Тарас Бичко – український фотограф, який живе та працює у Львові. Знімає у жанрі документальної та вуличної фотографії, один із координаторів спільноти "Українська вулична фотографія". Фіналіст та переможець низки фотоконкурсів: Leica Street Photo, Miami Street Photo Festival, Documentary Family Awards. Цього року увійшов до міжнародного журі престижного конкурсу London Street Photo Festival

Маркери минулого

Фотопроект “Поза часом” почав знімати у Дрогобичі. Якось проходив повз перукарню та помітив, що жодні зміни її не зачепили, і вона наче застигла в часі. Такий самий інтер’єр я міг бачити в дитинстві. Можливо, бажання знімати фотопроект виникло на рівні підсвідомості, а у Дрогобичі просто знайшов потрібну картинку. Не скажу, що ідея проекту з’явилася одразу після цього кадру, але увага зосереджується на аналогічних артефактах. Згодом у Стрию вдалось зробити подібну за настроєм фотографію. Виник диптих зі світлин, на яких атмосферу минулого створюють своєрідні маркери часу – наприклад, автомобілі чи старі вивіски на стіні. Подібні атрибути тепер мене постійно супроводжують: куди б не пішов, усюди їх помічаю.

Мене часто звинувачують у ностальгії за Радянським Союзом, оскільки на фотографіях є речі із 1980–1990-х. Звичайно, глядачі можуть знайти на фото деталі, які нагадуватимуть їм про минуле та викликатимуть сентиментальний настрій. Однак я не тужу: був дитиною і не пам’ятаю тогочасного життя. Глядачі запитують, чому не фотографую артефактів із давнішого часу – 1930–1940-х. Мені видається, що 1980-ті успішно “з’їли” усе, що було до них. Напевно фотографи майбутнього зможуть знімати схожі серії робіт про початок ХХІ століття. Мої фотографії – це радше пам’ять про минуле, ще не стерте сьогоденням. Фотопроект про час, який наче застиг та перебуває у гармонії із навколишньою дійсністю.

Кадри для проекту шукаю у Львові, а також у містечках Західної України – Самборі, Стрию, Дрогобичі, Жовкві. Найбільше сподобалось знімати у Дрогобичі, куди їздив декілька разів. Це місто наче залишилось у 1970–1980-х.

Не дозволяю собі знімати постановочних кадрів – мені важливо зберегти природність ситуації. Після того, як зробив фотографію, зав’язується розмова: люди розпитують про фотопроект і натомість розповідають про себе. Чув історію про перукарню, яка працює уже сорок років без перерв та генеральних ремонтів, а також багато особистих історій. Розмови забирають немало часу, який міг би використати для знімання. Утім, оглядаючись назад, трохи шкодую, що не записав цих розповідей, які могли б доповнити проект.

Жителі містечок іноді мені дорікають, чому не знімаю, наприклад, нових кав’ярень чи будинків, а фотографую зовсім непривабливі, на перший погляд, речі. Однак мені цікаво показати цю паралельну реальність, якої ми не помічаємо, але вона існує тут і тепер, поряд із нами. Не маю на меті зняти ці місця надто красиво чи, навпаки, непривабливо – хочу просто їх зберегти на фотографіях.

Час поза часом

Проект знімаю на кольорову плівку, яку потім сканую. Для мене – це лише інструмент, який дає змогу відобразити задум та додає антуражу. Коли опублікував перші фотографії у соціальних мережах, отримував відгуки на кшталт невже це знято тепер. Люди порівнювали мої знімки зі своїми старими світлинами, на яких бачили ті самі вивіски та будівлі. Звичайно, з кожним роком таких маркерів минулого ставатиме все менше. Та й після тривалої роботи над проектом знаходити сюжети про час, який завмер, стає усе важче.

