Два ворожих тоталітарні режими, Німеччина та Радянський Союз, 80 років тому підписавши пакт про ненапад, поділили між собою сфери впливу у Східній Європі. Невідворотний початок війни залишався лише питанням часу: 1 вересня 1939 року німецькі війська напали на Польщу, а 17 вересня – радянські розпочали «визволення українців та білорусів з-під влади польських панів та буржуазії». Саме ситуативний союз Москви та Берліна задля задоволення власних геополітичних апетитів дав поштовх до початку воєнних дій, а водночас і до актуалізації українського питання в Європі.

Дипломатія за лаштунками

Центральною, якщо не сказати визначальною подією, яка і призвела до розв’язання Другої світової війни в Європі, стало створення союзу між Третім Рейхом і Радянським Союзом влітку 1939-го. Здавалось би: обидві тоталітарні країни з протиборчими ідеологіями не могли об’єднатися, проте досвід 80-річної давнини стверджує зворотне. Аналізуючи тогочасні карколомні події, варто не забувати про міжнародну панораму, де й визначалася доля Версальсько-Вашингтонського світопорядку, який невпинно змінювався похмурими перспективами війни.

Наприкінці 1930-х світ складався переважно з колоніальних імперій, де головну скрипку грали Велика Британія та Франція – творці нової системи міжнародних відносин після Першої світової. Гарантом світової безпеки мала стати Ліга Націй, яка, зрештою, виявилася кволою інституцією у протидії агресорам. Десь осторонь були США з незначною імперією (Куба, Пуерто-Рико, Гавайї, Філіппіни), які, втілюючи ідеї ізоляціонізму, не втручалися у європейські справи і просували власні інтереси в Латинській Америці.

Плакат Віктора Корецького “Наша армія – армія визволення трудящих”, 1939 р.

Але були й держави, м’яко кажучи, незадоволені порядками, встановленими у Версалі 1919-го. Це насамперед Німеччина, позбавлена армії та територій. Коли до влади 1933-го прийшли нацисти на чолі з Адольфом Гітлером, то на хвилі реваншу почали порушувати заборони, які встановили переможці в Першій світовій війні. Поступово відновилася економіка. Її миттєво перепрофілювали на військові рейки й Берлін почав вимагати від Лондона та Парижа територіальних претензій до сусідніх держав, зокрема Чехословаччини. Іншою державою, яка прагнула реваншу за приниження від результатів Першої світової, була фашистська Італія, обділена союзниками по Антанті. Офіційний Рим у міжвоєнний період бачив себе як мінімум володарем Середземномор’я та впливовою колоніальною потугою в Африці. Була й неєвропейська держава зі значними імперськими амбіціями, що вміло опанувала західні технології – мілітаристська Японія. Усі три випадки демонстрували прагнення реваншу за забрані / неотримані території, чим і створювався колоніальний фундамент для боротьби за “місце під сонцем”.

За такої геополітичної ситуації у досить незручному становищі опинився Радянський Союз, де марили “експортом соціалістичної революції”, однак зовнішня політика в 1930-х залишалася загалом прозахідною. Радянський нарком закордонних справ Максим Літвінов лобіював створення колективної системи безпеки в Європі, яка передбачала укладання багатосторонньої угоди. Гарантами суверенітету держав Східної Європи мали виступити, поряд із Москвою, Лондон та Париж. Щоправда, Мюнхенські події 1938-го, коли Захід віддав Чехословаччину на поталу Гітлерові, що було прикладом політики “умиротворення агресора”, змусили Кремль активізувати розмови з Берліном щодо підписання нової торговельної угоди. Це і стало відправною точкою до створення ситуативного союзу ідеологічних ворогів. Німеччині потрібні були радянські ресурси, щоб успішно вести війну, а Радянському Союзу – дипломатична підтримка для майбутньої експансії у Східній Європі. 

