. Щоб виграти, нам потрібно відкинути наш традиційний спосіб ведення бою, бо він застарів".

Автор постулює, що традиційна війна виникла разом із національними державами внаслідок Вестфальського миру, а вже потім була накинута світу європейськими колонізаторами. Решта суспільств воювали інакше, а зараз "ми повертаємося до попереднього статус-кво, який існував в епоху безладу перед 1648 роком. Світ не порине в анархію, а тлітиме в нескінченному конфлікті, як це відбувалося протягом тисячоліть".

Макфейт пише, що 2015 року в світі точилися 50 збройних конфліктів, і тільки один можна назвати традиційною війною. Він цитує генерала морської піхоти, який ще 1999 року заявив: "Збройні конфлікти між національними державами доживають останні дні". Автор пропонує перестати купувати дороге озброєння, відправити в резерв традиційне військо, збільшити ССО і поставити керувати армією не піхотинців з пілотами, а спецназівців та розвідників.

Що ж до України, то в передмові Макфейт твердить, що традиційна війна "більше не дає перемоги — проте Росія спробувала. У лютому 2022 року вона розпочала першу за 35 років традиційну війну і зазнала поразки", бо не мала потрібних "дисципліни, управління й організаційної єдності", відтак перейшла до терору.

F-35 — найбільш просунутий і, відповідно, найдорожчий бойовий літак в світі, "проте ця коштовна суперзброя літала на нуль цілих нуль десятих бойових завдань", пише Макфейт. Трильйони доларів американці спускають на кораблі замість дронів.

Віра в технології є формою самообману. "Думати, що нові технології здатні змінити одвічну природу війни, а не лише способи її ведення, — це невігластво. Це те саме, що сказати, що новий тип годинника змінить природу часу". Варто відмовити якійсь новітній технології — і армія стає безпомічною. Кмітливі люди завжди знайдуть спосіб здолати "розумну" техніку: «Скромна дорожня міна все ще здатна перехитрувати американську "розумну" зброю, а невибагливий АК-47 — справжня зброя масового знищення".

"Рішення полягає в тому, щоб інвестувати не в платформи, а в людей. Сіра речовина важливіша за кремній, і найвищим пріоритетом оборони має бути фокус на людях, а не залізі", — підсумовує автор. "Технології більше не вирішують результату воєнних дій. Що швидше ми позбавимося нашої залежності від них, то скоріше почнемо знову вигравати війни".

Наша ситуація виглядає так: "США програли у В’єтнамі, Сомалі, Іраку й Афганістані, а Росія, схоже, нині в Україні. Кадри скромного українського трактора, який тягне російські танки з поля бою, говорять самі за себе". Це слушне зауваження — 2022 року Росія перевершувала нас в кількості, але поступалася в якості.

Хитрі супротивники використовують простір між війною і миром для руйнівних наслідків. Традиційні військовики розглядають війну як вагітність: вона або є, або її немає. У розумінні Заходу війна починається тоді, коли мир порушено. За цим іде оголошення війни, кульмінацією якої є Велика Битва, пише Макфейт. Китай балансує на межі, сам поводячись немов під час війни, але не даючи перейти у цей стан США, і маскуючи свої військові засоби невійськовими.

Розділ зосереджений на тому, як Пекін веде проти Вашингтону психологічну, інформаційну та юридичну війну, натомість Америка лише збільшує свої арсенали, і дивується, чому це не спрацьовує. Решта теж не користається з механізмів ХХ століття: "Бен Ладен не оголошував офіційної війни перед 11 вересня, а ІДІЛ не надсилав посла, аби просити про мир. Такий спосіб ведення війни помер. Через те, що війни та мир співіснують, конфлікти завмирають і тліють". В підсумку, "не буває війни або миру, а тільки війна та мир. Від усвідомлення цієї різниці залежить стратегія перемоги".

Про Україну сказано максимально влучно:

Це правило сформульоване дуже провокаційно. На прикладі провалів США в замиренні Афганістану та Іраку Макфейт твердить, що спроба здобути прихильність місцевих жителів за допомогою шкіл, доріг і лікарень приречена. "Але це ніколи не спрацьовує, тому що (увага, спойлер!) населення неможливо підкупити. Підкупити можна окремих осіб, але не спільноти. Виявляється, люди прийматимуть ваше бабло, але не вашу ідеологію. Чи стали б американці комуністами, якби Китай набудував їм нових шкіл і лікарень? Трясця, ні". Політичний іслам, а не демократія — ось що легітимізує близькосхідних правителів в очах людей.

Натомість автор нагадує старі дієві методи протипартизанської боротьби: масові страти, депортації та колонізацію. Також він пропонує створення у США іноземних легіонів за французьким прикладом. Але не встигає читач спалахнути гнівом через цинічний підхід Макфейта або покрутити пальцем у скроні, як починається новий розділ, який буквально суперечить попередньому.

