Надзвичайний і Повноважний Посол Канади в Україні (2014-2019 рр.) розповів про феномен українських емігрантів, подорожі Україною та пошук точок дотику між різними культурами і традиціями

Як так сталося, що Ваша родина емігрувала до Канади?

– Мої діди та прадіди – мов персонажі з книги “Галичанство” Миколи Шлемкевича. Вони не були неймовірними творчими метеорами, однак мали чітку громадянську позицію та послідовно працювали над її реалізацією. Діди служили в Українських Січових Стрільцях, Українській Галицькій Армії, а обидві бабусі брали активну участь у “Союзі Українок”. Дідо по татовій ліній – Корнель Ващук – працював адвокатом у Делятині, дідо по маминій лінії – Микола Хархаліс – кооператор, директор Бучацького Повітового Союзу Кооператив. Таких “елементів” радянська влада, м’яко кажучи, недолюблювала. Тож коли 1944-го фронт рухався на захід, то родина вирушила разом із ним. Мамина сім’я потрапила до табору Штрасгоф під Віднем, а згодом опинилася у глухому селі на сході Баварії. Вони працювали в сільському господарстві до кінця Другої світової війни, а з табору переселених осіб у Баварії виїхали до Канади. Татова родина також опинилася у Відні, потім потрапила до тірольського міста Ляндек, де був табір для переселених осіб, звідти емігрувала до Канади.. Зрештою, усі вони опинилися в Торонто, де і народився я.

Розкажіть про феномен українського емігранта в Канаді. Що не давало зламатися та, попри все, зберегти свої традиції?

– Емігранти підтримували одні одних – це допомогло їм втриматися, пережити разючу зміну оточення та соціального статусу. Люди покоління моїх дідусів та бабусь звертались одне до одного за їхніми старокрайовими ролями чи титулами. У дитинстві я трохи дивувався цьому “феноменові титулування”. Мого діда Миколу в родині та на роботі кликали “пан директор”, хоча в Канаді він працював звичайним робітником у пекарні. Другий дід – доктор Ващук, адвокат, був оператором готельного ліфта. Мої дідусі та бабусі, коли приїхали, мали приблизно п’ятдесят років, а в такому віці складно починати все заново. Проте віртуально збережені ролі з минулого життя допомогли їм давати собі раду в незвичних обставинах, а дітям допомагали адаптуватися. Мій тато, наприклад, вчився в канадському університеті та став успішним інженером.

Емігранти першої хвилі – це сільськогосподарські піонери на заході Канади, які давали собі раду, оскільки разом селились та працювали. Під час Другої світової війни та в повоєнні роки до Канади виїхала велика частина діяльної верстви суспільства й такою ж зосталась за кордоном. Через те, що в цій хвилі було багато активних людей, вони змогли організувати громаду та адаптуватись до нових умов життя.

Чому українським емігрантам було настільки важливо дати добру освіту своїм дітям?

– Мої діди не мали можливості працювати за фахом у Канаді, утім дали добру освіту дітям. Вони походили з середовища, яке високо цінувало освіту: вони мали високий соціальний капітал, на відміну від грошового. Діди раділи, що вижили в обставинах Другої світової і тому їхні матеріальні сподівання були невеликими. Вони працювали на фізично виснажливій роботі, а громадська діяльність була для них віддушиною, давала сенс їхньому життю. Дідо Микола Хархаліс до глибокої старості ходив на усі імпрези, щоправда, пішки, бо автомобіля в родині не було. Моя мама навіть дорікала йому за те, що проводив більше часу на усіляких заходах, а не з нею. Через виховання майбутніх поколінь та створення їм умов для особистого розвитку мої діди зробили свій вклад у розвиток Канади.

Навколо яких організацій об’єднувались емігранти?

– Емігрантів об’єднувала церква, “Пласт”, куди батьки віддали й мене, Українське Національне Об’єднання, Ліга Визволення України, Союз українських студентів Канади, а також організації ветеранів – Українська стрілецька громада Канади, Братство Українських Січових Стрільців, учасниками якого були обоє моїх дідів. До речі, прапор Станиці Торонто Братства УСС експонується у Національному військово-історичному музеї України в Києві.

