Удома їх називали по-різному. Їхні говірки й побут відрізнялися, адже жили вони в різних умовах. Бойки та лемки – серед гір та на підгір’ї, надсянці й холмщаки – на долах і пагорбах, підляшуки – серед рівнинної краси. Греко-католики – на півдні та православні – на північних околицях. У міжвоєнний час утвердилася українська свідомість у горах, остаточно зміцнилась на рівнинах, тільки на півночі Підляшшя люди й далі називали себе "тутейшими". Смуга українських сіл та містечок протяжністю майже 600 км із півночі на південь, подовжена на захід крилом лемківського Бескиду, названа Закерзонням, була домом для 750 тисяч українців. Лінія кордону відрізала їх від материка, а геополітичні ігри змели з рідної землі. У радянській Україні на них усіх чекала одна назва – переселенці.

Життєва історія

“Восени 1944-го родину моєї бабусі, разом з іншими українськими сім’ями погрузили в товарні вагони й переселили із села Селець на Холмщині до Великого Токмака на Запоріжчині. Їх приписали до місцевого колгоспу. Бабуся брала участь у повоєнній відбудові Дніпрогесу. На Запоріжжі вони прожили до 1947-го, пережили повоєнний голод і за прикладом інших холмщан втекли до Рівного”.

Киянин Тарас Грицюк, родовід якого походить із Холмщини, розмістив на Facebook-сторінці історію своєї бабусі та фотокартку родини. Пост активно коментували, поширювали й доповнювали спогадами. Інтерес був такий, що Тарас взявся за організацію Фестивалю живих історій – місця, де має ожити родинний досвід. “Ми самі не були переселені, але спільне минуле наших сімей об’єднує і мотивує”, – впевнений він.

Людмила і Павло Собчуки та їх 7 дітей, Селець Холмського повіту, 1920 роки

Розселити по національних квартирах

Дев’ятого вересня 1944-го Варшава ще була в руках гітлерівців. Тому Угоду про евакуацію українців із Польщі та поляків з УРСР голова Ради народних комісарів УРСР Микита Хрущов і керівник Польського комітету національного визволення (ПКНВ) Едвард Осубка-Моравський підписали в Любліні. Частина українців, яких збиралися переселяти в УРСР, ще також перебувала під владою німців. Але їхню долю вже вирішили за них. Радянський Союз отримав формальну підтримку на обмін населенням під час Тегеранської конференції 1943 року. Проти можливості переселення, яке обговорювали в кулуарах, не заперечували ні Черчилль, ні Рузвельт – наполягаючи на засаді добровільності. 

Отже, угоду писали й підписували поспіхом. Повного тексту громадськості не показали ні під час переселення, ні після його закінчення. Польський парламент ніколи не ратифікував цієї Угоди, а польська урядова преса ніколи не публікувала. Чому ж підписанти так поспішали з рішенням, не чекаючи закінчення війни?

Новий кордон від липня 1944 року, який мав за основу лінію Керзона, не задовольняв ні українців, ні поляків. Він відокремлював від Польщі землі, приєднані до неї шість століть тому. Водночас – відрізав від українців західну частину їхніх земель – кілька сотень сіл у 16 повітах Краківського, Ряшівського, Люблінського і Білостоцького воєводств. Рішенням про переселення обидві сторони намагалися розв’язати національні конфлікти, які спричинили криваве протистояння на Волині та Галичині ще у воєнні роки. Цим керувалися союзники в Тегерані 1943-го,, а відтак і Сталін 1944-го.

Усе почалося із Холмщини

Рід Собчуків у Сельці на Холмщині є дуже давнім. Тут і в метрику не заглядай. Досить побачити старі височенні липи на обійсті. А крім лип нічого вже й не видно – ні хати, ні села, ні Собчуків. Хіба що на кам’яному хресті на старому цвинтарі прочитаєш це прізвище.

Першими до УРСР їхали холмщаки. У березні-квітні 1944 року польське підпілля спалило та вибило майже 50 українських сіл Грубешівського, Томашівського, Холмського та інших повітів Люблінського воєводства. “За Волинь” мстилися людям, жодним чином не причетним до Волині. Тільки в селі Сагринь замордували до 600 українців.

