Українське козацтво | Віктор Брехуненко

Козаки змусили Європу дивитись на Україну і її минуле українськими очима. Це були не селяни і не у шароварах, а державотворці, які успадкували ідентичність руської шляхти. У 25-му випуску "Без брому" доктор історичних наук, професор Віктор Брехуненко про козацтво, яке врятувало український світ. Без шароварщини та інших стереотипів.

Пане Вікторе, доброго дня! Дякуємо, що не знехтували нашим запрошенням. Український козак – дитя кочового степу чи християнський лицар?

– Питання дуже влучне, тому що образ козака і в історіографії, і в історичній пам’яті дуже страждає від однобокості, коли йому виставляють подібні альтернативи «або-або». Тут моя відповідь дуже проста – і те, і те. 

Той період надзвичайно важливий для української історії, бо він є ключовим, він визначив майбутню канву і тональність нашої історії. Усі сучасні події та явища, як українські, так і східноєвропейські, заходять своїм корінням в ранньомодерні часи. Що б ми не заторкнули, ми побачимо відразу наслідки процесів, пов’язаних зі становленням козацтва. 

Козацтво було дитям степового кордону Європи, подібне до спільнот, які виникали на інших світових фронтирах. Наприклад, північно-китайський фронтир, чи австралійський, чи балканська ділянка великого кордону Європи, де маємо граничарів, гайдуків, секеїв, які були тамтешніми аналогами українського козацтва. 

Найцікавіше, коли ми подивимось на великий кордон Європи, на європейський великий фронтир, який тягнувся від Піренеїв і аж до Каспію, то українське козацтво на тлі тих фронтирних спільнот є унікальним за своєю суспільною роллю, яку йому судилося відіграти в історії.

Чому?

– Жодна з тих спільнот не мала того історичного значення, яке судилося мати українському козацтву.

Тут йдеться про можливість для саморозвитку і еволюції?

– Власне. Воно було поставлене в такі умови, що вийшло на зовсім на інші обрії, ніж донські, волзькі, терські, яїцькі козаки, чи, з іншого боку, – граничари, гайдуки, секеї. Ті спільноти сформувалися як етносоціальні організми військового характеру, вони усвідомлювали свою самість, відрізняли себе від усіх сусідів, з московитами включно, до речі, і культивували свою окремішність. Їхнім ідеалом була самоврядність під віддаленим патронатом якогось християнського володаря, бо в ранньомодерні часи без цього неможливо було, але який не втручається в їхні внутрішні справи. І їм не було діла ні до московського, ні до інших суспільств. 

Українські козаки – зовсім інша субстанція. З одного боку – дитя фронтиру, а з іншого – дитя українського суспільства, вписаного в цей фронтир. І воно з часом почало відігравати провідну роль в українському суспільстві.

На кінець XV – початок XVI століття ми не говоримо про два цих компоненти, а радше про дитя кочового степу?

– Ні, ми одразу можемо говорити про два цих компоненти, коли ми придивимося, з яких соціальних прошарків формувалося козацтво вже на старті. 

Не лише селяни, так?

– Я би поставив по-іншому питання – НЕ селяни. Простий приклад: козаки помічені у річкових і морських походах, починаючи з кінця XVI століття, вже на старті своєї історії.

А де селянин бачив море…

– Селянин в тогочасному суспільстві – середньовічному, ранньомодерному – у своїй системі координат існував. Це людина, якій потрібно працювати на ріллі і платити податки. 

Тогочасне суспільство поділене жорстко на страти, і еліта – а це люди війни – займається своєю функцією, платить податок кров’ю. Міщани, селяни платять податок реальний, і їм не було діла до того. Ніхто не міг уявити собі, що селянин міг здійснювати морські походи, – це поза межами реалій. Їх могли здійснювати тільки представники “людей війни”, військового стану, еліти. 

І, власне, перші козаки – це представники нижчих прошарків еліти, які не могли довести (таких ніде не бракувало у будь-якій країні) своє право на шляхетність. Часом вони його не мали, вони примазувались до шляхетського стану, бо елітарний стан манив до себе всіх, кому затісно було, з різних міркувань, у своєму стані, хто мав спроможність інтелектуальну іти до того стану. 