Після підписання пакту про ненапад

Навесні 1939 року економічні питання фактично замінили політичні. Задля покращення відносин із Німеччиною у Москві 3 травня усунули головного дипломата Максима Літвінова. Його місце зайняв керівник радянського уряду В’ячеслав Молотов, фактично маріонетка Сталіна без власної дипломатичної візії. Усього десять зустрічей на найвищому рівні відбулося протягом квітня-серпня 1939 року. Німці та червоні зондували можливість створити союз між собою. 

Кардинальний розворот свого зовнішньополітичного курсу Кремль зробив 21 серпня, відверто саботуючи перемовини з військовими делегаціями Великої Британії та Франції. Натомість, схваливши пропозицію, яку Гітлер у телеграмі висловив Сталіну, підписали пакт про ненапад. Так “Німеччина поверталася до політичної лінії, яка впродовж століть була корисною для обох держав”.

Щоб підписати документ із більшовиками, головний нацистський дипломат Іоахім Ріббентроп особисто прилетів до Москви, де “перебував у середовищі своїх товаришів по партії”. Підписання пакту про ненапад між СРСР та нацистською Німеччиною разом із секретними протоколами проти ночі 24 серпня 1939-го вирішило долю Східної Європи, яка була поділена на сфери впливу. Радянський Союз мав панувати на території Фінляндії, Естонії, Латвії, Західної України, Західної Білорусі, а також виявив інтерес до Бессарабії. Натомість німцям дісталася суто польська територія та Литва. Згодом Литва перейшла у сферу радянського впливу. Підписанням пакту Гітлер прагнув апетитними територіальними обіцянками заманити Сталіна стати співучасником злочинів нацистських експансіоністів – що власне і сталося!

Карикатура Герберта Блока, 1939 р.

Визвольні походи паліїв війни

Коли нацистська Німеччина напала на Польщу вранці 1 вересня 1939 року, на Львів впали перші бомби. Від того авіанальоту загинуло 83 особи – цим і розпочалася для українців воєнна катастрофа, що поглине людство на декілька наступних років.

На території східних кресів були дислоковані полки “Здолбунів”, “Сарни”, “Чортків”, Корпусу Охорони Порядку, польського аналогу цивільної оборони. Всього особовий склад прикордонних формувань налічував 12 тисяч осіб – переважно резервістів. Армійські частини були розташовані у Львові, а саме 6-й корпус генерала Владислава Лянгнера та на румунському плацдармі армія “Карпати”. Польські війська в загальній кількості 350 тисяч осіб на Галичині не мали кількісної переваги над радянськими, були погано навченими – та і взагалі вище військове командування на чолі з маршалом Едуардом Ридз-Смігли не очікувало ведення війни на два фронти в разі нападу ще СРСР! 

Велика Британія і Франція як гаранти польського суверенітету оголосили війну Німеччині лише через 2 дні після нацистської інвазії – 3 вересня. Того ж дня міністр закордонних справ Німеччини Ріббентроп звернувся до Сталіна і проханням вступити у війну, щоправда, останній не поспішав.

Сталін та Ріббентроп

Розпочавши загарбання Польщі із заходу, німці сподівалися на те, що їхні союзники в Москві мали б невдовзі до них доєднатися зі сходу. Але у Кремлі зволікали, вважаючи наступ Червоної армії можливим лише після того, як Вермахт захопить Варшаву. До того ж, треба було вигадати якусь причину агресивних дій проти Польщі, що не кидала б тіні на СРСР як палія війни. Тут як ніколи зручною виявилася риторика про “возз’єднання західноукраїнських та західнобілоруських земель, що перебували під гнітом панської Польщі”. За таких умов вступ Червоної армії на територію польської держави мав виглядати як “визвольний похід”, а не збройна агресія з порушенням норм міжнародного права.