Стосунки між сусідами почали псуватися ще до війни. Року 1938 на Холмщині польська адміністрація почала закривати православні церкви. Селець був знаним місцем паломництва. Щороку 25 липня сюди приходили до чудодійного джерела. 15 липня 1938 року поляки розібрали церкву, а чудотворний образ передали до Холма. Селяни відновили церкву 1940-го. Ще 1943-го в Сельці було замордовано 4 українців. За спогадами Антоніни Собчук, бабусі Тараса Грицюка, щоб не загинути, селяни чергували вдень і вночі, а у випадку наближення банди гучно били в залізяку. Жити в постійній тривозі було виснажливо. Тож від 1944-го почалися виїзди на радянську Україну. Залишилися тільки змішані та польські родини. “До війни мій прадід Павло Собчук був солтисом. За словами бабусі, його всі поважали. Навіть представники банди, як називала нападників бабуся, гарантували безпеку їхній родині. Але прадід поїхав разом з усіма”, – переповідає Тарас.

Вибір без вибору

“Евакуація” українців мала розпочатись 15 жовтня 1944 року і тривати до 1 лютого 1945 року. Українці переселялися неохоче – до кінця року виїхало менше 20 тисяч осіб. Кінцевий термін продовжили до 15 червня 1946 року. Переселенські комісії на місцях складали списки охочих й описували майно. Збори села стали найпоширенішою формою агітації за виїзд. Польські українці слухали розповіді про колгоспний рай, багаті чорноземи, розкішне життя радянських людей. Історики пишуть, що добровільні виїзди тривали до кінця серпня 1945-го.

Восени 1945 року виїхала група лемків з околиць навколо Дуклянського перевалу, які постраждали від радянсько-німецьких боїв. “Нас в Тихані солдати з хат не виганяли, бо в нас хат не було”, – розводив руками Василь Кушвара на порозі свого будинку в колишній німецькій колонії Грюнталь, коли ще 2001-го ми зустрічалися з ним на Донеччині.

Пан Василь повернувся з примусових робіт у Німеччині, а на місці села побачив пустку – чорне поле, всіяне мінами. “Ми скиталися у Вишоватці, сусідньому селі, як приїхали агітатори. Поляки їм підтакували: їдьте, бо тут ніхто вам нічого не дасть. Хтось згадав, як старші люди казали, що в Росії добре життя, – розказує лемко. – Обіцяли хати великі, землі, кажуть, візьмете, скільки хочете. І наша Тиханя поїхала, бо що ще було робити? Спати під небом?”.

У липні 1945 року на конференції в Міністерстві публічної адміністрації представникам української громади повідомили, що осіб, які не виїдуть до УРСР, переселятимуть на західні землі. Засада добровільності залишилася тільки на папері. Восени того ж року солтис Завадки Риманівської повідомив українцям: треба збиратися і їхати, усім. Теодор Крупей, народжений 1918-го, якраз тоді починав сімейне життя. Пізніше розповідав дітям, що старші лемки збиралися і радилися, як бути. Напередодні в селі знайшли замордованим місцевого священика о. Ростислава Шумила. Останні новини з інших сіл не віщували нічого доброго. Безпеки ніхто не гарантував. Сільська громада послухала поради солтиса, що краще погодитися із рішенням влади. Поїхати з села. Живими. А потім – повернутися за слушної нагоди.

Микола Крупей, онук Теодора Крупея, якого в 1945-му записали Федором, тримає в руках евакуаційний лист свого діда. Документ заповнений російською і датований 25 груднем 1945 року – авжеж радянські уповноважені з евакуації святкували Різдво 7 січня. Тільки грудневий мороз у горах ніхто не скасовував. Дорога перед Крупеями стелилася аж на Дніпропетровщину. Довге очікування на вокзалі у Вороблику. А потім молоде подружжя з братом і старенькою мамою тулилися в товарняку, крізь щілини якого долітав сніг і проймав вітер, де було холодно лежати, холодно сидіти, холодно плакати…

Спочатку просили, потім виганяли

На початку 1945-го, коли кордон поміж СРСР та Польщею обсіли застави, гасло “Українці, за Буг” трансформувалося в “Українці, за Сян!”. Горіли українські села. Українці не бажали добровільно їхати в СРСР, тому їх “припрошували” терором. Символом трагедії Надсяння стало село Павлокома – 366 жертв.

Із новою силою переселенська акція розгорнулася вже у серпні 1945-го. Щоб активізувати виїзд українців, польський уряд прийняв рішення про використання піхотних дивізій польського війська. Оперативна група “Ряшів” застосовувала силу – і до червня 1946-го “переселили” ще 300 тисяч українців. Анна Шунц пам’ятає, як це було.

“Польські боївки почали приходити у Ветлину з 1945 року. Ми мали пункт спостереження, звідки давали сигнал, а ми – відразу до лісу. Поляки походять порожнім селом – і вертають назад”, – розповідала жінка.

