2 серпня 1919 р. (у літературі також 4 серпня) біля м. Ратибора в Сілезії під час авіакатастрофи обірвалося життя 32-річного полковника Дмитра Вітовського – людини, яка суттєво вплинула на перебіг галицької, а отже, й української історії. Чим українці донині завдячують полковникові? Через які випробування йому довелося пройти в боротьбі за Українську державу? Злий жарт долі чи майстерно підлаштована диверсія: якою була справжня причина авіатрощі на борту з держсекретарем ЗУНР? Біографію легендарного українця досліджував історик Іван Сварник

Адвокат, який організував втечу з в’язниці


Дмитро Вітовський у роки Першої світової війни

Дмитро народився 8 листопада 1887 року в селянській родині в селі Медуха під Галичем. Судячи з прізвища, його предки походили з дрібної шляхти, батьки були свідомими українцями. Чи не тому хлопець не залишився в селі – 1906-го закінчив гімназію у Станиславові,  відтак вступив на правничний факультет Львівського університету.

Ще в гімназії Дмитро став членом таємного українського гуртка, який, за спогадами Михайла Лозинського, збирався організувати “аграрний терор проти польських політиків”. В університеті вступив до Русько-Української радикальної партії, яку створили Іван Франко, Михайло Павлик та інші молоді революціонери під впливом ідей Михайла Драгоманова. Радикали захищали інтереси українського селянства, обстоювали національні права українців Галичини. Ще студентом Дмитро організовував селянські страйки. Однак він розумів, що проблеми українського селянства значною мірою криються у злиднях і неграмотності. Відтак став одним з організаторів читалень “Просвіти” й осередків товариства “Січ” на Покутті.

Року 1911 Дмитра разом з іншими студентами, серед яких були Микола Залізняк, Антін Крушельницький, Роман Ставничий та інші, відрахували з університету й заарештували за участь у мітингу за український університет. Закінчувати навчання Дмитрові довелося вже у Краківському університеті.

Здобувши правничу освіту, Дмитро працював в адвокатурі Станиславова, брав найактивнішу участь у громадсько-політичному житті. У листопаді 1911 року він організував втечу зі станіславівської в’язниці “Діброва” для свого товариша Мирослава Січинського, засудженого за вбивство намісника Галичини графа Анджея Потоцького. Дмитро знайшов серед наглядачів тюрми двох українців, які зробили дублікат ключа від камери Січинського, передали йому форму наглядача й увечері провели за браму, де вже чекав Вітовський. Якийсь час Січинський переховувався у Станиславові, далі його возом перевезли до Викторова, потім – до Чернівців, а згодом з підробленими документами  через Німеччину й Норвегію він виїхав, до Америки. Наглядачів, які допомогли у втечі, так і не знайшли.

Тягар національної роботи” спартанця Вітовського

Із початком Першої світової війни Дмитро добровольцем вступив до Легіону УСС, командував сотнею, згодом – куренем. Відзначився в перших боях у Карпатах, а навесні 1915 року – на Маківці, потім – над Стрипою. На чолі сотні увійшов у рідну Медуху. Після визволення від російської армії Галича влітку 1915-го був його військовим комендантом. Далі курінь Дідушка й сотня Вітовського відзначились у кривавій битві під Семиківцями (вересень-жовтень 1915 року). За допомогою Пресового фонду УСС Дмитро започаткував видання стрілецького журналу “Шляхи”, розуміючи, що “яким не був би вислід війни, на них, і тільки на них спаде весь тягар національної роботи”.

У 1916–1917 роках Вітовський був комісаром УСС на Волині, отримавши завдання проводити вербункову акцію і культурно-просвітницьку роботу. Насправді ж він організовував тут, разом із Миколою Саєвичем і Михайлом Гаврилком, українське шкільництво. Програму культурної праці на Волині розробив Іван Крип’якевич. Про Вітовського він писав: “Був це спартанець строгий для себе й інших. Цілою душею ненавидів криві дороги. Здається, він добре почувався на фронті, де життя було просте, нескомпліковане, де був тільки приказ і обов’язок. На Волині треба було додержувати обов’язуючі приписи й обминати їх, де тільки вдалося… бути левом і лисом. Вітовський цього не вмів робити, це було проти його натури”. Однак, долаючи опір поляків, стрільці заснували понад 50 народних шкіл. У квітні 1917 року комісаріати УСС на Волині були ліквідовані, і Вітовський повернувся до Коша.