А тут під боком фронтир, розріджена зона, де закони стабільного світу деформовані і де більше важить фізична сила, вправність, влучність, ніж якісь умовності. Вони почали займатися, і їхня праця була затребувана, бо вони повинні були захищати цю країну від набігів збоку, робити відплатні акції, займатися здобичеством і т. д. 

Вони тримали в руках зброю, і це була індульгенція для того, щоб вимагати собі місце під сонцем. І от власне представники нижчих прошарків еліти – дрібне боярство, дрібна шляхта – під козацьким прапором задумали повернути собі втрачені привілеї.

Тут ви говорите дуже важливу річ. У нас історія України розірвана на окремі періоди, у нас нема тяглості, принаймні у суспільному баченні: у нас була Русь, Галицько-Волинська держава чи королівство Русі, далі щось трішки про Литву знаємо, але свою присутність там ми не дуже уявляємо… А ви говорите, що це було боярство. Перші козаки були нащадки боярів?

– Так, боярство – це нижчий прошарок еліти.

Тобто ми можемо говорити про певну спадковість на генетичному рівні?

– Без сумніву. Спадковість простежується на рівні фізичному, і потім на рівні інтелектуальному. Бо козаки з часом увібрали у себе той дискурс інтелектуальний, який був притаманний шляхті. 

Середина XVI століття була рубежем дуже важливим. Тоді у Великому князівстві Литовському проходив процес так званої направи шляхетства, дисциплінування стану еліти. Вона була така вже аморфна, що треба було якось стабілізувати ситуацію. І всі ті, хто не міг довести свого шляхетства, автоматично бортувалися за межі стану. 

І куди їм іти? В селяни-міщани? Боронь Боже! Поруч козаки – у козацтво. І козацтво ще мало флер такий: їхні походи часом очолювали князі – Вишневецький, Ружинський і так далі. Це давало відсвіту князівської потуги та величі, давало підстави для легітимізації своїх станових претензій. 

Зрозуміло, що за таких умов претензії козаків на місце під сонцем, на те, щоб бути рівнею шляхті, за своєю природою походили із уявлень дрібної шляхти, яка туди влилася. 

І от стосовно селян маємо маніпуляції, бо тільки в кінці XVI – на початку XVII століття відбулося “оселянення” козацтва, коли тлуми селян ринулися в козацький стан. І це викликало страшний спротив старинного родового козацтва, яке говорило про те, що ці селяни-неофіти псують козацькі звичаї, що вони унеможливлюють нормальне змагання за станові інтереси. 

Бо вони розбавляють станові інтереси, так.

– Коли вас п’ять тисяч, то шляхтичі ще подумають,  зважаючи на те, що вони страшенно потребували козацької зброї і потуги, як цю козацьку кров влити до себе. Тим паче, що багато з них ще банатовані були свого часу, вони дійсно мали стосунок до шляхетського стану. А коли вас 40-50 тисяч і вчора ти був за плугом, а сьогодні вимагаєш прав і привілеїв шляхтича, то, вибачте – посуньтеся, тут уже бути не могло такого. 

Тому навіть в самому козацтві ставилися до цього оселянення з підозрою і негативно. Коли ми подивимося на старшинський прошарок у козацтві, ми бачимо, що старшину наповнювали, як правило, вихідці зі шляхетського середовища. І це ми бачимо і в середині XVII століття, і навіть за доби національно-визвольної війни, яка для соціальних ланок відкрила найширші можливості, навіть тоді ми бачимо той старшинський струмінь як потужне ядро.

Повертаючись до XVI століття, козаки мислили захистом чи намаганням здобути собі станові інтереси? Наскільки це була політична вимога – стан як політична нація, як політична держава? Вони хотіли влитися у Річ Посполиту?

– В історичній науці відбулася певна еволюція поглядів у зв’язку з розширенням джерельної бази, і постійно задавнюють моменти переходу козаків в іншу якість, переходу на етап усвідомлення своєї значущості у суспільстві.

Тобто згрубша від захисту своїх інтересів до захисту ширших інтересів.

– Так, бо раніше вважалося, що тільки за Богдана Хмельницького невеличка елітарна частина козацтва стала свідома своєї місії, усвідомила себе елітою і виступала в обороні національно-релігійних інтересів і так далі. І всі дивувалися, як це так – як Пилип з конопель у Хмельницького все виникає. 