Автор пише, що Росія не погрожувала Заходу силою, але бомбардування Сирії викликала мігрантську кризу, яка стала наймасштабнішим потрясінням для Європи. "Сьогодні треба використовувати всі засоби державного впливу, а не лише ті, що стріляють. Хитрі стратеги здатні перетворити на зброю майже все що завгодно, зокрема й потоки біженців. Це викликає когнітивний дисонанс у традиційних воїнів, які покладають віру на вогневу міць". Через це Макфейт приходить до висновку, що "Зниження важливості сили — тенденція, яка триватиме далі і зробить великі армії в майбутніх війнах непотрібними".

При цьому цілком слушно, що "можна вбити скільки завгодно терористів, але це не знищить заразної ідеології, яка породжує тероризм. А щоб викорінити джихадизм, треба дискредитувати ідеологію, і це можливо за допомогою висміювання". І далі: "У сучасній війні вплив потужніший за кулі. До Заходу це доходить туго. Перетворення впливу на зброю та контроль за інтерпретацією конфлікту допоможе нам виграти майбутні війни".

І тут автор пропонує поширювати пропаганду і на громадян США, і за кордон, не цураючись нічого: дифамації, експорту революції та "морального розбещення" (за допомогою "Сімпсонів" та порно). "Формування людського сприйняття реальності потужніше за мобілізацію авіаносної ударної групи. Яке кому діло до меча, якщо можна вплинути на руку, що його тримає?".

Розділення питання про м’яку силу на два "правила" — найгірше з рішень Макфейта: в результаті друге в усьому суперечить першому, а кожне окремо виглядає безглуздо, особливо після 2022 року. В передмові до українського видання автор спробував якось дати цьому раду.

При цьому "Україна успішно перетворила соціальні мережі й меми на зброю, легко обійшовши світового лідера з дезінформації — Росію. Правило 4 говорить нам, що уми й душі не мають значення на низовому, тобто "тактичному", рівні війни. Та на глобальному, або "стратегічному", рівні завоювання умів і душ є необхідною умовою перемоги. Український народ і влада разом ведуть успішну інформаційну війну, яка перетворила Росію на державу-парію, якої цурається навіть Китай. Що ще важливіше — це дало змогу зберегти інтерес Заходу до України, що привело до збільшення кількості зброї, боєприпасів, цінних розвідувальних даних, дипломатичної та народної підтримки. Це правило пояснює, чому в інформаційну добу інформація має більшу силу, ніж летальна зброя".

Тут все передбачувано: спогади буремної юності, інвективи проти Макіавеллі та сучасних упереджень цивільних щодо найманців, коротка історія найманих військ тощо. «Слово mercenary ("найманець") походить від латинського merces ("платня") і нічим не відрізняється від solde ("платні"), від якої походить слово "солдат". Більшу частину історії найманці та солдати були синонімами». Лише Вестфальский порядок 1648 року поклав край домінуванню "другої найдревнішої професії". Однак у ХХІ столітті найманці у приватних військових компаніях стали нормою: "Вони не подібні до найманців-одинаків минулого. Ця нова порода — це мультимільйонні корпорації".

Не маючи змоги перемогти в Афганістані та Іраку регулярними силами та жахаючись ідеї призову, США обрали шлях ПВК, чиї бійці коштують дешевше і гинуть частіше за солдат. Згадані "вагнерівці" в Сирії та Україні (а ще — рейдери Коломойського), морські пірати та хакери. У світу немає дієвих механізмів, щоб викорінити ПВК. "Щиро кажучи, нам потрібно прийняти той факт, що найманці тут надовго, і вони змінять ту війну, яку ми нині знаємо". Про нашу ситуацію:

Втім, у передмові звучить і дещиця оптимізму: "У 2022 році Україна знайшла спосіб, як розв’язати цю проблему: убити їх усіх".

Цей розділ розповідає про часткове повернення до "середньовічного універсуму", в якому арміями найманців володіють не лише держави, але й загони повстанців, транснаціональні корпорації, наркокартелі, церкви та окремі багатії. "Ілюзія держав може тривати далі на мапах, проте не в реальності, адже нові види влади поступово перебирають кермо. Як і у випадку з найманцями, занепад держав є водночас і симптомом, і причиною тривалого хаосу… У майбутньому країни будуть більше схожими на графства. Вони керуватимуть дорогами й мостами, але мало чим іще… Війну поступово маркетизують, і пропозиція найманців невидимою рукою ринку приваблюватиме новий попит… Ми живемо в дедалі менш безпечному світі, а найманці торгуватимуть безпекою. З’являтимуться нові клієнти, і деякі стануть дуже впливовими протягом прийдешніх десятиліть". Окремі найманці можуть самі творити держави.

Але, пише Макфейн у передмові, "Це правило не стосується України тією самою мірою, як інших збройних конфліктів у світі, наприклад нарковійн у Латинській Америці, конфліктів в Африці, релігійних війн на Близькому Сході і в Південній Азії".

Більша частина розділу присвячена зіткненням наркокартелів у Мексиці: "Нарковійна кривава як тероризм і становить більшу загрозу для таких країн, як США, проте нею нехтують, бо не вважають війною… Злочинні мережі заступили держави в багатьох куточках світу, і вони воюватимуть". Нерозуміння цього факту призвело до численних провалів Вашингтона в Латинській Америці.