Стрільці захоплено відгукнулися на Лютневу революцію у Росії та події в Україні. Почалися дискусії про майбутнє Легіону. Дмитро Вітовський наполягав на збереженні формації, щоб обороняти українську Галичину. Коли до зреформованого Легіону прибув новий командант Мирон Тарнавський, Вітовського, як найавторитетнішого зі старшин, призначили його ад’ютантом. Після Берестейського миру усусуси (разом із групою Вільгельма Габсбурґа-Вишиваного) у складі австро-німецьких військ перейшли Збруч і воювали проти більшовиків аж до розпаду Австро-Угорщини в жовтні 1918 року. У період Української держави гетьмана Павла Скоропадського Вітовський був комендантом Жмеринки.


Комітет стрілецького пресового фонду, 1917 р. Зліва направо: Петро Дідушок, Осип Навроцький, Дмитро Вітовський, Іван Рогульський, Михайло Матчак

Від сотника до “міністра військових справ

У жовтні 1918 року Дмитро очолив Український військовий генеральний секретаріат, під керівництвом якого 1 листопада відбулося несподіване для поляків безкровне захоплення українцями влади у Львові та успішне збройне повстання на всій Східній Галичині. Безумовною заслугою Вітовського був рішучий поворот від демократичних дискусій і політичних розрахунків до практичних військово-організаційних заходів.

Після успіху Листопадового зриву Українська Національна Рада надала Вітовському звання полковника. Він був першим командувачем українських військ у Львові, однак після початку українсько-польської війни подав у відставку, розуміючи, що українці не готові до вуличних боїв у місті, в якому переважало польське населення. До того ж українці мусили воювати також з озброєними цивільними. Фактично він узяв на себе відповідальність за невдачу у Львові. Після нього українські війська у Львові очолював Гриць Коссак, потім – Гнат Стефанів.

Уже 9 листопада 1918 року полковника Вітовського призначили державним секретарем військових справ ЗУНР. Він залучив до організаційно-керівної роботи досвідчених старшин: Дмитра Паліїва, Петра Бубелу, Михайла Голинського, Семена Магаляса, Никифора Гірняка, Івана Боберського та інших. З окремих бригад добровольців, сформованих за територіальним принципом, він організував УГА, яка успішно протистояла польському наступові.

“Нова війна на власну руку”

Сотник Легіону Українських січових стрільців (УСС) Дмитро Вітовський, 2 грудня 1915 р.

22 січня 1919 року Вітовський був учасником Акту Злуки УНР і ЗУНР у Києві. Та менше ніж за місяць – 12 лютого – Вітовський подав у відставку з посади держсекретаря через розходження з іншими членами УНРади щодо Закарпаття. Після Злуки, на прохання закарпатських політиків, Вітовський послав туди військову експедицію, поставивши Раду перед доконаним фактом. Льонгин Цегельський обурився й назвав цю акцію “новою війною на власну руку”. Однак президент Євген Петрушевич, підписуючи відставку Вітовського, висловив йому “признання і сердечну подяку за повну самовідречення службу, яку несли Ви на своїм становищі українському народови. Як державний Секретар військових справ Ви серед найтящих відносин заклали основи української армії та довели її до сили і розцвіту”.

У травні 1919 року як представник ЗОУНР (разом із Михайлом Лозинським) Вітовський брав участь у Міжсоюзній комісії у Парижі для укладення перемир’я між Польщею і Україною. Комісія склала проект розмежування воюючих сторін на Галичині. Загалом проект був корисним для українців, за якими залишався Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн. Щоправда, Львів мав відійти до Польщі.

Однак проти цього плану виступили поляки, які хотіли отримати всю Східну Галичину. Тому комісія передала цю справу на розгляд Найвищій Раді (США, Велика Британія, Франція, Італія). Серед цих країн Франція однозначно підтримувала Польщу, натомість Велика Британія була прихильницею української державності на Галичині. За дорученням прем’єр-міністра Ллойд-Джорджа лорд Керзон провів лінію розмежування етнічно польських та українських земель. Вітовський навіть звернувся з листом до президента США Вудро Вільсона, закликаючи не підтримувати Польщі в українсько-польській війні. Однак Антанта виявилася неготовою до співпраці з галицькими українцями. У протистоянні з червоною Москвою вона зробила ставку на велику (і за рахунок українських земель) Польщу. Тому добре укомплектована й озброєна армія Галлера, що призначалася для війни проти більшовиків, була перекинута на Галичину й вирішила долю війни на користь поляків.