На початку ХХ століття з’ясувалося, що ще з часів Сагайдачногопочалися такі речі. А відкриття нових козацьких документів говорить про те, що ще до Сагайдачного, на зламі XVI-XVII століть, у козаків було уявлення про себе як про виразників українських інтересів, а не тільки станових.

А що тоді був український інтерес? Як ми можемо його окреслити?

– Це був час після Люблінської унії, коли більшість українських земель опинилися під одним дахом Речі Посполитої. Почали активно дискутувати щодо проблем руської тотожності, тяглості руської історії і Русі як такої у складі Речі Посполитої. І попри документи Люблінського сейму, шляхта, особливо з кінця XVI століття, почала культивувати міфи – нібито Русь увійшла до Речі Посполитої на засадах угоди, хоча це були реституційні привілеї насправді. Князі погодилися на реституційні привілеї, це страшенно контрастує із позицією, яку обіймали литовські магнати. Русь XVI століття – це пряма спадкоємиця Русі тієї давньої, а народ руський – це спадкоємець тієї еліти. 

На початку XVII століття почали родоводи будуватися, і всі ці роди Острозькі, Заславські, Вишневецькі вибудовували свої родоводи від Рюриковичів, хоча вони були насправді Гедиміновичами. 

Були такі часи, тоді нікого не цікавило, що було насправді, головне було нав’язати усім свою точку зору. І, власне, цей дискурс не міг бути автономним від того, що було в козацькому середовищі. 

Бо козацька старшина, яка прагнула до того, щоб козацький реєстр Баторія був поширений на все козацтво, вона придивлялася до шляхетського дискурсу, вона грала за тими правилами, що були там. Вона намагалася достосуватися до тих вимог, які давали право претендувати і проштовхувати силою своє визнання. І тому, ясне діло, поруч з оцим військовим флером з’являються ті речі, які дають, за тогочасними уявленнями, право на легітимізацію свого стану, – це релігія і руський дискурс. От дивіться, козаки релігійне гасло починають використовувати із 80-х років XVI століття. Запитання – а чого раніше вони його не використовували? І тоді ж вони знали, що там мусульмани…

Це релігійне гасло було спрямоване назовні, проти мусульман, так? Чи всередину проти католиків?

– Воно було спрямоване насправді всередину. Тому що тоді в європейському світогляді відбулася так звана правова історична революція, порушення релігійних прав підданих давало право на спротив – і релігійні права почали розглядати як одні з самодостатніх прав, відбулася конфесіоналізація суспільства. 

Війни почали мати релігійний характер, хоча релігією часто прикривалися. От в Тридцятилітній війні: це нібито війна між протестантами і католиками, але католицька Франція мала за союзника Швецію протестантську, бо їй йшлося про гегемонію в Європі, а претендентом на гегемона була імперія Габсбургів. І французьким королям все одно було, що вони католики. 

І коли ми подивимося на козаків, то вони раніше не використовували релігійного гасла, нічого не змінилося по суті, але вони почали його використовувати з 80-х років. Чому? Бо воно давало їм додатково легітимізацію у своїх змаганнях. 

Якщо у європейському суспільстві працюють гасла «захист святого хреста», «боротьба проти бусурман» і т. д., то козаки ці шати на себе приміряють. Вони утилітарно це використовують для того, щоб легітимізувати свої права і привілеї. При цьому вони дійсно визволяють бранців, але мають найтісніші стосунки з мусульманськими сусідами. І помимо офіційної риторики, на рівні повсякдення жодні релігійні бар’єри не відіграли ніякої ролі.

До цього дуже добре нав’язуються козацькі повстання 1590-х років. Традиційно, зі шкільної літератури ми трактуємо їх як? козаки виключно за свої станові інтереси воювали, у приклад Наливайко, Острозький, що там не йшлося про захист віри. Наскільки зараз ми можемо говорити, що 1590-і роки це стан, пізніше це трішки ширше?

– Зараз уявлення змінилися, класично за Грушевським вважалося, що козаки в стан перетворюються у XVII столітті, доба Сагайдачного цементує ці процеси. Але насправді ми не бачимо якоїсь посутньої різниці вже в 1590-і роки: козацькі гасла, петиції і так далі. 

