Високі, порослі лісом кручі ніби огорнули місто. Такі зелені обійми, які видно майже з кожної вулиці, створюють атмосферу захищеності й затишку, а отже – спокою. І справді, коли ополудні у спекотну пору прогулюватися цим містечком, то видається, ніби блукаєш південним італійським містечком під час сієсти. Виноградники біля будинків лише підсилюють таку середземноморську опінію. Парке повітря липкими лінощами сповільнює рухи, а ноги, ніби за інерцією, плавно несуть вниз до води. Здається, що вже он за тим поворотом побачиш спокійні хвилі. Пройти туди треба поміж кількох рядів пансіонатів, попри тенісний корт, і, зрештою, через пляж. Такі думки – неспроста. Ще вісімдесят років тому Заліщики були одним із найвідоміших курортів Східної Європи

Подільська Рив’єра

Відпочинкову інфраструктуру в містечку на півдні Тернопільщини почали будувати ще в ХІХ столітті. Швидко і впевнено Заліщики отримали статус солідного курорту. За Габсбургів місто з околицями було у трійці найвідоміших курортів Австрійської імперії. Проте початок Першої світової війни призупинив темпи розвитку. Тоді Заліщики опинилися на вістрі фронтів, кілька разів переходили з рук у руки ворожих армій. Після боїв місто мало такий вигляд, що американський письменник Джон Рід, який їздив східним фронтом і записував побачене в щоденник, назвав його “містом жаху”. Проте після того, як Заліщики увійшли до складу Польщі, життя у місті потроху відновило звичний ритм. Уряд, знаючи про особливості міста та його можливості, виділило достатньо коштів, щоб відновити інфраструктуру. Тож уже за десяток років Заліщики досягли свого туристичного піку.

У 1930-х навіть курсував потяг Варшава-Львів-Заліщики із вагонами класу “люкс”. Еліта тодішнього суспільства з’їжджалася сюди зі всієї Речі Посполитої. У місті працювали декілька яхт-клубів, секції гірського туризму, мисливства, рибальства. Було навіть два тенісних корти. Відпочивальників приймали десятки пансіонатів і вілл, умови в яких були не гіршими, ніж на тогочасних італійських чи французьких курортах. Так місто отримало славу “Подільської Рив’єри”. І цілком ймовірно, що курорт ще більше став би схожим на узбережжя Ліґурії, якби встигли реалізувати один із амбітних тогочасних планів – висадити на березі Дністра пальми.

Сьогодні про цей період в історії Заліщиків нагадує хіба що костел Святого Станіслава, що у середмісті. Споруджений 1824 року, він виглядає скромно, але водночас монументально. З обидвох боків до костелу туляться, добудовані вже згодом, приміщення колишнього монастиря. На недільну службу якраз сходяться парафіяни. Найперші – дві бабусі, які тихо переступають поріг храму і вмощуються на лаві, чекають ксьондза. Їхня мова помережана польськими словами на кшталт: “тшеба”, “помаґами”, “Матка Боска”. Єлизавета або Ельжбєта – так відрекомендовується одна з них. Друга — Станіслава. Жінки – місцеві українські польки, народилися в Заліщиках, хрещені у цьому костелі і прожили тут усе життя. “Раніше в нас було більше поляків, але вже повмирали, – каже пані Єлизавета. – На служби до костелу приходять ледве десять-двадцять людей. Але правиться щодня, українською і польською мовами”. Всередині костелу тихо, прохолодно і світло. Дві жінки дивним чином личать храмові так, ніби цієї обідньої пори мають бути саме тут і ніде інше. “Тут москалі мали склад солі, – розповідає пані Єлизавета. – Від тої солі були стіни дуже полущені. Зробили ремонт. Добре, хоч так то всьо лишилося». Справді, стіни від підлоги і до рівня трохи вищого за середній людський зріст закладені білою пластиковою вагонкою. Виглядає не дуже, та, очевидно, сіль завдала такої шкоди приміщенню, що без вагонки воно виглядає геть кепсько. “А ви звідки? Зі Львова? – раптом запитує пані Станіслава. – Зі Львова!? Аааа, то наші”, – приязно киває. – Приїжджають люди з Австрії, Чехії, Польщі. Із Польщі вже мало, але ще бувають”.