Для нападу на східні частини Польської держави 11 вересня 1939 року утворили Український фронт на чолі з Семеном Тимошенком. І того ж дня розпочалася передислокація частин Київського особливого військового округу до західного кордону СРСР. Тоді наказали затримати ще на місяць звільнення в запас червоноармійців-строковиків (310 тисяч осіб), які проходили службу у прикордонних округах. Утім підготовка до наступу виявилася вкрай поспішною: виникали проблеми в комунікації та координації дій. Загалом напередодні наступу 17 вересня Український фронт складався із 28 стрілецьких, 7 кавалерійських дивізій, 10 танкових і 2 моторизованих бригад із загальним особовим складом 800 тисяч осіб. Усе було напоготові для загарбання нових земель.

Викликавши проти ночі 17 вересня 1939 року польського посла в Москві Вацлава Гжибовського, заступник наркома закордонних справ Володимир Потьомкін зачитав ноту, де було вказано, що “Польський уряд розпався і не виявляє ознак існування. Тим самим припинили дію договори, які були укладені між СРСР і Польщею”. Звісно, посол відмовився прийняти документ із подібними формулюваннями, проте о 4 годині ранку 17 вересня частини Радянської Армії перетнули державний кордон із Польщею.

Польське вище командування, яке сподівалося на “румунський плацдарм” як основу для контрнаступу проти німців, після радянської агресії ухвалило рішення евакуювати свої війська до сусідніх країн – Угорщини, Румунії. Друга Річ Посполита як держава припинила своє існування. Істотних збройних сутичок між радянськими та польськими військами не було, адже польські командири видавали накази не чинити опору Червоній армії, що займала основні міста (Володимир-Волинський, Дубно, Ковель, Луцьк, Львів, Станіслав), майже не зазнаючи втрат. Хоча в деяких місцевостях, зокрема під Шацьком та Самбором, радянські війська зустріли рішучий опір поляків.

Водночас слід згадати й низький рівень бойової підготовки солдатів-резервістів Червоної армії – ваду, яка проявилася ще під час фінської кампанію 1939–1940 років. 20 вересня радянські війська вже були під Львовом, який перебував у німецькій облозі. Тоді розпочалися переговори, щоб, по-перше, поляки склали зброю, а, по-друге, щоб передали місто Червоній армії, що і сталося вранці 22 вересня. Символом військово-політичного симбіозу Третього Рейху та СРСР став спільний парад 22 вересня 1939 року у Бресті, який приймали комбриг Кривошеїн та генерал Гудеріан. Не мине і двох років, як колишні “товариші по зброї” воюватимуть один проти одного.

Кордони СРСР і Третього Рейху. Известия 18.09.1939

За підрахунками історика Андрія Руккаса, загальна кількість втрат Червоної армії за вересневу кампанію становила 1 100 вбитими та 3 900 пораненими. Місцеве населення сприймало “визволителів” з Москви достатньо прохолодно, хоча були надії на краще. Радянська пропагандистська машина на повну використовувала міць висвітлення бойових подій у медіях. Плакати із зображенням селянина та червоноармійця в міцних обіймах вже стали хрестоматійним прикладом промивання мізків задля просування ідеологем радянського імперіалізму. 

Захопивши нові території, радянська влада розпочала політику українізації, проте згодом до цього доєдналися репресії та депортації проти місцевих політичних партій, духовенства. Спершу треба було створити плацдарм для політичної гегемонії компартії, а потім уже мали настати економічні перетворення – колективізація на селі та націоналізація підприємств. Утім за бойовими діями сусідів-агресорів лишалося в тіні прагнення українців до незалежності, які ще пам’ятали часи відродження українства у 1917–1921-х.