Для пересічного іноземного глядача фотопроект “Поза часом” може слугувати підтвердженням стереотипних уявлень про наші терени. Однак хто був в Україні, зокрема у Львові, розуміє, що відзняті сюжети не лежать на поверхні: щоб знайти подібні артефакти, треба докласти зусиль. Тому в описі до фотографій зазначаю, що, попри динамічні зміни в суспільстві, є речі, які залишаються наче застиглі в часі острівці. Розумію, що можна було би працювати із контрастом – зобразити, приміром, старий дитячий майданчик та поряд новий технологічний автомобіль Tesla. Однак ідея проекту в тому, що цей контраст має відчути людина, яка, умовно, сидить у Teslі та дивиться фотографії.

У цій серії не маю улюблених фотографій – кожна з них для мене самобутня. Якщо знімки викликатимуть у людей певний щем, то, напевно, одну з цілей проекту вважатиму виконаною. З іншого боку – це зріз нашого часу. Ставив собі запитання, чи у майбутньому глядачі зможуть правильно ідентифікувати час знімання фотографій, якщо їх вирвати з контексту. Тому на світлинах, де дозволяє сюжет, намагався додати речі, які б маркували сьогодення – мобільні телефони, рекламу чи вивіски.

Чорно-білі спогади

Паралельно із світлинами “Поза часом” знімаю серію робіт про Сихів – мікрорайон Львова, у якому виріс і живу. Якщо порівнювати із проектом про час, Сихів для мене більш індивідуальний. Візуальна мова серії продиктована тематикою – коли вирішив знімати мікрорайон, одразу побачив його в чорно-білому варіанті. Знімаю на чорно-білу плівку, сам проявляю та друкую фотографії. Увесь технічний процес повністю залежить від мене – яким бачу кадр, таким маю можливість його надрукувати. Звичайно, це займає дуже багато часу, але проект мені близький і кінцевий результат подобається. У травні цього року світлини Сихова презентуватиму в одній із найкращих галерей Парижа, на міжнародній виставці вуличної фотографії Street Sans Frontières.

Сихів активно змінюється: розростається інфраструктура, зводять нові будинки та зникають старі сквери та майданчики. Для спального району міста – це природний процес, але водночас щезає певна його частина. Коли бачу на вулиці гурт дітей, які бавляться на майданчику, чи дівчину з хлопцем, який грає їй на гітарі – такі прекрасні моменти навіюють спогади з дитинства. Приємним був відгук чоловіка, який переїхав з окупованих територій. Він каже, що світлини із Сихова йому близькі, бо нагадали дитинство та рідні вулиці. Приємно, коли фотографія викликає емоції та не залишає байдужими глядачів.

Фотографувати почав доволі пізно. Іноді шкодую, що не мав фотоапарата у школі і не зняв вулиць свого району. Наприклад, коли йшов грати у футбол з однокласниками чи просто гуляв увечері з друзями. Однак тепер ніщо мені не заважає піти та сфотографувати Сихів таким, яким його пам’ятаю. Знімаю багато пейзажів та вуличних сценок, хочу показати, наскільки Сихів цікавий та різноманітний. Фотоапарат дає можливість розгледіти багато нового у знайомих вуличках та знайти цікаві закутки, куди раніше не заходив. Світло також перетворює звичайні речі на чарівні, і навіть до болю знайомі місця виглядають інакше. Завдяки фотопроектові заново відкриваю для себе рідний район. Проект про Сихів планую знімати впродовж декількох років. Сфотографував лише першу частину запланованих картинок – вуличні пейзажі. Сьогодні мені цікаво знімати мешканців Сихова, які багато роблять для громади району та не вибирають споживацького методу життя. У голові багато картинок, які хочеться зафіксувати та показати людям.

Читайте ще

“Terra Galicia”, якої ви раніше не бачили
“Terra Galicia”, якої ви раніше не бачили
Історії зникомих народів Європи
Історії зникомих народів Європи
Пам’ять завширшки вісім міліметрів
Пам’ять завширшки вісім міліметрів
Сіль, нафта й упирі Франкового села
Сіль, нафта й упирі Франкового села