Як затяті "бандерівці" втратили й повернули свою малу батьківщину — Хітар

Село Хітар заховалось в узгір’ї Сколівських Бескидів, захищене з трьох боків гірськими вершинами. Це одне з крайніх населених пунктів сучасної Львівської області. Неподалік по вододільному хребтові річок Латориця і Стрий проходить умовний адміністративний кордон із Закарпаттям. Раніше він не був таким умовним як сьогодні, а розділяв території кількох держав. Після Першої світової війни кордон став польсько-чехословацьким, а під час Другої — спочатку угорсько-польським, а згодом — угорсько-радянським. Звідси походить і назва села “Хітар”, що у перекладі з угорської та румунської означає “межа”.

На межі

Дорога до Хітара в’ється доволі небезпечним та щодалі вужчим серпантином, який, здається, може завести хіба що вглиб карпатських гір. Уже кілька років як село не має ніякого автобусного сполучення, тож дістатися сюди можна тільки власним транспортом. Узимку Хітар цілими тижнями може бути відірваним від світу. Втім, поволі спускаючись, шлях нарешті розвиднюється, і на видноколі постають перші хітарські садиби. Село тягнеться розлогою долиною уздовж річки Хітарки — понад сім кілометрів від “долішнього” до “горішнього” кінців. На перший погляд, Хітар видається зовсім безлюдним, лише дим, що снується із розкиданих по пагорбах хат, дозволяє у цьому засумніватися. Невдовзі на вулиці з’являється гурт малих хітарців із ранцями за плечима, які квапляться додому зі школи. Діти — відрадна ознака не зовсім безнадійного майбутнього для сучасного українського села. Поміж тим нинішній Хітар, з менш ніж двома сотнями мешканців, мало нагадує те село, яким воно було вісім десятиліть тому.

Наприкінці 1930-х Хітар був чи не найбільшим селом на всю Сколівщину, у якому налічували 1 100 жителів, а у вирі війни воно перетворилося на своєрідну “партизанську столицю” довколишньої округи. Саме тут, у глибині Карпатських гір, 1943-го був розташований вишкільний табір Української Повстанської Армії, у якому перебувало понад півтори тисячі молоді. У період німецької окупації Хітар зайняли і повністю контролювали сили українського підпілля, про що не без гордості згадують нині найстаріші мешканці.

“Німці були в нижньому кінци. А коло нас, я жив коло церкви, прийшов оуновець, партизан прийшов, з собакою, з автоматом. Став і всьо: “Дальше німців не пустимо”. У селі було понад дві сотні “різунів”. “Різун” — це був їх командир. Вони тут були довго… Німців не пускали. Ті партизани були до тих пір, аж вже рускі мали прийти», — пригадує 85-річний Михайло Барна.

Його слова підтверджує на рік старший односелець Іван Швед, оповідаючи про устрій та дисципліну, які встановили українські націоналісти: “То було при німцях. В нас стояли два відділи УПА. Штаб їх стояв в Горішнім кінци перед сільрадов. Такий був порядок в селі: чоловік не мав права жінку бити тоді. Як жінка мала чоловіка, не мала права з другим ходити. Там було, шо Флуд Митр ходив до Коружунчихи. А вона теж мала чоловіка. І їх узяли в неділю після Служби Божої привели перед канцелярією, розділи догола і так на столець положили голих, прив’язали руки. І присудили двайціть п’ять буків. А вона казала, не бийте його, то я винна. Хоть і її били, рядом поставили. І в товаристві було так, шо не було чи багатий, чи бідний — шоб ся один з другого сміяв. Того не було. І ще так, шоб не пити, не курити. Тоді весілля справляли — горівки не давали. Тільки яке вино або шо. То було прийнято, але ж то було недовго. Були німці, але у німців не було власти”.

“Бандитские ухищрения”

Із встановленням радянської влади, коли УПА перейшла у глибоке підпілля і продовжила боротьбу малими відділками у формі партизанської війни, Хітар і надалі — впродовж усієї другої половини 1940-х — був гарячою точкою Руху Опору. Понад 70 мешканців села загинули в лавах українського збройного підпілля. Схеми криївок, викритих у Хітарі, докладно описали радянські спецслужби як зразки “бандитских ухищрений”.

Із-поміж численних епізодів боротьби українських повстанців, що траплялися в селі: і замах на районного прокурора, і ліквідація партизанського загону “шукаєвців” в урочищі “Гостилів”, і знищення радянського літака. Та найчастіше ще живі очевидці пригадують події, які відбулися 19 серпня 1947 року. Тоді на свято Спаса, у день храмового празника, в оточення радянських спецслужб потрапив цілий повстанський загін, чота “Мороза” сотні імені Хмельницького, що саме розташувався на святковий обід в одному з хітарських обійсть. Під час спроби прориву загинуло 17 (за іншими даними — 15) підпільників. Урятуватися зміг лише один повстанець — Іван Лопатчак; він загинув у рідному Хітарі роком пізніше.