Українське питання – поміж сильними світу цього

Напередодні Другої світової війни українські землі перебували у складі Радянського Союзу, Польщі, Румунії та Чехословаччини. В умовах тектонічних геополітичних змін у Європі 1930-х відродження української державності могло набути реальних форм, щоправда, все залежало від позиції провідних держав. Основним політичним органом боротьби за незалежність України була Організація Українських Націоналістів, створена 1929 року. Її засновником та керманичем тривалий час був полковник Армії Української Народної Республіки, учасник Першої світової війни та Української революції Євген Коновалець. Після вбивства Коновальця 1938-го керівництво ОУН поділилося на два табори: мельниківці, які ратували за тісне співробітництво з нацистами, та бандерівці, які вважали доцільнішим розраховувати на власні сили.

Андрій Мельник

“Українським питанням” достатньо тісно опікувалися нацисти, які прагнули використати його у своєму “розширенні життєвого простору на сході”, чим підтверджувалася активізація контактів німецької розвідки із керівництвом ОУН в особі Андрія Мельника навесні 1939-го. Українська еміграція чисельністю 12 тисяч солдатів та 1 300 офіцерів виявила бажання воювати проти Польщі разом із німцями влітку 1939 року. Однак у Берліні 15 серпня дозволено створити лише невеликий диверсійний загін – 200 осіб – на чолі з полковником Романом Сушком. Щоправда, на час створення ситуативного альянсу з більшовиками нацисти “забули” про український чинник, яким тиснули на переговорах, а відновили про це розмови лише в середині вересня, коли в Москві затягували зі вступом у війну.

На нараді 12 вересня в Берліні, де були присутні Гітлер, Канаріс, Кейтель і Ріббентроп дискутували про варіанти поділу Польщі. З одного боку пропонували розмежувати сфери впливу по річках Нарев–Вісла–Сан – що відповідало положенням пакту про ненапад. А з другого – не забували про ймовірність проголошення незалежності “польської України”, але лише тоді, коли це схвалять більшовики. Проголошенню мало передувати повстання, що мав організувати Андрій Мельник. І вже з 14 вересня повстанські загони ОУН почали діяти на території Галичини. Однак нацисти дотримали своїх домовленостей із більшовиками щодо розподілу територій, і повстання не відбулося.

Коли німці напали на Польщу, то українці східних кресів виявили свій громадянський обов’язок та пішли служити у Військо Польське. На останньому засіданні Сейму 2 вересня 1939 року керівник Українського Націонал-Демократичного Об’єднання Василь Мудрий запевнив про готовність українського населення підтвердити свою лояльність польській владі. Втім така тенденція тривала лише до того часу, коли червоноармійці напали зі сходу і розпочався відвертий саботаж діяльності польської влади. Достатньо частими були випадки мародерства та грабунку польських військових.

Внаслідок бойових дій у вересні 1939-го багатьом українським політикам вдалося втекли з польських тюрем та концтаборів, чим пожвавилося суспільно-політичне життя на західноукраїнських землях. Серед тих, хто здобув волю, був і керівник Крайової Екзекутиви ОУН Степан Бандера, що переїхав до Кракова продовжувати боротьбу за незалежну суверенну українську державу. Тоді мало хто міг собі уявити масштаб трагедії українців у Другій світовій, яка тільки-но розпочалася. “Українське питання” 80 років тому залишалося розмінною монетою інтересів глобальних гравців, для яких відродження української державності було лише засобом політичного тиску й нічим більше. 

Читайте ще

Ґжеґож Ґауден:  “На початку ХХ століття антисемітизм став елементом польської самоідентифікації”
Ґжеґож Ґауден: “На початку ХХ століття антисемітизм став елементом польської самоідентифікації”
Роман Шпорлюк: “Сталін зробив поляків і українців союзниками супроти імперії”
Роман Шпорлюк: “Сталін зробив поляків і українців союзниками супроти імперії”
Іза Хруслінська: “Якщо ми не будемо разом, то нас розсварять”
Іза Хруслінська: “Якщо ми не будемо разом, то нас розсварять”
Оля Гнатюк: “Пам’ятати про минуле, але думати про майбутнє”
Оля Гнатюк: “Пам’ятати про минуле, але думати про майбутнє”