У гірській частині Бойківщини та Лемківщини траплялись самовільні переходи великих груп людей через кордон – на територію Чехословаччини. Пані Анна свідчила, що 1945-го ветлинці прийшли зимувати до Збоя і Новоселиці, а люди з села Завій – до Руського, теж на словацькому боці.

На Закерзонні УПА розгорнула бойові дії проти переселення. Та навіть за сприяння місцевих українців повстанці не спинили депортацій.

На світанку навесні 1946-го польські військові зненацька оточили гірське село Ветлина. “Частина наших були в лісі з худобою. З села поляки нікого не випускали. Факелами підпалювали хату за хатою. Частина людей повернулася з лісу, щоб не залишати дітей самих. Гнали на станцію в Лукавицю. Дорогою били і забирали майно… Вже на радянській території з вагонів забирали чоловіків без жодних пояснень. Нас розвели по різних станціях. Потім ми по 20 років шукали одні одних”, – ділиться пережитим Анна Шунц.

“Розметали нас по світі”

На виконання Угоди між ПКНВ та УРСР в кожній області працював відділ у справах евакуації та розселення польського й українського населення. Спочатку йшлося про 240 тисяч. Пізніше – про 306 зі співвідношенням на користь сходу, адже степові області мав хтось відбудовувати. Третій проект розширив межі розселення ще шістьма областями. На півдні переселенців розселяли в колишніх німецьких колоніях або підселяли до місцевих. Згодом ще порахували житло, яке поляки залишили на заході УРСР, і збільшили план до 460 тисяч.

Насправді розселення не завжди проводили за планом. Траплялося, що посеред дороги вагони зупиняли, а людей змушували виходити. Так сталося і з родиною Ганни Гринечко з Вільшаниці біля Ліська: силоміць до вагону запхали, силоміць вигнали. Пізніше тільки раділи, що завдяки транспортній пригоді осіли в Дублянах біля Самбора, а не поїхали у спекотний херсонський степ.

Мешканців прикордонних сіл, майже 20 тисяч осіб, влітку 1946-го перегнали вбрід через Сян і без жодних документів віддали радянським прикордонникам. Усього упродовж 1944–1946-х із Польщі до УРСР переселили 482 109 українців.

“Живемо, як пан Пшебельський”

Колгоспна система не знаходила схвалення серед закерзонців, які провадили на рідній землі індивідуальні господарства. Вони відкрито обурювалися, коли в колгоспних коморах гнили зерно та овочі, а керівництво не видавало продовольства напівголодним селянам. У колгоспах у переселенців вилучали худобу, а розраховуватись за неї не поспішали. Якщо корова або кінь в колгоспі гинули, виплати могли скасувати взагалі.

Брак житла посилював непевність. Поневіряння по кутках місцевих жителів також не сприяло порозумінню з ними. Зима, яка наближалася, стала для них справжнім випробуванням. Уповноважені з переселення звітували, що більшість дітей переселенців не відвідує школу через брак взуття та одягу.

Становище ускладнював неврожай у південних областях 1946-го. За численними спогадами, 1947-го у степах півдня панував голод. В умовах тотальної цензури донести правду було непросто. Втім холмщанка Антоніна Собчук знайшла спосіб. “Бабуся писала, що живемо так добре, як “пан Пшебельський”. Стороння людина могла думати про панське життя, а це був найбідніший мешканець Сельця. Тому родичі й сусіди розуміли, що насправді на сході бідують”, – розповідає про винахідливість бабусі Тарас Грицюк.

Дорога додому

Позбавлені засобів до існування і на сході, і на заході, переселенці підводами вирушали до кордону, намагаючись повернутися до Польщі. Навесні 1947-го прикордонники затримали більше тисячі осіб. У листі до Лазаря Кагановича основною причиною таких “емігрантських настроїв переселенців” називали незабезпеченість у місцях розселення в УРСР. Відомо, що перетнути лінію кордону вдалося тільки одній групі лемків. Усіх інших прикордонники затримували й відправляли назад. Під час допитів люди розповідали про голод, неврожай, відсутність житла, безпорадність і байдужість місцевої влади. Про операцію “Вісла” ніхто з них тоді не знав.

Свою історію мав і Василь Кушвара. Виїхав із голодуючого села на Луганщині, не побачив добра на Тернопільщині, тому вирушив до кордону. “Ми йшли невеликими групами. Старалися, щоб нас не побачили люди, – ділився пан Василь. – Дійшли до Хирова, а там бачимо: лемки на фірах від границі їдуть. Завертайте, люди добрі…”.