“Вони хотіли справляти празник в тій хаті. Зрадник трапився з нашого села, який їх видав. Тоді на Спаса як обступили село — тут до тисячі москалів було. То був Дрогобицький гарнізон, Самбірський гарнізон, Стрийський гарнізон, всі гарнізони з’їхалися, бо то було запродано. Село було обложене отак туда верхами всьо з куле-метами. Потім тих хлопців привезли до школи, там пам’ятник стоїть. В фосі (рівчаку. — Ред.) лежали…”, — схвильовано розповідає Михайло Барна і, ледь стримуючи сльози, перелічує імена загиблих хлопців.

Подальший перебіг подій того дня докладно описує 86-річний Петро Арсійович: “Людей тих, що йшли з усіх селів — з Вижлова, з Жупані, з Климця — до церкви на празник, всіх зігнали до школи як в кошару. А тих партизанів побитих тягали пошморгом за ноги коньом по дорозі. Їх затігнули туда і в фосі зложили їх пів стоячи. Кликали людей, шоб впізнавали. А там були такі, шо їх сини лежали, і казали я їх не знаю”.

Попри постійні арешти та депортації, село активно підтримувало “хлопців з лісу”. Навіть на початку 1950-х, коли здавалося, що приреченість боротьби національного підпілля стала вже очевидною, місце-ві повстанці продовжували свою війну. Останнім із хітарських “бандерівців” загинув Андрій Гирчин, провідник Турківського надрайонного проводу ОУН. Поранений у бою із солдатами МДБ в серпні 1952 року поблизу Хітара, він був знайдений мертвим аж наприкінці жовтня на батьківському полі в урочищі “Заломисте” із пророслим зерном у руці. На той час мертвим був уже й сам Хітар.

Щоб остаточно вирішити проблему з непокірним селом, радянська влада вирішила його ліквідувати. У 1952 році Хітар разом із сусіднім Кальним повністю виселили. Переселенська акція на позір мала виглядати як добровільна акція і проводилась під пропагандистськими гаслами “покращення важкого життя горян”. Так у чотири етапи усі 440 хітарських родин були змушені залишити свої оселі. “Зробили збори і повіли, що будуть вивозити. Ніхто не хотів їхати, але забирали в примусовому порядку”, — розповідає Петро Арсійович.

“Тут була пустка”

Довжелезні ешелони товарних вагонів повезли верховинців на низинну північ Львівщини. Тут вони мали освоювати знелюднені терени Західної Сокальщини, які увійшли до складу Радянської України в 1951-му, згідно з договором про обмін ділянками територій із Польською Народною Республікою. Більшість хітарців компактно розмістилась у виселеному ще в 1946—1947 роках селі Хороброві, яке тепер назвали Правдою. Воно стало для них новою домівкою. Втім, попри відносно непогані побутові умови і кращі для обробітку ґрунти, далеко не всі переселенці змогли прижитися на новому місці. Бойків усе ж вабили рідні гори. Тому коли почалася лібералізація тоталітарного режиму, і як тільки з’явилася така можливість, окремі хітарці вирішили повернутися на рідну землю. Знищений дощенту Хітар почав поволі оживати. Загалом “в гори” повернулося майже 100 виселених родин.

Моторошна картина, яку застали переселенці в Хітарі, мало нагадувала те село, яке вони покинули. “Тут всьо пустка була”, — зітхає Петро Арсійович. У безлюдному селі червоні облавники зруйнували навіть “бандерівську церкву”. Спочатку її обмотали тросами й намагалися розтягнути за допомогою тракторів, але сторічна церква вистояла. Тоді в рух пішла вибухівка: “В 53-му році зірвали, розбили церкву. І через шо розбили? Був над царськими вратами, над іконостасом, намальований ангел, і на голові держав тризуб. То зі Львова художник Чуйко намалював. А зверху намальований був рушник і на рушнику написано “Спаси, Господи, Україну”. Москалі прийшли — ангел з тризубом є, всьо є. Міну підложили і зірвали. Потому я в 54-му сюди вернувся і сфотографував церкву розбиту”, — оповідає Михайло Барна, який ще в період існування атеїстичної держави, наприкінці 1980-х років, ініціював відбудову хітарського храму разом зі своїм товаришем Петром Арсійовичем. За дивним збігом обставин освячення новозбудованої церкви відбулося в серпні 1991 року на свято Спаса, за кілька днів до відновлення незалежності України. 

Кілька років тому Хітар став відомим як село, з якого не мобілізували жодного військово-зобов’язаного. Місцеві кажуть, що своє вони вже відвоювали. Якщо ворог знову прийде до їхніх осель — оборонятимуться до кінця.

Читайте ще

1951: за лаштунками територіального обміну
1951: за лаштунками територіального обміну
Unterwalden: точка (не)повернення
Unterwalden: точка (не)повернення
Микола Мушинка: “Ніхто не вірив, що я приїхав лише фольклор записувати”
Микола Мушинка: “Ніхто не вірив, що я приїхав лише фольклор записувати”
Бахмут: укоренитися на краю
Бахмут: укоренитися на краю