Розвалена ратуша

У міжвоєнний період щонеділі костел Святого Станіслава, напевно, був заповнений ущерть. Після відправи панство, вочевидь, повільною прогулянковою ходою йшло на площу Ринок. Спробуємо відтворити звичний тоді недільний маршрут колишніх заліщицьких курортників.

Прогулянка від костелу на Ринок – це кілька хвилин. На площі людей уже помітно більше. Про що перемовлялися містяни і їхні гості в міжвоєнні роки минулого століття – знати не можемо. Утім сьогодні від перехожих чути побутові розмови про помпи й помідори. Чоловіки жвавим, проте вже не твердим кроком поспішають, мабуть, на чергову гальбу пива. Катаються на велосипедах діти. Жінка на зеленій лавці й у червоному картузі, дивлячись на фотоапарат, позує для фото. Проте, попри певну залюдненість площі, не покидає настирливе відчуття закинутого міста. Можливо, через приблудних собак, яких десятки і які повсюди. Великі і малі, чорні і руді, кудлаті і гладкі – ліниво розляглися на тротуарах або сонно валандаються вуличками. Їх настільки багато, що, задивившись угору, за них запросто можна зашпортатись.

Центр Заліщиків украй скалічила радянська влада. Найбільший шрам від того часу – це зруйнована ратуша. Символ міста з 1790 року й найособливішу споруду розвалили в 1968 році. Ратуша оригінальна тим, що це перебудований мисливський замок Станіслава Понятовського, батька останнього короля Речі Посполитої. На місці зруйнованої будівлі зустрічаємося з Віталієм Каспруком, істориком і директором місцевого краєзнавчого музею. “Ратуша збереглася хіба що на гербі міста і в історичних описах. У червні 68-го вночі двома тракторами вежу розхитали й завалили. Вранці, коли люди прокинулися, то побачили вже руїни”, – розповідає пан Віталій. Серед причин – нібито аварійний стан будівлі й аргумент, що площу треба розширити для демонстрацій та парадів. Активісти міста ратушу намагалися врятувати, писали до всеможливих державних органів, наголошуючи, що будівля – пам’ятка архітектури, яку обов’язково треба вберегти. Проте місцева комуністична верхівка не була оригінальною у своїй манії руйнувати все, що збудували попередники, тому шансів вижити ратуша не мала. “Зараз в нас немає ратуші, зате гляньте, яка чудова площа”, – історик не приховує іронії ані в голосі, ані в погляді.

Попри місце, де стояла ратуша, відтворюючи прогулянку з 1930-х, йдемо в напрямку парку. Дорогою, окрім собак, найчастіше натрапляємо на зображення міста, яке омиває Дністер. Це фото відоме усім, хто хоча б раз шукав в інтернеті світлини Заліщиків. Зазвичай пошуковик найперше видає саме його. Тут цю світлину видно на вітальному плакаті, який запрошує в місто, на табличках із номерами будинків, на автобусних зупинках і рекламі крамниць та аптек.

“Сонячний”, “Тінистий” і “Дикий”

У міський парк впускають масивні старі ворота. Зайшовши в середину, відразу помітна масштабна двоповерхова будівля. Її колони, як пишні принади, демонструють минулу велич палацу. Це колишня резиденція власників Заліщиків — Бруніцьких-Турнау. Бруніцькі — рід баронів єврейського походження Королівства Галичини та Володимирії. Барон Ігнатій Бруніцький купив Заліщики ще у першій чверті ХІХ століття. Остання ж мешканка палацу — смілива й чепурна баронеса Стелла Турнау господарювала тут до 1939-го. Родини Бруніцьких і Турнау володіли більшістю земель у теперішньому Заліщицькому районі. Парк заклали на початку XIX століття. Тоді ж збудували палац. Нещодавно заліщицька міська влада внесла на громадське обговорення пропозицію назвати парк на честь баронеси Стелли. Саме за її вказівкою тут посадили чимало рідкісних дерев. У парку нараховують понад 40 видів дерев і чагарників. Уся ця пречудова флора простягається на 5 гектарів уздовж Дністра.

