Про ремесло для обраних, яке знають і пам’ятають десятки поколінь бортників на Поліссі, дізналась Ганна Аргірова

Бортницький стаж

“Я розмовляю з бджолами”, – зізнається Сергій Когутко. У ранньому Середньовіччі й багато століть опісля таких, як він, вважали чарівниками. Їхня нерозгадана таємниця – це здатність привабити бджолиний рій до борті в дикому лісі. У часи Русі, Великого князівства Литовського та Речі Посполитої — мед не лише споживали і продавали, а й сплачували ним данину. Саме ж ремесло називали “бортництвом”. На відміну від “рамкового меду”, дикий збирають лише раз на рік.

Сергій Когутко – один із небагатьох, хто в Україні займається “пчолами”. Він мешкає у Селезівці, що на Житомирщині. За його словами, людей тут стільки, що “можуть сісти в один автобус і поїхати”. Але краще їм не їхати, бо Селезівка – серцевина українського бортництва. Цьому сприяє лісиста місцевість, віддаленість і архаїчний триб життя.

Сергій Когутко

Ще з дитинства батько брав Сергія до лісу. Самостійно ж почав займатися родинним ремеслом перед армією, але заробляти гроші часто доводилося інакше. “Колись хлопці потягнули мене працювати в Чорнобиль, то я пішов”. Сергій працював у Чорнобилі 25 років, у 1990-х був водієм у зоні відчуження, тепер – “на групі”, тож присвячує увесь час родинному ремеслу. Його “бортницький стаж” – 15 років. Зазвичай цим промислом займаються чоловіки, але майже з кожним бортником працює дружина. “Він без мене ніяк”, – сміється дружина, Катерина Когутко.

Глядіти “пчол”

Бортник має виготовляти вулики у стовбурах дерев. Може використовувати природні отвори на висоті від 4 до 15 метрів над землею. Туди треба заманювати рій, стежити, щоб бджоли не змерзли взимку. Більшість у Селезівці займається колодним бджільництвом. Це різновид бортництва, для якого вулики-колоди виготовляють зі зрізаних бортних дерев і розташовують у лісах чи просто на подвір’ях.

Така колода є і на подвір’ї колишнього директора Поліського заповідника Сергія Жили. Це його перша спроба “робити вуллє”. Сергій Жила належить до тих людей, які мають набутий інтерес, на відміну від Сергія Когутка, який успадкував ремесло від батька. С. Жила з Чернігівської області, із роду козацької старшини. 1986-го переїхав до Селезівки, 2000-го став директором заповідника, віднедавна почав “робити вулля”. “Це річ непроста. У кожного бортника для того є свій секрет”, – міркує колишній директор. Спершу треба підготувати саму колоду й закласти траву для дезінфекції, а далі – найчарівніший етап роботи – привабити рій. Якщо все вдасться, то рій оселиться.

Основний етап накопичення меду відбувається влітку. Це було дуже вигідно селянам, адже вони могли займатися чимось іншим. Натомість бджоли в цей час творили мед. Бортники ж лише час до часу доглядають за бджолами. Попри те, що в цей період вони особливо агресивні й небезпечні. “Влітку не встигнеш під’їхати до бортя, мотоцикла поставити, як вони вже можуть кусати”, – сміється бортник Сергій. Однак, зізнається, ніколи не боявся бджіл.

“Людина така варварська – вирізає все, не залишаючи нічого самим бджолам”, – стурбовано розповідає Сергій

Перший урожай збирають восени. “Я йому підготовлюю все спорядження, кошель, ніж, яким він вирізає соти”, – усміхнено розповідає пані Катерина. Потім подружжя на мотоциклі об’їжджає кожен вулик і вирізає звідти мед. Та найгірше, коли мед бездумно крадуть. “Людина така варварська – вирізає все, не залишаючи нічого самим бджолам”, – стурбовано розповідає Сергій. Приблизно третину меду все ж потрібно залишати в борті для того, щоб рій зміг перезимувати.

Інколи з одного вулика можна наповнити один кошель. “Якщо пощастить, то два”, – каже пані Катерина. Ціна за дикий мед не набагато вища за “рамковий”. Сім’я Когутко має постійних покупців, які самі приїжджають поповнити солодкі запаси в сезон. “Рік на рік не приходиться. Інколи на ці гроші можна щось купити”, – каже Сергій.

Щоправда, не всі рої залишаються у вуллі. Трапляється і таке, що рій помирає за зиму, а часом бджоли просто покидають борть. Тоді його треба вичистити та підготувати для нових мешканців. “На це треба інтерес, час, треба знати, що в кожному вуллі твориться”, – підсумовує пан Сергій. Пані Катерина зізнається: “Поки ми ще при здоров’ї, то будемо займатися”.