Микола Хархаліс був головою Братства Січових Стрільців у Канаді, а Корнель Ващук – головою Єпархіальної управи Братства Українців Католиків Канади. Утім емігранти поступово налагоджували зв’язки з канадцями. Дідо також був членом Королівського канадського легіону – організації ветеранів збройних сил Канади та їхніх сімей. У Торонто був український відділ цієї організації, і дідо щороку брав участь в “акції маків”: кошти від продажу квітів збирали на потреби ветеранів.

Кожна нова хвиля емігрантів створювала свої організаційні структури і трохи згори дивилась на своїх попередників. Мамина тета Оля казала, що люди, які емігрували до Канади у 1948–1950 роках, “лаха дерли” із “старих канадців”: коли ті їх запитували, чи люблять вони Канаду, відповідали, що Канада – не дівка, щоб її любити. Канада може подобатись – це звучить літературно. Так і теперішні українці, які прибувають до Канади, згори дивляться на післявоєнне покоління. На перших порах нові емігранти не хочуть сприймати досвіду, який методом спроб та помилок накопичили попередні покоління. Утім з часом визнають, що ті стосовно певних речей мали рацію, і користають із закладеного фундаменту.

Розкажіть про визначення “український канадець”. Чи немає суперечностей між українською самоідентифікацією та канадським громадянством?

– Українці в Канаді, включно з усіма поколіннями моєї родини, не бачили суперечностей між канадським громадянством та культурною ідентичністю. Тут, можливо, більш гнучка дефініція належності, яка дає людям більше простору для самоідентифікації. Наша держава створює можливості для інтеграції: звикають й адаптовуються до нових умов не лише емігранти, разом із ними змінюється і країна. З’являється традиційна кухня інших країн, починаєш по-новому дивитися на хустку чи хіджаб, сприймати незнайому культуру. Канада – країна двомовна та мультикультурна. До речі, канадську мультикультурність офіційно проголосили у 1971 році на Конгресі Українців Канади. Прем’єр-міністр Канади П’єр Трюдо тоді наголосив, що українці були першопрохідцямии ідеї багатокультурності Канади, яка побудована на взаємній адаптації сторін.

Значна частина людей, які ідентифікують себе з українською культурою в Канаді, не розмовляють українською. Знають традиції, особливості кулінарії, можливо, танці, тобто невербальні аспекти української культури. У Канаді можна вибрати своєрідний all inclusive українства, який містить усі аспекти – мову, літературу, традиції, а можна – лише один з елементів “буфету”, який передаватимуть і берегтимуть цілі покоління. Нещодавно головою провінційної ради в Саскачевані – структури Конгресу Українців Канади – обрали українця четвертого покоління, який вже не знає мови, але пам’ятає своє українське коріння. Не лише Канада мусить бути готовою до широкого спектру ідентичності, але й українська громада. Не варто встановлювати суворих критеріїв, за якими визначатимуть, хто є справжнім українцем у Канаді, а хто – ні. У такому вимірі ми є певною мірою продуктами постійних компромісів, адже тільки так люди зможуть співіснувати та розвиватися.

Вам у дитинстві розповідали про Україну? Як думаєте, чому у Вашій родині збереглись українська мова та традиції?

– Нас мучили немилосердно. Ходив до українського садочка, вихователі якого самі були “продуктами” навчання у захоронках, тобто перших дитячих садках Галичини. Вони знали багато традицій, пісень й усе намагались передати нам, інколи жертвуючи своїм часом. Рідна школа, “Пласт”, церква формували сприйняття світу, у який потрібно було ще інтегрувати канадську школу та й загалом реалії життя в Канаді. Існувала небезпека життя у двох окремих світах, які неможливо поєднати. Українська традиція доволі ексклюзивна, а жити доводиться у світі, який воліє бути інклюзивним.

Знав людей, які вважали українське виховання занадто інтенсивним і казали, що цього достатньо. У природнім молодіжнім бунті вони чхали на те все. З плином часу, особливо коли з’являються діти, люди починають шукати інформацію про своє походження та повертаються до традицій. Утім значна частина усе життя залишається активною у різних українських організаціях Канади, що не заважає їм знайти своє місце і у загальноканадському суспільстві.

Як впливає Ваше українське походження на роботу в Україні?

