Історія її життя сколихнула увесь світ. Після прем’єри американського серіалу “Чорнобиль” долею вдови одного з пожежників, який приборкував вогонь на ЧАЕС, зацікавилися мільйони. Рейтинги стрічки зашкалювали, її творці здобули престижні нагороди.

Сама ж Людмила Ігнатенко – прототип головної героїні серіалу – дізналася про свою роль, коли серіал вийшов на екрани. У жінки розривався телефон. Журналісти дзвонили їй у двері квартири. І, зрештою, Людмилі навіть довелося поїхати з Києва. Такий успіх стрічки її аж ніяк не тішив. Жінку хвилювало риторичне питання, на яке продюсери HBO їй досі не відповіли. Чому ніхто не спитав, чи хоче вона, щоб про неї, її Васю та їхню дитину дізнався увесь світ?

Тепер, коли емоції навколо прем’єри стихли, хочу розповісти вам про Людмилу. Але не кіношну, а справжню, живу людину, чиє життя змінила одна ніч.

Людмила та Василь Ігнатенко

Людмилин голос

Ми познайомилися у вересні 2015 року. Країна занурилася у страшний вир подій на сході України. А я, наче шукаючи порятунку з низки трагічних повідомлень із фронту, почала готуватися до знімання свого документального фільму “Розщеплені на атоми”. Стрічка мала вийти до 30-ї річниці трагедії, у квітні 2016 року, на телеканалі 1+1.

Історію Людмили Ігнатенко знала давно. Колись мені до рук потрапила книга білоруської письменниці Світлани Алексієвич “Чорнобильська молитва”. Читала сповідь Людмили Ігнатенко і плакала… За свою журналістську практику я десятки разів була в зоні відчуження, зняла чимало сюжетів про станцію, у моєму доробку є навіть два документальні фільми про пошуки причин аварії, крадіжки на будівництві саркофага. Втім, прочитавши історію Людмилиного життя, я зрозуміла, що наступний фільм треба знімати про неї та про інших таких самих простих людей.

Її домашній телефон мені дали в Музеї Чорнобиля. Мешкала в Києві, на Троєщині. У тому самому будинку, куди 86-го переселили більшість прип’ятців. Як зараз пам’ятаю, то був вечір. Я вперше почула її голос.

– Добрий вечір, мене звати Світлана Усенко. Я – журналіст. Мені потрібна пані Людмила.

– Це я…

– Я хочу знімати фільм про події в Чорнобилі та Прип’яті. Чи можу я з вами зустрітися?

– Я не даю інтерв’ю…

Наша перша розмова тривала дуже коротко. Людмила Ігнатенко відшила мене так само, як усі ці роки вона відшивала настирливих журналістів. І не тому, що вона проти журналістів. Просто за ці роки вона так багато разів обпікалася, що тепер була вдесятеро обережніша. І не довіряла нікому.

Не описуватиму всієї історії нашого зближення. Втім мої розмови з Людмилою телефоном стали чи не щоденними. Ми говорили про все: про ціни на комуналку, про здорожчання продуктів, про дітей, батьків, про війну на сході… Десь приблизно за місяць мені вдалося її переконати розповісти свою історію.

Людмила запросила в гості. Зварила кави, спекла пиріжків. Потім у її невеликій вітальні ми довго розставляли світло й техніку. І нарешті почали те інтерв’ю.

Душа компанії

Їй – 18, а йому – 20. Людмила та Василь познайомились у Прип’яті. Дівчина народилася та виросла в містечку Галич на Івано-Франківщині. А до містечка атомників потрапила за розподілом після закінчення кулінарного технікуму. Василь був родом із білоруського села Сперіж’є. Здобув професію електрика в Гомелі, працював у Бобруйську. Потім його забрали до армії. Служив у пожежній частині в Москві. Після демобілізації вирішив працювати за фахом. Роботу швидко знайшов у Прип’яті, всього за 40 кілометрів від рідного села.

“Він завжди був душею компанії, – згадує Людмила Ігнатенко. – Ми в компанії і познайомилися. У нього рот не закривався. Я казала: “Господи, ну ти хоч хвилину помовчати можеш?». Постійно якісь анекдоти, веселі історії, якісь бувальщини. Дуже-дуже веселий, емоційний, чутливий… А взагалі добрий він був… Я закохалася у Васю одразу… з того вечора, коли він пішов проводжати мене додому. Для мене – це було перше кохання. Я навіть тоді не розуміла, наскільки сильно я його полюблю…”.

