Щоб усунути митрополита Андрея Шептицького з Галицького престолу, польська влада планувала "прилаштувати" його в Римі або в Північній Америці

Дипломатичний фронт

“Затримано зрадника”, – саме під таким заголовком з’явилася стаття у краківському часописі “Nowości Illustrowane” за 1 вересня 1923 року, у якій ішлося про греко-католицького Митрополита: “Андрей Шептицький, нащадок старої польської шляхти, зрадив свій народ і за допомогою загарбників прагнув завдати йому поважного удару, знищуючи польськість в Східній Галичині”.

На момент появи статті минуло майже три роки відтоді, як Митрополит Шептицький покинув рідну митрополію та вирушив у довге турне Європою та Америкою. У той час галицькі українці зазнали поразки в боротьбі за державність – країни Антанти дозволили Польщі окупувати край, але залишили за собою право вирішувати його подальшу долю.


Підписання угоди про польсько-українське порозуміння, 1914 рік. Від імені українців її підписував Митрополит А. Шептицький, який тоді уже був не лише релігійним, а й політичним лідером галицьких українців

“Поляки вимагають приєднання 3,5 мільйонів мешканців Галичини. Проти цього можна сказати лише одне: Польща не повинна поглинати населення, яке не є і не хоче бути польським”, – заявив прем’єр-міністр Великої Британії Девід Ллойд Джордж на Версальській мирній конференції. Відтак, попри збройну окупацію, ще залишалися теоретичні шанси на дипломатичне рішення на користь українців.

Це була не єдина причина, чому Митрополит бажав виїхати на Захід – край став руїною, і лише кількість сиріт сягала 20 тисяч, а близько 600 греко-католицьких священиків та монахів перебували в польському полоні. Однак спроби інформувати про це Римський престол мали посередній успіх – папського посланця Джованні Дженоккі, який 1920-го намагався добратися до Львова – сюди не допустили. Тож Шептицький добивався дозволу виїхати до Ватикану.

Митрополитові не вперше доводилося представляти інтереси українців і за кілька років він став чи не головною фігурою не лише церковного, але й політичного життя. На початку 1914 року від імені галицьких українців він підписував із поляками угоду про порозуміння, в 1914–1917-х перебував у російському полоні, а з листопада 1918-го його інтернували польські частини, що розпочали боротьбу з українцями за Львів.

У листопаді 1920 року Митрополит Андрей Шептицький покинув Львів та відвідав Австрію, Італію, Францію, Швейцарію, Бельгію, Голландію та Велику Британію. 1 серпня 1921 року прибув до Канади, а 17 листопада – до США. У квітні 1922 року розпочалося його турне до Південної Америки – Бразилії та Аргентини. У серпні він повернувся до США, а в листопаді – до Канади, відтак помандрував до Європи. Тут його маршрут пролягав через столиці Великої Британії, Німеччини, Австрії та Франції. Коли всередині березня 1923 року стало відомо про рішення передати Галичину Польщі, Митрополит виїхав до Рима, а відтак 12 липня – до Львова, куди добрався лише 5 жовтня 1923 року.  

Митрополитове турне

У дорозі до Ватикану Митрополит Андрей Шептицький зупинився в колишній столиці – Відні, де перебував еміграційний уряд ЗУНРу. А далі був Рим, у якому Митрополит тричі зустрічався з Папою Бенедиктом XV.

Перед тим Ватикан відвідали інші католицькі єпископи Львова – поляк Юзеф Більчевський та вірменин Йосиф Теофіл Теодорович. Їхнє негативне ставлення до українців було загальновідомим, тому суспільство з цікавістю спостерігало за турне Шептицького і, здається, ватиканська його частина мала успіх.

“Згадуючи Українців і українську землю, з болем серця пригадуємо собі, як розграбовано гарні міста, як палено супокійні села, як нищено врожайні поля походами і відворотами безконечних військ…, – писав Папа до Шептицького 24 лютого 1921 року. – Страшні наслідки голоду, холоду, пошестей, жорстоких знущань, ув’язнення, якого п’ятно і Ви, Любий Брате, і досі на собі носите, вбивства поважних священників, немічних старців, слабих жінок, квітучої молоді, яких одинокою провиною було прив’язання до власного обряду, все це яскраво виступає перед Нашими очима і рівночасно з глибоким почуттям батьківського милосердя спонукає Нас занести особливу молитву до Всевишнього, щоб осягнути, щоби Божа ласка після таких допустів зволила милостиво сплинути на цей геройський народ”.