– Безумовно впливає і переважно допомагає, але інколи потрібна адаптація. Коли в 1980-х працював у Москві, а у другій половині 1990-х – в Україні, зрозумів, що не можна дивитись на країну крізь призму своєї родини чи лише Галичини – це дає викривлене поняття. Я свідомо багато подорожую регіонами України, які були менш звичними для моїх предків. І раджу керівникам громадських організацій та активістам Канади більше часу присвятити розумінню, наприклад, індустріального сходу України чи її південних областей. Україна не тільки така, як про неї розповідали в родинах емігрантів. Зрештою, як і Канада – не лише Торонто чи Едмонтон, а й корінні народи Нунавуту чи франкомовний Квебек… Треба бути свідомим цієї різноманітності та вміти використовувати свою спадщину, яка і так певною мірою має силу-силенну усталених стереотипів. Важливо бути господарем своєї спадщини, а не її інструментом.

Зауважу, що не тільки українці походять з України. У Канаді маємо малу, але активну громаду менонітів, які майже всі родом із Запоріжжя. Керівники двох великих фракцій канадського сенату – меноніти, родини яких походять з України. В українському місті Молочанськ, де була менонітська колонія Гальбштадт, діє центр соціальних послуг для теперішніх мешканців. Його створили та підтримують меноніти Канади як подяку за свій побут на території України.

Кілька років тому ми були на посвяченні церкви в селі Снігурівка біля Токмака, де зустрілися, так би мовити, різні світи. Канадська громада менонітів вирішила відновити церкву за умови, що нею потім опікуватиметься якась релігійна спільнота в Україні. Це зобов’язання взяла на себе греко-католицька громада. Виявилось, що половина населення Снігурівки – це переселенці з Яворівщини, які були змушені виїхати звідти через побудову полігону. Тобто канадські меноніти передавали ключі від церкви своїх дідів та прадідів громаді переселених на південний схід греко-католиків. Потрібно бачити ці нашарування та шукати точки дотику між ними. Це така професійна хвороба дипломатів – шукати те, що об’єднує.

Ви багато подорожуєте Україною, кілька років тому з робочим візитом відвідували Бучач. Чи пам’ятають там про Вашого дідуся?

– Мій дідусь Микола Хархаліс був моторним організатором, диригентом хору й директором Повітового Союзу Кооператив. Його скерували в Бучач “піднімати” Союз, і дідусь це зробив. У містечку є своєрідне продовження цієї місцевої агротрадиції. Головне бюро теперішньої агрофірми розташоване в тому ж приміщенні, що й колись Повітовий Союз. Моя мама кілька років тому їздила до Бучача. Розповідала, що та фірма відновила помпу, яка була у дворі Повітового Союзу і якою вона бавилась, коли була маленькою.

Коли я був у Бучачі, розпитував у місцевому краєзнавчому музеї про діда та бабу. Поспілкувався із тоді ще живою очевидицею минулих подій Богуславою Гринів, батько якої був головою Надзірної ради Повітового Союзу Кооператив у Бучачі. Завдяки пані Богуславі дізнався багато нового про буремні події 1939 року.

Мій дідо належав до людей, яких у фільмі “Касабланка” називали “звичайними підозрілими”. І коли настав час когось арештувати, то затримали його. Діда підозрювали у членстві в Українській Військовій Організації, зрештою, неспроста. У серпні 1939 року він уже сидів у польському криміналі, де застав розвал Польщі. Тоді до діда в тюрму прийшов знайомий єврей, який продавав збіжжя, яйця та іншу сільськогосподарську продукцію, тобто конкурент із кооперації, і повідомив, що нова влада його також шукає. Доктор Гринів, адвокат, організував для діда автівку й допоміг виїхати до Ярослава. Мама розповідала, що дідусь намовляв доктора Гриніва виїхати теж. Однак той не захотів – під час Першої світової війни він був в італійському полоні та не мав нічого спільного із більшовиками. На превеликий жаль, через тиждень по Гриніва прийшли. Його донька розповідала, що доктора долучили до групи польських старшин, яких розстрілювали в Катині. Доктор Гринів врятував життя мого діда, але сам не зміг врятуватись у тій ситуації. Тепер такі складні обставини можуть собі уявити лише вихідці з Донбасу, які мусили миттєво приймати рішення, від яких залежало їхнє подальше життя, смерть чи ув’язнення. Я вдячний, що не був змушений протягом життя ухвалювати таких рішень в екстремальних умовах. Однак маю зрозуміти людей, яким довелось через це пройти.