Більше того, уявлення про кордони України і про український світ, його просторові межі… Ми маємо (наразі, може, знайдеться і щось раніше) 1602 рік – лист гетьмана Івана Куцковича, який пише про те, що вся Україна, починаючи від білоруського Могилева і далі по Дніпру, – то все пространства наші. Тобто козаки на всіх цих територіях мають користуватися всіма правами і привілеями. Але де кордон українського світу? Гирло Дніпра? На березі Чорного моря? Тобто шляхетський дискурс про те, що природною межею України є узбережжя Чорного та Азовського морів, у козаків присутній вже у 1602 році.

А наскільки в XVI столітті козацтво виходить на міжнародну  арену? Це теж важливо, бо поки козацтво борсається собі чи у Великому князівстві Литовському, чи у Речі Посполитій, це така внутрішня проблема чи внутрішній потенціал. Наскільки боротьба проти османів, включення в міжнародну систему антиосманської боротьби вивело козацтво на новий рівень? Хоча б на рівні ідей.

– Тут зросла потуга козацтва як військової сили. Теперішні уявлення такі, і якщо не будуть відкриті нові тексти, то вони так і залишаться – що козаки на той час танцювали від рівня військової сили, і коли вони стали цікавими сусіднім володарям як військова потуга, ті їх втягують у різні міжнародні військові комбінації. 

Особливо це помітно у 1570-90-ті роки, коли і австрійський імператор, і молдавський господар, трансільванський князь, Папа Римський нав’язують контакти з козаками у боротьбі проти ворогів Святого Хреста. І козаки цим користуються. 

Але як козаки обставляють все це діло. Найважливіше не те, що вони беруть участь, а на яких засадах. Вони їм кажуть – дорогенькі, ми не гарматне м’ясо, давайте нам офіційно знаки визнання, прапор, давайте на засадах договору. У листах до них звертаються як до шляхтичів – “ваші милості”. Їх називають людьми лицарськими, тобто прикладають до них ту термінологію, якою слід звертатись до шляхтичів. І козаки це все використовують, вони шляхті колють очі цим: дивіться, що нам австрійський імператор пише, а що нам Папа Римський Климент пише, а ви нас тут…

А як Варшава намагалася цей новий прецедент, який виник, адаптувати чи не адаптувати до свого державного тіла? Чи ігнорувала його, чи боролася проти нього?

– Позицію Варшави не назвеш розумною. Це при тому, що поруч була імперія Габсбургів, де дуже гнучко поводилися стосовно своїх прикордонних спільнот. Там щойно  незадоволення центральною владою накипало, одразу нобілітували верхівку, а там вже низ. А тут твердолоба позиція – реєстр 500 осіб за Баторія, і все, і ви хоч лусніть. Це 1578 рік. А можливості були! 

Я це часто писав, і мав лекцію з цього приводу у Варшавському університеті. Під рукою був прекрасний механізм, як цю ситуацію розрядити. Українські козаки ще з початку XVI століття мали природний інстинктивний потяг освоєння територій, вони доходили аж до Дону, тобто окреслювали українську ойкумену. 

І українські козаки, до речі, зробили вирішальний внесок у появу донського козацтва як соціального організму. Саме українські напливи на низ Дону внесли структуру у різношерстні ватаги, які там козакували. Вони спричинили до того, що первісна зав’язь донського козацтва виникла на низовому Дону, і звідти низове донське козацтво аж до ХХ століття було лідером у тій спільноті завдяки українським козакам. І навіть столицю майбутню – Черкаськ – заклали українські козаки. 

Це все давало геополітичну можливість. Якби Варшава мислила геополітично, то вона би спрямувала енергію козаків на освоєння нових територій… 

Якби Варшава мислила геополітично, то вона би спрямувала енергію козаків на освоєння нових територій…

…бути шляхтичем, але дикого поля… 

– … свого головного противника за гегемонію у Східній Європі – Москву – відрізали б від Кавказу, від Азовського моря. Бо Москва намагалися ті козацтва абсорбувати і поширити свій вплив. 