Закохані побралися за кілька місяців після знайомства. Спочатку гуляли у Василевих батьків у Білорусі, а потім на Франківщині – у Людмилиних. Тоді наречену збентежило одне – фату довелося одягати двічі. А це, як казали люди, – погана прикмета…

Загублена обручка

У Прип’яті Ігнатенки оселилися в маленькій гуртожицькій кімнаті при пожежній частині. Він лагідно називав її Люся, а вона його – Вася або Васька. Людмила працювала кондитеркою. Василь – пожежником.

“Ми ніколи не сиділи вдома. Ми ж молоді були, – каже Людмила. – От тільки сутки ті, які він був на роботі… а так ми постійно кудись їздили… Рибалили… Ми на човен і поплили… Ліс… У нас грибів було видимо-невидимо… чорниці… суниці…”.

Але буквально за тиждень до аварії трапилася неприємність. Людмила загубила обручку.

“Коли я працювала в кондитерському цеху, до нас час від часу приходила жіночка з сусіднього села за відходами… І вона побачила, що я заплакана. Спитала: – Що сталося? Що, доню, загубила обручалку, колечко?

Я кажу: – Загубила, а ви звідки знаєте? Ну, думаю, почула чи що?… Потім вона так дивно подивилася на мене і каже: – Так і долі губляться, так і загубиш долю свою. І я розстроїлась так сильно. Прийшла додому і Васі розказала. А він каже: – Це такі дурості бабушкам вірити! На той час це взагалі було неактуально, щоб вірити у щось таке”.

У квітні 1986 року Людмила вже була вагітною. На п’ятому місяці. Тієї фатальної ночі Василь пішов на зміну. Наступного дня у них мала початися відпустка. Збиралися їхати до батьків, садити город. Втім усім цим простим планам так і не судилося здійснитися. Від Прип’ятської ВПЧ до ЧАЕС усього три кілометри. Ніхто з тих хлопців, які тієї ночі виїхали на виклик, ще не знали, що сталося насправді. Вони були впевнені, що їдуть на звичайну пожежу, а виявилось… – на смерть.

Весільна фотографія Василя та Людмили Ігнатенко

Наодинці з рентгенами

Відомо, що упродовж першої доби після вибуху працівники КДБ вилучили зі станції всі документи. Більшість із них й досі засекречена та зберігається у Москві. Тоді в місті вимкнули увесь зв’язок, аби ніхто не дізнався про аварію і не здійняв паніки. Це негідне рішення радянських вождів мало фатальні наслідки. Адже тієї суботи, коли над Прип’яттю літала смерть, мешканці багатотисячного міста вдихали її отруйний смак на повні груди.

Людмила дізналася про біду о сьомій ранку. Місто маленьке. Разом з іншими дружинами вогнеборців прибігла до лікарні. А там – хаос. Швидкі, люди, міліція. Ледь домовилися, щоб їх пропустили. Тоді ніхто нічого не казав. Всі торочили про якесь отруєння газом.

Коли Людмила побачила Василя, то здригнулася. Він увесь спух, очей майже не було видно. Чоловік просив, щоб вона їхала до батьків. Вагітна ж. Але хіба вона могла залишити його?

Тим часом Прип’ять заполонила військова техніка. Зупинився увесь транспорт. Військові мили вулиці білим порошком. А містяни йшли їм назустріч з хлібом у руках, тільки-но купленим у магазині.

“Того вечора нас у лікарню вже не пустили. Навколо – море людей. У натовпі ми почули, що вночі їх повезуть до Москви. Всі наші, дружини, збилися в купку – поїдемо з ними! Але ж нас ніхто не пустив. Вже після того, як наших хлопців вивезли під конвоєм, до нас вийшов лікар і підтвердив: так, їх повезли у Москву. Спеціальним рейсом”.

 Велика маленька брехня

Людмила каже, що всі ці перші післяаварійні дні прожила, наче уві сні. Поїхала до Василевих батьків. Разом вони таки посадили город. Але на серці було неспокійно. До того ж він їй снився… щоночі… Тому порадившись із батьками, вирішила таки їхати до столиці СРСР. Але ж як? Потяги не ходять. Літаки не літають. Із Києва закрили все сполучення. Зрештою, разом із Василевим батьком вони дісталися Москви через Мінськ.

“У перший день ми з боєм пройшли в лікарню. З проханнями, з якимись доплатами… Тому що батько давав гроші, я давала. Щоб мене пропустили, бо як я можу не пройти? Аж потім вже Гуськовавиписала мені цілодобову перепустку. Сказала: – Боротися з тобою бесполєзно… І я вже могла заходити і виходити з лікарні”.