Як думаєте, чому важливо зберігати спогади та історії з минулого? Та чи в Канаді популярний напрям усної історії?

– Люди, які опинилися в еміграції, старалися зібрати спомини, оформити їх та зберегти. Мій дідо Микола Хархаліс був автором та учасником регіонального комітету, який видавав Бучацький і Яворівський збірники. У Торонто діє документаційний центр, який збирає матеріали на різні теми, що стосуються Другої світової війни, участь людей українського походження в канадських збройних силах, післявоєнну еміграцію до Канади. У 1980-х працівники центру почали збирати усні історії свідків Голодомору. Пані Іроїда Винницька нещодавно зініціювала проект про воєнний та еміграційний досвід жінок, оскільки їхні спомини та переживання часто не достатньо задокументовані. Тобто в популярному сьогодні напрямі усної історії дослідники української еміграції в Торонто почали працювати ще від початку 1980-х і були серед піонерів цієї справи.

Хочемо зберегти пам’ять про Йосипа Олеськіва, який був популяризатором еміграції до Канади у 1890-х, співпрацював із владою Канади. Вважаю, що в Україні про нього повинні знати більше, оскільки це врівноважує трагічний, надто стефаниківський образ еміграції до Канади. Переважно відважуються мігрувати люди, які мають ініціативу. Тут не йдеться про біженців, яких пхає сила обставин. Олеськів якраз був тим, хто допомагав селянам-середнякам “не прогоріти”, давав вказівки та інформацію через брошури та особисті консультації.

Важливо зберігати пам’ять про минуле, але варто враховувати, що тоді люди не були свідомими того, у якому контексті вони діяли. Сьогодні з перспективи ста років нам легко говорити, що сталося опісля та діялося навколо. Мені видається, що представлення історії мусить вписуватись у загальноєвропейський контекст. Наприклад, був Листопадовий чин, передовсім, український. Але до нього долучались і учасники європейських громад, які потім були офіцерами в Українській Галицькій Армії. У Києві бачив фото, на якому зазначили одного з єврейських старшин, а згодом на цій же світлині побачив і свого діда. Нашу пам’ять потрібно зробити доступною для сусідів та вихідців з України. Наприклад, у Львівському історичному музеї експонується мультимедійна виставка “Подорож із українсько-єврейською зустріччю”, у якій йдеться про інтеграцію української та єврейської розповіді про себе. Люди жили на тих самих теренах, і у їхньому житті були не лише катастрофи, війни і нещастя, а й століття співжиття та співдії. Були підказки, що треба рятуватися, як це трапилося з моїм дідом. На виставці також ідеться про вміння дорожити своєю історією й одночасно ділитись нею у спосіб, який удоступнює її для інших людей.

Як вважаєте, що вдалося зробити за час Вашої роботи в Україні і куди варто рухатися далі?

– Багато зроблено щодо лінії безпеки – в Україні відбуваються спільні навчання українських та канадських військових, зокрема на Яворівському полігоні. І це для мене таке емоційне поєднання. Нова українська школа запозичила окремі методики навчання канадських шкіл, медична реформа використовує напрацювання канадського медичного страхування. Попереду ще багато роботи і це вже справа моїх наступників на цій посаді. Утім з 2014 року ми заклали певний фундамент в українсько-канадських відносинах. Це як і з хвилями міграції, коли кожне наступне покоління має підмурівок для розвитку.

Читайте ще

Микола Мушинка: “Ніхто не вірив, що я приїхав лише фольклор записувати”
Микола Мушинка: “Ніхто не вірив, що я приїхав лише фольклор записувати”
Тревел-“блогерка” з минулого століття
Тревел-“блогерка” з минулого століття
Устина Стефанчук — львів’янка, яка відшукала в Канаді понад сотню покинутих церков
Устина Стефанчук — львів’янка, яка відшукала в Канаді понад сотню покинутих церков
Іванна Климпуш-Цинцадзе: “Ким був мій дід і за що його назвали ворогом народу – я знала з дитинства”
Іванна Климпуш-Цинцадзе: “Ким був мій дід і за що його назвали ворогом народу – я знала з дитинства”