Навіть найбрутальнішу, найнижчу, найохлокративнішу частину українських козаків могли використати, сплавивши їх туди за безцінь і підтримуючи їх у боротьбі супроти Москви. Це для коронного скарбу не коштувало б майже нічого. І тоді в Україні ситуація розрядилася б у зв’язку з цим. І геополітично тільки виграла б Річ Посполита, і території б свої збільшила. Бо Москва була б з усіх боків обставлена. А Варшава не мала ні сил, ні засобів без українських допливів щось робити. Колонізувати те неозоре поле вона не могла без українських утворень, тому погодилася на створення Слобідської України, тому вербувала постійно українських козаків…

Але чому Варшава втратила цей час?

– Бо вона була державою балтійського басейну, для неї Україна не була органічною. Варшава не мала кримської, османської політики, такої як треба.

Тобто вона була звернена на Північ?

– Так, вона діяла на південному напрямку як пожежна команда. Є якесь загострення з Туреччиною і татарами –  ліквідовується. Немає стратегії. 

Династія Вазів дивилася, як шведську корону здобути, як на Балтиці повністю закріпитися. Східна політика була кинута, віддана на відкуп литовській знаті, а південна політика була хаотична. 

Для козаків це було добре як для стану, тому що в таких умовах зростали можливості. І, до речі, саме звуження отаких можливостей у 1630-40-і роки і призвело до української національно-визвольної війни. Саме звуження можливостей для того, щоб козаки існували у відносно комфортному середовищі. 

Ходили собі на турка, мали гетьмана…

– І потихеньку вичавлювали з Варшави поступки – реєстр починався з 500 осіб, а дійшов до 7000 у 1630-му році.

А далі впав до шести за ординацією…

– То вже таке. Але якраз 30-40-і роки. Чому? Пішла магнатська колонізація шалена, і це був цвях у труну по козаках, тому що зменшення території фронтирної унеможливлювало існування козаків. Вони ставали непотрібними. Якби, умовно кажучи, ця колонізація дійшла до узбережжя морів, то все – козаків нема. 

І це пояснює, чому кримський хан став союзником Богдана Хмельницького. Бо це змінювало розклад сил у регіоні і унеможливлювало комфортне існування Кримського ханату. 

Кримський ханат балансував між Москвою і Річчю Посполитою, підтримував слабшого проти сильнішого. Він економічно, особливо ногайці Північного Причорномор’я, потребував цих набігів. І коли колонізація просувається на південь, звужуються можливості, Кримський ханат затискається, стає залежнішим від Османської імперії, економічно маячить занепад. 

Тому треба підтримувати третю силу, яка виступає проти цього всього, – Богдана Хмельницького. І в цьому суть військово-політичного союзу – інтереси збереження Кримського ханату у тій системі координат, яка була до того. 

Обопільно вигідний союз.

– Так. Але кримському ханові не треба, щоб Богдан Хмельницький створив державу, яка би була. Тому він казав Хмельницькому під Зборовом 1649 року: “Доб’ємо, усе вже в наших руках”, а той сказав: “Ти забагато на себе береш, ти підданий Яна Казимира, якщо ти зараз рипнешся, то я з поляками на тебе піду”. Йому був потрібен баланс. Він увів третього члена сюди в когорту Московія-Річ Посполита-Українська держава ранньомодерна. Він розбавив, ліквідував загрозу, і він намагається грати між трьома, щоб підтримувати слабшого час від часу, щоб зберігати статус кво, який йому потрібен.

Але ж кримсько-козацькі союзи були і до Богдана Хмельницького. Наскільки я розумію, козаки навіть брали участь в міждинастичних розбірках в самому Кримському ханстві.

– Коли європейські правителі наймають козаків проти турків, то чому б цього не зробити кримському ханові? Тим паче, сусіди. Ми сьогодні з вами противники, бо ми претендуємо на одну і ту ж територію, але коли йдеться про третю сторону, яка загрожує нам, що нам заважає між собою об’єднатись? 

Ніяких релігійних бар’єрів не було. Я у своїй книзі наводжу купу прикладів релігійних конверсій, коли козак перебігає туди, приймає мусульманство, повертається назад, на християнство, могли проживати там без переміни віри. 

Дійшло до того, що в середині XVIII століття кримський хан призначив козака Щербину отаманом над запорозькими козаками, які проживали на території Кримського півострова. Їх так було багато, що треба було порядок навести. І коли зараз Московія починає говорити про історичні коріння їхні, то я кажу – Господи, та українські козаки і їхні нащадки можуть пред’явити претензії, бо на південному березі Криму вони тоді проживали, коли росіян там і близько не було! Бо ті там з’явилися тільки після 1873 року, як переселенці! Тому була така категорія населення – запорозькі татари.