Спершу Людмила мешкала у друзів. Пізніше – в гуртожитку, що при лікарні. Про радіацію не знали. Увесь цей час вона сиділа біля Васі й ховалася від лікарів.

“Він казав: – От я полежу, а через дві неділі мені краще стане, і ми поїдемо, я тобі покажу Москву. Він будував плани”.

Свою вагітність Людмила приховала. Ще перед тим, як виписати дозвіл на відвідини чоловіка, радіологиня Ангеліна Гуськова суворо запитала: “Діти є?”. Інтуїтивно жінка збрехала: “Так… двоє”… Гуськова відмахнулася: “Ну, добре, хоч не народжувати!”. І ця велика маленька брехня стала Людмилиною перепусткою до чоловіка.

“Я була переконана, що моя дитина захищена в мені. Мені може бути погано, але ж не дитині. Хто знав тоді щось про радіацію? Я нічого не знала. І ніхто не знав! Була переконана, що моє тіло оберігає мою дитину. Я захищаю її. А виявилось, що вона захищала мене”…

Зруйнований четвертий енергоблок ЧАЕС

Людина-реактор

У перші дні, пригадує Людмила, усе було нібито нормально. Але щодня ставало гірше. Постійно змінювався колір шкіри: від нормального до синього, бордового, сірого. Потім це вже було не тіло, а суцільна рана. Людмила чула, як медсестри перешіптувалися у коридорах – це вже не людина, а реактор…

“Пам’ятаю, Гуськова сказала мені: центральна нервова система паражена повністю, кістковий мозок паражон… але ж що я могла розуміти у свої 22? До мене не доходило… Я думала: – Ну, добре, буде трохи нервовий… Я не розуміла значення тих слів”.

Вже тоді лікарі запевнили: надія є. Василю допоможе пересадка кісткового мозку. Донором може стати хтось із кровних родичів. До Москви привезли 14-річну сестру Василя Ігнатенка – Наташу. Чоловік обурювався: вона ж надто маленька! Тоді донором стала його старша сестра, Людмила. Операцію зробили 7 травня. Втім вона не допомогла.

“Почали відкриватися рани, почала тріскатися шкіра … Я наоборот робила все для того, щоб йому було легше… щоб він міг відкашляти нормально, щоб його переодіти, – ділиться болем Людмила. – Ніхто ж не підходив з медсестер. Ну, рідко. І, звичайно, що все доводилось робити мені”.

 Поховані заживо

8 травня 1986 року всіх рідних, хто був поруч із постраждалими на ЧАЕС, у Москві зібрали, посадили в автобус і повезли до … Кремля. До них вийшов сам Генсек Михайло Горбачов. Він одразу поставив всіх перед фактом: всіх померлих поховають у Москві. Потім попросив всіх погодитися з цим. Рідним навіть дали на підпис відповідні документи.

“Для мене було таке потрясіння: люди ще живі, а нас збирають і змушують підписувати документи про їхнє поховання?! Як це?! Для мене в 22 роки все це було незрозумілим. Я не могла погодитись… Я не вірила… Але вже 11 травня Вітя Кібенок та Володя Правик померли… першими… з різницею у десять хвилин…”.

Їх ховали 13 травня 1986 року у свинцевих трунах. Родичів просили не голосити, не привертати зайвої уваги. На прохання батьків Віктора Кібенка його труну відкрили. Від побаченого матері стало зле. На цвинтарі здійнялася паніка. Людмила була на тому похороні. На той момент Василь був іще живий.

“Коли ми ховали Вітю, то я чомусь довго не могла одягнути чорної хустки на голову… Все м’яла її у руках… А потім в якийсь момент щось ніби обірвалося всередині. І я зав’язала хустку на голову. І чомусь подумала: пора… Не знаю, що то було… Але коли я повернулася до лікарні, мені сказали, що Вася … помер”…

Хлопці пішли один за одним.

Людмила Ігнатенко на річниці пам’яті ліквідаторів катастрофи на ЧАЕС, 1990 р.

Васина фуражка

Василя ховали 15 травня. Надворі було сіро й похмуро.

“Я дивлюсь у вікно, а ми один і той самий магазин вже кілька разів проїхали, кружляємо і кружляємо. В автобусі – повно людей уштатському. Хто вони? Я так розуміла – організатори поховання. То я вже не витримала й кажу: – Та скільки ж можна?! Ми їздимо однією і тією ж дорогою?! Чому ми так їздимо?! … І вже після цього один із них по рації каже: – У жены истерика, нам пора заежать, мы не можем больше… Коли ми заїхали на цвинтар, там було багато кореспондентів. Але нам заборонили з ким-небудь говорити. Весь час нас підганяли: – Быстрей! Быстрей!”.