Перша шпальта віденської газети “Neuigkeits-Welt-Blatt” за 28 вересня 1917 року з інформацією про повернення Митрополита А. Шептицького з російського полону. Його називали «царським в’язнем», і ореол мучеництва, який його супроводжував, був застереженням для польської влади

Попри спротив Варшави, цей лист опублікували в офіційному бюлетені Святого Престолу “Acta Apostolicae Sedis”. Окрім цього, Бенедикт XV виділив на гуманітарні цілі в Галичині сто тисяч лір та ще мільйон – на відновлення навчального закладу для греко-католиків – Колегію Святого Йосафата. Та головне – Шептицький отримав дозвіл подорожувати світом як папський посланець.

“Папа іменував Митрополита ґр. Шептицького Апостольським Візитатором з правами дипльоматичного відпоручника Ватикану, – читаємо в офіціозі уряду ЗУНР “Український Прапор”, – Митрополит, виїхавши з Риму, по короткім побуті в Франції і Швайцарії переїздить до Бельґії, Голяндії і Анґлії. Звідси виїде він до Канади, Зєдинених Держав Америки, Арґентини і Бразилії. Візитаторська діяльність потриває около 1 рік…”.

Новий статус, який надав Ватикан, відкривав нові можливості, але й мав певні обмеження – відкрито виступати з політичними питаннями тепер не дозволяли. Зрештою справа Галичини була лише однією з проблем, яку вивіз із краю Митрополит. Не менше його турбувало питання сиріт та повоєнної руйнації, тому в Женеві він зустрічався з керівництвом Червоного Хреста, а в Бельгії та Франції мав понад 40 зустрічей із представниками гуманітарних організацій.

За океаном Шептицького чекали цілком церковні проблеми – після смерті першого в Америці греко-католицького владики Сотера Ортинського там був вакантним єпископський престол. Непросто розвивалася церковна справа й у Канаді та Бразилії. Окрім цього, маючи за собою славу “царського в’язня”, митрополит пропагував серед католицьких кіл ідею унії для Росії.

І хоча питання української державності перестало домінувати у звітах про подорож Митрополита, воно все ж не зникло з порядку денного. Шептицький у Вашингтоні зустрічався із президентом Ворреном Ґамаліїлом Гардінгом, а на зустрічі з українською дипломатичною місією у США сказав: “Коли б сталося таке, що Рада Амбасадорів віддала б Галичину Польщі, я почував би за собою вину, що, будучи в європейських столицях і в Вашинґтоні, не робив усього можливого, щоб заступитись і оборонити нашу справу”.

23 000 американських доларів або майже 350 000 за сучасним курсом зібрав Митрополит А. Шептицький у США 1922 року на потреби сиріт. 


Бенкет на честь А. Шептицького в Чикаго, 1921 рік

Драма повернення

“Посол Польщі при Святому Престолі за посередництвом Міністерства закордонних справ попросив у Міністерства внутрішніх справ зібрати матеріали, які б звинувачували Митрополита Шептицького в антипольській діяльності, а також докази, які говорять, що український клір під час російського наступу 1914–1915 р. охоче схилявся до схизми”, – йдеться в циркулярі Станіславівського воєводи 1921 року.

Варшава серйозно взялася за вояж Шептицького. Не лише на Галичині збирали інформацію, яка могла би скомпрометувати його в очах Ватикану та Західного світу, але й у країнах, які він відвідував, за ним пильно стежили. Пікантності ситуації надавав той факт, що посаду військового міністра Польщі тоді обіймав рідний брат митрополита – Станіслав Шептицький.

Польська влада розглядала одразу два варіанти як позбутися Андрея Шептицького – прилаштувати його в Римі або ж у Північній Америці. Перша ідея була ризикованою – тут він міг очолити Конгрегацію Східних Церков, а на другу – не погодився Ватикан.


Частина шпальти газети “Діло” (за 9 вересня 1923 року) з вилученою інформацією про арешт Митрополита А. Шептицького. Цензура часто забороняла друкувати матеріали, пов’язані з поверненням Митрополита, тому частину газетних шпальт друкували порожніми

“Я отримав через моїх друзів з Варшави новину, що полякам не вдалося здобути мою відставку в Римі, і вони не можуть противитися моєму поверненню. І все-таки, я очікую на всілякі можливі підстави і наклепи”, – писав Митрополит у вересні 1922 року до свого близького співробітника, француза Жана-Франсуа Шарона.