Більшість експертів, бідкається Макфейн, визнають війнами лише конфлікти за участі держав з політичною метою. Проте картелі воюють лише за прибуток, але у них і армії є, і кількість жертв перевищує втрати у традиційних війнах. Те саме стосується племінних зіткнень в Африці та релігійних війн на Близькому Сході. "Оскільки традиційний воєнний розум бачить лише держави, він завжди програватиме війни без держав, бо не може діагностувати проблему".

Приватизація війни означає, що: 1) гроші важливіші за патріотизм, 2) купити армію може кожен, 3) найманці підживлюють війну, 4) всі наймають війська, і ви мусите, 5) все вирішують щради з боку найманців та роботодавців. "Приватна війна — антитеза традиційної війни, і саме тому сучасні армії до неї не готові".

Також автор пропонує 17 порад для покупців та 17 для найманців, як виграти приватну війну — цілковито в дусі нелюбого йому Макіавеллі (бреши, кради, зраджуй тощо). А про нас сказано коротко: "Ще одне правило, яке менше стосується української боротьби, але зберігає свою важливість для решти світу".

Цей розділ присвячений російському вторгненню 2014 року, АТО та кремлівській брехні. Але як дивно зараз читати ці рядки:

Хоча головна теза беззаперечна: "Тіньові війни — це збройні конфлікти, у яких центр тяжіння формує не вогнева міць, а заперечення участі у конфлікті", — відтак важко збагнути, хто переміг, а хто програв. Але попри нові приклади, загальна логіка розділу нагадує п’яте правило: головне, не хто збив літак, а як інтерпретувати цю новину. "Тіньова війна потужна, бо перетворює інформацію на зброю в інформаційну добу". І хай Макфейн хибно твердить: "Не очікуйте великих танкових битв", — він цілком розумно розкриває роль російських пропагандистських мереж на Заході.

"Яка різниця, скільки у вас ядерних ракет, якщо ви не знаєте, куди їх націлити?". Далі йдеться про різницю в підходах Клаузевіца та Сунь-Цзи та співається ода військовому обману і непрямим діям. "Захід не завжди був таким жалюгідним у застосуванні темних мистецтв", — пише автор, однак "демократії в добу тіньових воєн будуть у програшному становищі — цим уже користується Путін". Заходу слід знову навчитися вести тіньові війни за допомогою спецназу, кіберзброї, пропаганди, диверсій та санкцій. Про нас:

Інакше кажучи, існує багато способів перемогти у війні, і військова міць не завжди найефективніша. Наприклад, північні в’єтнамці виграли війну не військовою силою, а завдяки американським новинам. Цей розділ повторює висновки п’ятого і дев’ятого про важливість пропаганди та шостого і восьмого про нерегулярні сили. Отже, якщо слабша сторона уникає відкритих боїв на користь партизанських дій, мобілізує населення, розпалює ненависть до окупантів, схиляє на свою користь міжнародну спільноту і затягує війну, то "сильним стає занадто дорого залишатися у війні, після чого ті, врешті-решт, йдуть добровільно".

Виграти всі битви не означає виграти війну. "Неспроможність перевести військові перемоги в політичні означає поразку, і саме так великі армії програли у В’єтнамі, Іраку й Афганістані… Невдачі на тактичному й оперативному рівнях можна подолати, але провал на стратегічному рівні може призвести до розвалу всієї конструкції війни. Ось чому перемогу можна реалізувати лише на стратегічному рівні, і єдина прийнятна міра перемоги така: чи досягла війна цілей, які ставила?". Тож Макфейт пропонує виховувати військових митців з юності: "Лідери мають навчатися мислити стратегічно, коли вони кадети, а не полковники".

Нам він пропонує триматися та імпровізувати: "Половина перемоги — це розуміння того, який вигляд вона має. І це правило пропонує Україні чудову стратегію для перемоги над Росією сьогодні — узяти на озброєння час… Російсько-українська війна може скоро закінчитися, а може тривати роками. Україна може перемогти Росію так, як Давид переміг Голіафа. Існує багато способів перемагати, і хитрий стратег знає, як утілити їх у життя".

Післямова називається "Як перемагати в майбутньому". В ній Макфейт коротко повторює свої тези: війни будуть інформаційними і приватними, їх вестимуть найманці за недержавні гроші, бої зміняться стратегічними диверсіями а щоб перемогти, Захід має розробити власний варіант тіньової війни.

В кінцевому підсумку "Нові правила війни" є радше пам’ятником думки, ніж актуальними рекомендаціями. 2020—2023 роки показали, що традиційна міждержавна війна глибокими танковими колонами нікуди не поділася. Те, що в книжці правильне (пп. 2, 3, 5, 9, 10) — не нове. Частина нового — геть неправильна (пп. 1 і 4). І лише розділи про найманців і нарковійни (пп. 6, 7 і 8) заслуговують на увагу, оскільки США поки так і не навчилися давати собі раду з ними. Передмова до українського видання спокутує частину авторських гріхів, але не всі.

Очевидно одне — після закінчення нашої нинішньої війни всі книжки з воєнної справи мають бути переписані.

Ну або автори нехай вже чекають на Тайвань.