Похорон полковника Дмитра Вітовського та четаря Юліана Чучмана, Берлін, 14 серпня 1919 р. Світлина з фондів ЛННБ України ім. В. Стефаника

Нещасний трафунок чи диверсія

Із Парижа Дмитро та його ад’ютант Юліян Чучман поверталися німецьким 4-моторним літаком Zeppelin-Staaken (ці важкі бомбардувальники УНР зафрахтувала в Німеччини) до Кам’янця-Подільського, на той час осідку уряду УНР, по інструкції для подальших переговорів. Дорогою вони забрали із Бреслау (Вроцлава) урядовий вантаж – надруковані гроші УНР і скрині з документами (можливо, карти). Однак до Кам’янця літак не долетів – у повітрі стався вибух; усі пасажири й екіпаж загинули. Причини трагедії не з’ясовані й досі.

Зважаючи на технічну справність машини перед польотом і досвідчений німецький екіпаж, у пресі обговорювали можливість обстрілу поляками при перетині літаком німецько-польського кордону. Однак свідки аварії стверджують: літак летів дуже високо, із землі його майже не було видно. Тодішні засоби протиповітряної оборони не були здатні вражати висотні цілі. Та й чому б поляки мали збивати німецький літак? Не можна відкидати диверсії – факт вибуху літака в повітрі підтвердили очевидці.

Однак найімовірніше – трапився нещасний випадок: чотиримоторний літак із розмахом крил 43 м і вантажопідйомністю 4,5 тонни мусив мати на борту багато пального. Вибух могла спричинити іскра в електричних контактах чи клемі акумулятора. Документи, які вивчав Павло  Гай-Нижник, свідчать, що цей літак мав проблеми із двигунами, які лагодили перед вильотом. Більшість німецьких важких бомбардувальників впали через аварії, а не були збиті.


Надмогильна проповідь отця Леонтія Куницького на похороні полковника Дмитра Вітовського та четаря Юліана Чучмана, Берлін, 14 серпня 1919 р. Світлина з фондів ЛННБ України ім. В. Стефаника

Посмертна доля незламного вояка також була непростою. Останки Вітовського та його ад’ютанта Юліяна Чучмана поховали в Берліні, на старому цвинтарі гугенотів. Могилою опікувалася українська діаспора. Згодом через цвинтар пролягла горезвісна Берлінська стіна між Східним і Західним Берліном. Уже після її знесення тіла героїв були ексгумовані й кремовані. Урни тимчасово перенесли до каплиці поблизького монастиря. Лише 2002-го прах полковника Дмитра Вітовського повернувся на батьківщину: його разом із Чучманом перевезли з Берліна до Львова й 1 листопада урочисто перепоховали в Меморіалі УГА на Личаківському цвинтарі.

Як не парадоксально, однак навіть такому завзятому воякові, як Дмитро Вітовський, вдалося закласти сім’ю. Року 1916, у відпустці після поранення, він одружився з Марією Ліщинською. У них народився син, названий також Дмитром, який виріс патріотом, гідним свого батька, і згодом героїчно загинув в УПА.

Чи міг Вітовський стати українським Пілсудським? Це запитання риторичне. Адже він, як випливає із характеристики Крип’якевича, був вояком, а не дипломатом, не любив компромісів, діяв рішуче й не думаючи про наслідки, не був честолюбним. Можливості, які надала йому доля, він використав сповна.


Могила полковника Дмитра Вітовського та четаря Юліана Чучмана на берлінському кладовищі при кафедральному соборі святої Ядвіги. Світлина з фондів ЛННБ України ім. В. Стефаника

Читайте ще

10 найпоширеніших міфів про Роксолану
10 найпоширеніших міфів про Роксолану
Місія Егана
Місія Егана
Тіні Івана Миколайчука
Тіні Івана Миколайчука
Український “Прометей” французького балету
Український “Прометей” французького балету