Із мандрівників до кордону мало хто повертався на попереднє місце проживання. Як правило, шукали родичів і знайомих, щоб осісти на Галичині або Волині. Перебравшись на захід, декотрі навіть мешкали в куренях, як-от на Тернопільщині Микола Пронь із трьома дітьми дошкільного віку.

Теодорові Крупею із Завадки Риманівської пощастило більше. Із Дніпропетровщини, куди його привезли лютої зими 1945-го, він за кілька років таки поїхав на Тернопільщину до земляків і родичів.

Трохи по-іншому склалося життя Василя Кушвари. На Галичині людей із Тихані, які не мали жодного господарства, дійсно ніхто не чекав. Кушвара зізнавався: “Куди міг піти чоловік, який нич не мав? Тільки в найми до якогось ґазди! Поки колхозів не було, то робили в людей, хоч щось собі заробляли. А як погнали в колхози, то заробітків нема. Вербовщиків наїхало тоді коло Тернополя! І де обіцяли хату, великий город, то люди туди їхали. Я завербувався у Донецьку область”.

Так колективізація в селах Західної України посприяла ще одному переміщенню звідти незначної кількості переселених українців уже в колгоспи Центральної та Південної України.

Евакуаційний лист Теодора Крупея від 25 грудня 1945 р

“Ні обіцянок, ні пробачень…”

Переселенці визнають, що не завжди розумілися з місцевими українцями. Петро Кирпан, переселений із лемківського села Тилява на Миколаївщину, у спогадах писав: “Ми були для місцевих галичан смішними, дивними, дурними… Бідними переселенцями, які втратили свою землю, розмовляли іншою мовою. На Східній Україні нас називали полячками… Не поляками, а полячками, трохи зневажливо”. 

“До кінця свого життя всі мої бабусі і дідусі з цієї гілки родини вважали себе переселенцями. Ніколи не забували втрачений дім. Коли почалася війна з Росією на Донбасі, я трохи по-іншому подивився на історію своєї родини”, – зізнається Тарас Грицюк.

“На Тернопільщині дід збудувався, виховав синів та не називав цей край рідним – своїм домом до смерті вважав Завадку”, – додає Микола Крупей.     

Один із внучатих небожів Василя Кушвари на початку окупації виїхав із Донецька. Тепер живе біля океану й фінансово допомагає родичам. Мріє про невразливість, тому не хоче ні власного дому, ні родини. Чоловік наголошує на подвійній травмі: “Я бачив діда, який постійно жалкував за своїми горами, батьків, які плачуть за життям у Донецьку. Ця біль проросла в мені, нехай на мені й закінчиться. Хай кожне дерево стане моїм домом. Може, хоч тоді мене вже ніхто не переселить?!”.

Уродженка Ветлини Анна Шунц до кінця життя намагалася з’ясувати, коли ж буде поновлена правда й нарешті переселенців визнають постраждалими. У Верховній Раді ще за життя жінки зареєстрували чотири законопроекти. Перший не набрав у першому читанні достатньо голосів. До розгляду інших навіть не приступили. 

День Незалежності Україна святкує 28 рік поспіль. А українці з Підляшшя, Холмщини, Надсяння, Лемківщини та Західної Бойківщини досі не почули від української влади оцінки тому, що за Бугом і Сяном сталося з ними та їхніми рідними 75 років тому.

… Антоніна Собчук покоїться на Волині. Онук Тарас Грицюк п’ять років тому відвідав рідне село бабусі й розшукав обійстя свого прадіда. 

Теодор Крупей помер у Нагірянці на Тернопільщині. Його внук Микола, активіст лемківського товариства, провадить ЛемкоСпіви на львівському телебаченні, у липні цього року приїхав у Завадку і знайшов хижу свого діда.

Василь Кушвара похований на Донеччині. Його могила – на території, яку окупували проросійські бойовики.

Анна Шунц пішла в засвіти, залишивши в Миколаєві зошит із віршами. В одному з них читаємо: “Ми дождалися свободи – не діждались правди!”.

Вони та тисячі таких, як вони, чекали й не дочекалися.

Пустка замість господарств. Село Тиханя й місце, де колись мешкав Василь Кушвара

Читайте ще

“Нас визволили, і нема на то ради”
“Нас визволили, і нема на то ради”
Крим без обличчя
Крим без обличчя
Ночі та дні примусового визволення
Ночі та дні примусового визволення
Іванна Климпуш-Цинцадзе: “Ким був мій дід і за що його назвали ворогом народу – я знала з дитинства”
Іванна Климпуш-Цинцадзе: “Ким був мій дід і за що його назвали ворогом народу – я знала з дитинства”