Українські козаки мешкали на південному березі Криму, коли росіян там і близько не було!

Ми довший час говоримо про усвідомлення козаків, самоідентифікацію козаків. А як інші українські стани окрім шляхти, бо це був конкуруючий стан, селяни, міщани, духовенство реагували на постання нового політичного організму?

– Шляхта негативно, бо це конкурент. Селяни позитивно, бо це можливість. У міщан позиція була амбівалентною. З меркантильних міркувань вони були противниками козаків, бо козаки їх шарпали, за доби Гетьманщини вони у містах намагалися встановити свою владу. Так вони з шляхтою постійно вовтузилися, бо шляхта не хотіла у містах дотримуватися норм Магдебурзького права. Вони мали свої юридики, і козаки те саме. Але, з іншого боку, міщани бачили, особливо з містечок Київщини, Поділля, що це єдина сила, що може їх захистити від татар. Особливо на Київщині, бо тут епіцентр козацтва і за всю першу половину XVII століття було лише чотири татарські походи, і це незрівнянно мало.

1648 рік. Козаки черговий раз повстають, і навколо цієї умовної “війни Хмельницького” є багато дискусій щодо визначення, особливо коли ми говоримо про динаміку. Дуже часто перший етап до Зборівської угоди називають громадянською війною у Речі Посполитій. Питання – наскільки Хмельницький у 1648 році розумів, за що він йде боротися?

– Починаючи національно-визвольну війну, Хмельницький розумів кінцеву мету – створення Української держави. Козаки зрозуміли, що без політичної суб’єктивації вони ризикують піти у небуття. 

Зовнішнім доказом того, що це було вже на старті, є ті всі чутки, які переповідала шляхта у своїх листах вже у червні 1648 року, що Хмельницький князем чиниться, думає створити Руську монархію, вважає себе визволителем Русі і так далі. Вони розуміли, до чого хилить Хмельницький, а те, що він не виставляв офіційно таких вимог, – то це було б наївно, якби він таке робив уже в перші місяці.

Тим паче, зважаючи на досвід неуспішних попередніх козацьких повстань.

– Чого він саме в кінці 1648 року виклав свою програму перед послами короля на чолі з Адамом Киселем, а потім вже в квітні 1649-го перед Московським? Чому саме тоді йому стукнуло в голову? Ми ж не повинні розглядати українську історію, ніби ми на Місяці перебуваємо, ми маємо її вписувати у європейський контекст. І це дає нам ключ до розуміння, а чого саме зараз Хмельницький прокукурікав це діло, а не раніше. 

Тому що у листопаді 1648 року остаточно закінчився Вестфальський конгрес і була сформована по закінченню Тридцятилітньої війни вестфальська система, мапа Європи. І він побачив, що Голландія була остаточно визнана як держава, а майже сто років воювала!

Він побачив шанс на створення держави.

– А по-друге, баварський курфюрст отримав право елекції імператора імперії Габсбургів. Він з 1620-х років воював за це! І Хмельницький подумав – якщо вони змогли, то і я зумію, ось прецеденти! І він почав уже відкрито говорити про те, про що в суспільстві ходило, і шляхта це фіксувала, рівень загрози вони розуміли. 

А наскільки український проект Хмельницького був привабливий для шляхти, тої, що була по той бік барикад, нехай у 48-му році?

– Це ключове питання для української історії і це страшенна біда для України, що ми тоді пережили зміну еліт. Ситуація була архіскладною, тому що традиційна еліта повністю втратила державотворчий інстинкт. Люблінська унія – це вже свідчення втрати цього інстинкту. Вони не поставили питання третього члена Речі Посполитої – Великого князівства Руського, хоча вони мали золоту акцію, коли литовська магнатерія пішла з Любліна…

І це дуже дивно, зважаючи на таку постать, як Острозький.

– Вони зупинилися тільки на найнижчому рівні суверенітету – старовина. От і все. Вони не вимагали нічого з того, що вимагала литовська магнатерія. І програли, після цього пішла під укіс вся ця старовина…

Тобто шляхта, маючи потенціал для творення певної національної ідентичності, його втратила.