Ігнатенкам не дали ані нормально попрощатися, ані відкрити труни. Вже цю частину нашої розмови Людмила вела повільно. Весь час зупинялася, витирала сльози, зітхала.

 “Коли вже опускали труну, то впала Васина фуражка. У військових так заведено, що її кладуть зверху. То Васин батько кинувся у могилу за нею. Але його відтягнули. Далі я вже нічого не пам’ятаю”.

Василя Ігнатенка та ще 27 інших загиблих ліквідаторів поховали на Митінському цвинтарі, на околиці Москви. Згодом їхні могили, які дуже фонили, залили двома десятками тонн бетону, аби радіація не виривалася назовні. Протягом тривалого часу Людмила та родичі всіх похованих їздили туди щороку. Українська влада, зокрема Державна служба із надзвичайних ситуацій, брала на себе організацію цих поминальних заходів. Утім з початком війни на сході цей щорічний ритуал став майже недоступним.

Щастя і нещастя

Після тих моторошних подій на Людмилу Ігнатенко чекало ще одне випробування. Вперше за ці роки вона наважилась розказати мені правду про свої пологи. Народжувала жінка в Москві. Перейми почалися в один із приїздів на Васину могилу, на місяць раніше запланованого терміну. Взагалі те, що Людмилі дозволили народжувати, було дивом. У 86-му, після Чорнобиля, всіх вагітних примусово відправляли на аборти або штучні пологи. Адже з Прип’яті та навколишніх сіл евакуювали понад 500 жінок при надії.

Пологи були складними. Народилася дівчинка. Людмила одразу сказала: Наташа. Так хотів назвати Вася … Щоправда, дитину в жінки одразу забрали. А через чотири години лікарі повідомили: померла. Вроджена вада серця. А в її печінці – 28 рентген…

“Я одне думала: Боже, за що? Чому? Як так?… Пам’ятаю, як до мене в лікарню приїхали Васині батьки. А я лежала без сил. І чую, як Васин батько каже до мами: – Це, мабуть, Вася забирає Люсю, мабуть, вона за ним піде? Я чула все це, наче уві сні. І розуміла, що не хочу протистояти”.

Далі ставити запитання мені було важко. Розуміла, що будь-яке з них прозвучить цинічно чи некоректно. Скажу тільки одне: Людмила більше ніколи так і не вийшла заміж. А дитину зважилася народити тільки для себе.

“Мені усміхнулося щастя… Щоправда, коли Толєнька був ще в утробі, коли я була вагітна й уже можна було робити УЗД, мені написали в карточці, прямо заключення УЗД, під червоною полосою, що “правой руки не обнаружено». Це було сім місяців вагітності. Із цією думкою я ходила ще два місяці… А коли я народила свого синочка і побачила ці дві рученьки… це була настільки для мне радість, що думала, що вже більше горя у мене не буде”…

90-ті стали ще одним складним періодом у Людмилиному житті.Син часто хворів. Виховувала його жінка сама. Тому викручувалася, як могла. Зізнається, що частенько допомагала її спеціальність кондитера. Вона пекла пиріжки і продавала їх на базарі. Так і жила.

 – Ви зараз щаслива жінка? – питаюся у Людмили.

– Дуже! Я сама щаслива жінка. Тому що в мене є все. Насправді я ніколи від життя не хотіла багато. Слава Богу в мене сьогодні є все. І моя мама здорова, і моя дитина здорова. І я вважаю, що більшого щастя в житті не треба.

Від тієї нашої розмови минуло вже понад чотири роки. Але ми з Людмилою й досі підтримуємо зв’язок. Зідзвонюємося на свята. І не тільки… Звичайно, цього року я обов’язково наберу її 26 квітня… Ми поговоримо про все на світі: епідемію, світову кризу… і, звичайно, про її Васю та їхню любов.

Читайте ще

Чорнобиль форева
Чорнобиль форева
Декомунізація. Дерадянізація? Деколонізація!
Декомунізація. Дерадянізація? Деколонізація!
За лаштунками КДБ
За лаштунками КДБ
Мустафа Джемілєв: “Ночами приходив начальник табору і казав: “Ти ще не здох?”
Мустафа Джемілєв: “Ночами приходив начальник табору і казав: “Ти ще не здох?”