У радянські часи приміщення палацу використовували як будинок відпочинку. Від кінця 1980-х — як лікарню. Тепер — пустка, на облупленому фасаді якої поросли кущі. Виглядає, ніби парк поглинув будівлю, намагаючись хоча б таким чином вберегти її від людської байдужості. Не мали шансів у “совєтів” і заліщицькі вілли, в яких полюбляли зупинятися ті, які колись гуляли нашим маршрутом. Про ті пансіонати нагадують хіба що їхні назви: “Ballada”, “Morela”, “Helenowka”, “Maria”, “Naddniestrzanka”, “Neapol”, “Bajka”, “Vita”, “Kresowianka”, “Irena”, “Riwier”.

Від костелу, попри ратушу і парк, дорога вела відпочивальників до дністрових вод. Нині тут свіжо викладена доріжка, якою зручно сходити вниз. Саме на цьому місці, біля дністерських вод, колись засмагали курортники. Пляж, який тут простягався, називався “Сонячний”. Трохи далі берегом був інший — “Тінистий”. Найдалі, де ще менше людських очей, містився перший у Cхідній Європі нудистський пляж. Його ще називали “Диким”. У відпочинковий сезон, з травня по жовтень, у 1930-ті роки через величезну кількість приїжджих населення Заліщиків збільшувалося в кілька разів. Рекордну кількість відпочивальників зафіксували у 1937 році — 23 тисячі. Можна тільки уявляти всі лежаки з парасольками, ділових панів і гонорових пань в купальниках-“футлярах”, які були популярними в той час. Або і без купальників, на “Дикому”.

Замість пляжів – смітник

Сьогодні замість засмаглих відпочивальників на пляжах хіба що дикі зарослі. На протилежному березі видніють самотні постаті рибалок, які час до часу змахують вудилищами. Пляжі були знищені внаслідок кількох повеней. Одна з найперших — у 1941 році – майже відразу після приходу радянської влади затопила тоді майже половину міста. Остаточно позмивали туристичні приваби Заліщиків ще одна повінь у 1960-х і радянська влада. Так курортне життя тут остаточно обірвалося. Натомість постало звичайне сіре соціалістичне містечко.

“То є наш край”, — так інколи ще й досі кажуть поляки про Заліщики. “Коли приїжджають поляки і просять провести екскурсію, то, виходячи на панораму, кажуть: “О, то є наш край, то є наші землі”, — розповідає Віталій Каспрук. — То були справді південні ворота Польщі. Тому в таких словах нічого дивного немає. Колись мене, молодшого, то нервувало, а тепер сприймаю спокійніше, хочете поговорити — то поговоріть собі”.

Серйозних спроб відновити туристичну потугу Заліщиків немає. Принаймні, прогулявшись містечком, їх зовсім не видно. Радше навпаки — відсутня будь-яка інфраструктура для повноцінного відпочинку. Чималий смітник біля стіни старої закинутої синагоги в самому центрі вказує і на байдужість місцевого населення до іміджу Заліщиків як потенційного курортного центру. Забите різнокольоровими рекламними вивісками, обшарпане місто є привидом себе колишнього, успішного і самодостатнього, цікавого й особливого.

Нині про померлу курортну ідилію у Заліщиках нагадує хіба що теплий клімат. І, звісно, мальовничість природи, яку найкраще видно з оглядової скелі. Звідти, звідки роблять найвідоміше фото міста.

Читайте ще

Бахмут: укоренитися на краю
Бахмут: укоренитися на краю
Глухів: столиця Малоросії
Глухів: столиця Малоросії
Дрогобич: на соляних плечах
Дрогобич: на соляних плечах
Сіль, нафта й упирі Франкового села
Сіль, нафта й упирі Франкового села