Наприкінці 1990-х румунський філософ та історик Горя-Роман Потап’євичі у розмові з американським репортажистом Робертом Капланом порівняв культуру своєї країни з цибулиною, мовляв тут немає ядра, а є лише нашарування. Ситуація в сучасній Україні навряд-чи заслуговує таких фатальних оцінок, хоч і нашарувань тоталітарного минулого у нас також не бракує. Тож спостерігаючи за процесами декомунізації – чи не найуспішнішої (відповідно до задекларованих результатів та реальних можливостей) реформи постмайданної України – виникає запитання: а чи ми шукаємо наше ядро або ж переінакшуючи  Едмунда Гуссерля – наш дототалітарний колективний життєсвіт, глибоко захований десь всередині цієї цибулини комунізму? І чи живучи в час декомунізації, ми достатньо добре розуміємо її антипода – комунізацію, яка мала всеохопний характер колонізації України?

Прийняття пакету декомунізаційних законів у квітні 2015-го зняло зовнішний комуністичний шар з тіла нашої держави – найбільш видимий, бо йшлося про візуальний та топонімічний ландшафт. Але, попри незаперечні здобутки цього етапу,  чи новоназвані вулиці на кшталт Вишневих, комічні заміни Леніна на Леннона або перефарбування комуністичних ідолів у жовто-блакитний колір відповідають духові справжньої декомунізації? Та й комунізація України минулого століття не обмежувалася лише табличками і монументи, вона взагалі не мала меж, брутально зводячи до єдиного тоталітарного взірця усі сфери життя. Комуністична почвара породила серйозну ментальну недугу (до того ж спадкову), яку косметичними засобами аж ніяк не вилікуєш. Маємо ситуацію, коли ідея, яка не спрацювала, і кордони, яких уже нема, залишилися не в минулому, а досі впливають на сучасне і можуть впливати на майбутнє. Це й недивно, бо як гірко, але правдиво пише Ігор Лосєв: «незалежність у 1991 році проголосила не Україна, а УРСР». Абсолютна відсутність люстраційних процесів призвела до того, що радянське минуле успішно поглинало плоди незалежності, а протопластом української влади і джерелом її еліти стала саме комуністична система.

Тож які симптоми інтоксикації українського суспільства тоталітарною ідеологією? Перший з них – це русифікація України, не лише мовна, але й культурна. Це і Пушкіни в підручниках, і Єкатіріни ІІ у містах, і «Голубой огонёк» в телеекранах, і вата в головах. Влучно таку ситуацію окреслив Микола Рябчук: «совєтське  минуле  було  лиш  продовженням  російсько-імперського,  совєтська  спадщина  згубна  для  України  не  тим,  що  вона комуністична  (сьогодні  це  вже  мало  кого  хвилює),  а  тим,  що  імперська  і  сутнісно  антиукраїнська,  зорієнтована  на  символічне пригноблення  й  психологічне  поневолення». Цей постколоніальний синдром, як і таблички з монументами, у теперішніх умовах має яскраво виражені негативні конотації, тож боротьба з ним як видається приречена на успіх. І тут заборона російських соцмереж чи мовні квоти співмірні за вагою до ліквідації  комуністичних пам’яток.  Але далі гірше… Далі, приміром – пекельна суміш надмірного патерналізму і повсюдної зневіри у державі та її інституціях. Такий когнітивний дисонанс у головах особливо небезпечний, бо прагнучи від влади чи політиків простих, а отже популістичних рішень, люди не відчувають особистої відповідальності за реалізацію цих прагнень. Виховане у комуністичних лещатах наше суспільство запрограмоване на готові моделі поведінки, воно пасивне, а мобільність наших людей часто завершується на порозі власної квартири. А за порогом – no man’s land, «нічийна земля» і не важливо, який вигляд вона має: чи запльованого під’їзду з побитими шибками, чи зарослого бур’янами родинного обійстя. Посеред нас панує не довіра, основоположна цінність для західних суспільств, а – підозра, на похмуре тло якої накладаються безкінечні пошуки вічної зради.

Нищення цього Гордієвого вузла розрізнених, але пов’язаних між собою  імперсько-радянських спадків і має бути наріжним каменем цілковитої декомунізації. Але не треба мати ілюзій, його неможливо розрубати одним ударом. Залишається лише послідовно розгортати оцю комуністичну цибулину, шукаючи та витворюючи ядро нової України – європейської, дерусифікованої та деколонізованої.

Читайте ще

Віталій Ляска: Heť vid sebe?
Віталій Ляска: Heť vid sebe?
Закарпаття: далекий і трохи дивакуватий родич?
Закарпаття: далекий і трохи дивакуватий родич?
Синдром Мюнхгаузена
Синдром Мюнхгаузена