Українське vs. білоруське бортництво

Сергій Жила вважає, що українське бортництво споріднене з білоруським, про що свідчить і спільна термінологія. У самій же Селезівці розмовляють мовою, яку складно однозначно назвати українською. Це своєрідне поліське наріччя. Про те, що трапилося із деякими вуликами після розпаду Радянського Союзу, розповідає пані Катерина: “Багато вуллєй залишилося у Білорусі”. “Може, хтось їх там таки забрав”, – сумно доповнює Сергій. Вуллєй або колоди – це матеріальний спадок, які разом зі знанням самого ремесла отримують бортники від своїх дідів та прадідів. У Білорусі залишилося багато таких вуллєй, які виготовили Сергієві предки. Зважаючи на це, подружжя Когутко змайструвало декілька десятків нових. Голова сімейства каже, що встановлюючи колоди на дерева, завжди керувався популярним серед старших людей висловом: “Май вуллєй двєсті, але не на одному мєсті”. Тому борті можна натрапити не лише на території Поліського заповідника, а далеко за його межами.

Відразу після розпаду СРСР бортникам дозволяли навідуватися до своїх вуллєй, але з часом кордон став не лише адміністративним, а й таким, що поділив традицію бортництва на білоруську й українську. Нині в Білорусі активно розвивають дике бджільництво. “Бортницву надали статус національної спадщини, намагаються внести до списку об’єктів Світової спадщину ЮНЕСКО”, – пояснює Жила. І додає: “На мою думку, нам з Білоруссю потрібно об’єднати зусилля. В Україні є орієнтовно 1 800 бортей, стільки ж у Білорусі”.

Так вважає і Максим Пчелов, співзасновник громадської організації “Бортники України”, яка виникла, щоб зберегти давнє ремесло. Сьогодні активісти працюють над тим, щоб українське бортництво опинилося в переліку об’єктів світової спадщини ЮНЕСКО.

Інструменти є, а майстри зникають

Поліський природний заповідник – це своєрідний осередок бортництва. З кожним роком ареал поширення бортництва зменшується. Раніше бортники були в північних районах сучасних Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської областей України. Тепер – лише в деяких районах Рівненської і Житомирської областей.

“Пенсіонери та фанати з міста – це ті, хто займається бортництвом нині”, – каже Сергій Жила. Із кожним роком бортництво все більше нагадує хобі або ж цікаве дозвілля. Колись його регламентувало звичаєве право й охороняли закони, серед яких «Руська правда» та Статути Великого князівства Литовського. Це зумовило появу специфічних верств населення і ремісничих спеціальностей: бортники, пасічники, воскобійники, медовари, свічкарі. Ще в середині позаминулого століття – це був масовий селянський промисл на Поліссі. У 2019 році єдиний документ, який ратифіковує цінність цього ремесла, – це облікова картка бортництва як елементу нематеріальної культурної спадщини України. У такому статусі промисел лише рік.

“Бджола – це завжди був образ сакральний, а подекуди релігійний”, – розповідає Сергій Жила. Тому заробляти на бджолі вважалося гріхом. Водночас вона рятувала від бідності. Наприклад,  якщо раніше в селі залишалася вдова, то мешканці мали переконатися, що у неї є хоча би п’ять вуллєй

Катерина Когутко

Сьогодні дуже важливо зберегти бортництво як явище, або хоча би встигнути його задокументувати. Сучасне покоління бортників може бути чи не останнім, яке перейняло це традиційне ремесло від своїх пращурів. “Родові цінності занепадають, світ рухається вперед і змінює спосіб нашого життя”, – зазначає Сергій Жила. Змінює його таким способом, що молоді не має сенсу залишатися у глухому селі та займатися хоч і давнім, але неприбутковим ремеслом. Раніше в мові жителів Селезівки часто було чути: “глядіти пчолок”, “Божа пчолка”. “Бджола – це завжди був образ сакральний, а подекуди релігійний”, – розповідає Сергій Жила. Тому заробляти на бджолі вважалося гріхом. Водночас вона рятувала від бідності. Наприклад,  якщо раніше в селі залишалася вдова, то мешканці мали переконатися, що у неї є хоча би п’ять вуллєй.

Таких, як Сергій і Катерина, знавців бортництва, з кожним роком стає усе менше. Сергій Жила і ГО “Бортники України” роблять усе можливе, щоб бортництво як явище не зникло. Максим Пчелов розповідає, що разом з однодумцями вони час до часу організовують експедиції, щоб задокументувати не лише саму технологію, а й виготовлення відповідних інструментів. Наприклад, раніше вуллєй розміщували вище на дереві. Щоб туди піднятися, необхідно було скористатися лезівом. Таку шкіряну мотузку для піднімання мав кожен бортник, вона дісталася йому у спадок від пращурів. Дивом Максимові разом з іншими “Бортниками України” вдалося знайти старенького бортника, який згадав, що колись допомагав своєму дідові виготовляти таку мотузку. “Інструменти на руках є, а самих майстрів немає. Чим більше людей дізнається про бортництво, тим більша вірогідність, що ним зацікавляться”, – каже він. Максим наступні кілька років хоче присвятити просвітницькій діяльності, а Сергій впевнений: “Бортництво виживе, але невідомо в якому вигляді”.

Читайте ще

Дорога з піску: мандрівка ще живими селами волинського Полісся
Дорога з піску: мандрівка ще живими селами волинського Полісся
Бубон, скрипка і цимбали: як наші предки музикували
Бубон, скрипка і цимбали: як наші предки музикували
Глина, що зігріває
Глина, що зігріває
Домініка Чекун: “Я завжди спиваю, що би не робила”
Домініка Чекун: “Я завжди спиваю, що би не робила”