Польська влада не хотіла, щоб  Шептицький повернувся до Львова, і мала тепер для цього додаткові важелі: 14 березня 1923 року західні союзники прийняли остаточне рішення про приєднання Галичини до складу ІІ Речі Посполитої. Політична боротьба зазнала поразки й Митрополитові залишалося єдине – підсумувати свій вояж, зустрівшись із Диктатором ЗУНР Євгеном Петрушевичем та новим Папою Пієм ХІ. З Італії Шептицький планував повернутися до Львова. Утім на перепоні стала мала деталь – подорожуючи з дипломатичним ватиканським паспортом, Митрополит потребував дозволу на в’їзд до Польщі. Чи давати йому візу? – це питання викликало жваву дискусію в політичних колах.

Допоки чиновники з різних міністерств зважували усі “за” і “проти”, польський посол у Ватикані Скшинський проводив співбесіду з Митрополитом. Та на запитання про ставлення українців до польської держави, Шептицький дав “соломонову відповідь”: “Ставлення русинів до Варшави буде таким самим, яким було у свій час ставлення поляків Галичини до Відня”. Місцеві поляки хоча й були лояльні до Габсбургів, та ніколи не забували своєї мрії про державність.

Зрештою польські урядовці вирішили, що заборона в’їзду Шептицькому тільки збільшить ореол його мучеництва, а відтак і популярність. Скшинський попросив Митрополита написати пастирського листа із закликом до лояльності, а натомість пообіцяв довгоочікувану візу.

Вирушивши 12 липня з Рима, дорогою до Львова Митрополит зробив вимушену зупинку у Відні – впродовж турне він неодноразово звертався до лікарів та тривало перебував у шпиталях різних країн – запалення судин могло обернутися ампутацією ноги.

“До мене дійшло з Варшави, що уряд, як нову умову, хоче змусити мене зробити декларацію, текст котрої мені до того ж незнайомий, але який, без сумніву, має політичний зміст, – звернувся Андрей Шептицький до Апостольського нунція у Відні. – Дуже прошу, щоб ця урядова вимога, якій я в жодному випадку не можу піддатися, була категорично відкинута. Польський уряд не матиме жодної вигоди, скомпрометувавши мене перед моїм народом і внісши мене до числа невірних зрадників батьківщини”.

Хоча хвороба не відпускала Митрополита, а впевненості в щасливому поверненні досі не було – він був змушений продовжити подорож – 24 серпня закінчувався термін дії візи. І здійснювались найгірші передбачення – проти ночі 23 серпня потяг, у якому їхав Шептицький, польські правоохоронці затримали на чесько-польському кордоні та відпровадили митрополита до Познані.  


Андрей Шептицький із братом Станіславом та його дружиною, 1929 рік. У час, коли ситуація з поверненням Митрополита суттєво загострилась, його брат Станіслав очолював військове міністерство

“Коли Митрополит Шептицький переступив польську границю, ваґон в якому приїхав, обскочила польська поліція. Митрополитови не дозволено вертати до Львова і вивезено його до Познаня”, – звітувала газета “Діло”. Ситуація з Андреєм Шептицьким заходила в глухий кут і, як переказував представникам Ватикану службовець із Міністерства закордонних справ, що коли в уряді говорять про Шептицького, то “червоніють від злості і аж бризкають піною з рота”. Шість тижнів ізоляції таки закінчилися зустріччю Андрея Шептицького з президентом Станіславос Войцеховським – це був найменший жест, який міг би заспокоїти польську громадськість та зберегти лице влади перед неминучим поверненням єпарха. Немічному Митрополитові з цієї нагоди придбали інвалідний візок, на якому він 5 жовтня повернувся до Львова. 

“Митрополит належить до найбільш популярних людей на Україні. Знищення Його авторитету було би підкошенням не тільки греко-католицької церкви, воно крайно шкідливо відбилося би взагалі на українській справі, – було написано після повернення Шептицького в “Ділі”. – Та як видно з достойного поведення Митрополита в цілій Одиссеї Його повороту, Митрополит Шептицький здає собі добре справу, що на кожний Його крок звернена увага Соборної України”.

Читайте ще

ДНК полковника Євгена Коновальця
ДНК полковника Євгена Коновальця
Домініка Чекун: “Я завжди спиваю, що би не робила”
Домініка Чекун: “Я завжди спиваю, що би не робила”
Михайль Семенко. Я палю свій “Кобзар”
Михайль Семенко. Я палю свій “Кобзар”
Никифор Дровняк: “Митець затьмареного розуму”
Никифор Дровняк: “Митець затьмареного розуму”