– Ні, вона ідентичність творила, вона мала ідентичність. Але вона не хотіла створити політичного суб’єкта.

От властиво ця ідентичність застопорилась.

– До 1648 року українська еліта прийшла в розхристаному стані. Князівський дах впав, князі або вимерли, або спольщилися, більша частина середньої шляхти спольщилася, вірними українському світу залишилась незначна частина дрібної шляхти і шляхетська дрібнота, низи, які ніколи нічого не вирішували. 

Хмельницький розумів трагедію цього розколу. Він пропонував шляхті всю цю силу, ходили вперті чутки, що він пропонував Адаму Киселю очолити справу. І навіть нібито Яремі Вишневецькому. І якби Ярема погодився, це була б зовсім інша історія, і не треба було б ніякої легітимації, бо він легітимний володар. 

І він за собою веде шляхту…

– Як писав король Речі Посполитої, коли цар московський скаржився, що за Ромни спір був, нібито за кордон переходить незаконно, Вишневецький загортає собі землі, а це має бути його – царська вотчина і так далі, дотепно король відповів, що Ярема має більше прав на Москву, ніж ваша царська величність на Ромни. Так-от, якби Ярема був, жодних проблем не було б з легітимізацію цієї держави.

Але такий проект був, про нього говорили?

– Так, він був. Хмельницький робив усе можливе, щоб якомога більше шляхти приєднати на свій бік. Його підтримала вся шляхта Київщини і Брацлавщини. Чому? Бо вона відчула загрозу магнатської колонізації. Це олігархат, ніякого права, нічого. Вони не могли нічого довести. 

Ця шляхта почулася загроженою, їхні маєтки будуть заокруглені і вони ні до чого! Вони зрозуміли, що під козацьким прапором ще можуть щось здобути, і оскільки вони найосвіченіші, то посядуть провідні позиції. А як ні – то точно пропадуть. І ця безвихідь їх штовхнула до козаків. 

Хмельницький намагався, щоб нова еліта постала на шляхетській основі із влиттям туди частини козацтва – синергія. 

Козаки врятували український світ від остаточної денаціоналізації, від спольщення. 

Козаки врятували український світ від остаточної денаціоналізації

Здавалося, він впаде, еліта полонізується, а тут прапор підняли козаки – вони стрибнули втричі вище від голови. З нічого Хмельницький збудував державу, зумів провести цей корабель серед усіх сусідів, кожен з яких поодинці не хотів існування цієї держави. Але він зумів легітимізувати цю державу, досягти міжнародного визнання і залишив по собі незалежну Українську державу в рамках тогочасних, підкреслюю, уявлень про незалежність. 

Козаки зуміли добитися того, чого ми досі не добилися у нашій незалежній Україні за 29 років. Вони зуміли добитися того, що світ, тобто християнська Європа, дивився на Україну і її минуле українськими очима, а не крізь призму польських хронік чи московських літописів. На Україну досі дивляться через призму стереотипів, успадкованих з московської пропаганди XIX-XX століть.

До чого я веду. Ми повинні подивитися на козаків як на стан державотворчий і на його внесок у збереження української нації як такої. Збереження українського світу, розширення історичної української території, бо саме в козацькі часи сучасна Південна та Східна Україна незворотньо набули українського забарвлення. Вони вибудували підвалини історичної легітимації, тяглості української історії і передали прапор наступним поколінням.

Переяслав 1654 року. Це була безальтернативна річ на той час чи все ж таки Хмельницький в якомусь моменті пішов не туди?

– Ми повинні на це подивитись очима людини середини XVII століття, а не людини XXI століття. 

Переяслав мав на меті вивіз із потреби Хмельницького легітимізувати державу і себе як правителя. Він був нелегітимний до Переяслава. 

Що означало в умовах середини XVII століття досягти міжнародного визнання держави? Зараз це ноти і так далі. Тоді це було зовсім інакше, тоді держава – це легітимний правитель. Піраміда: якщо є правитель, визнаний усіма, – є держава, незалежно від того, чи цей правитель підлягає одному, чи десятьом. Хмельницький повинен був досягти міжнародного визнання, він не міг використати класичні способи, право завойовника – ні, бо він був внутрішнім переможцем, він не належав до династії…

А чому він спадкову монархію не створив?

– Він хотів, але це треба легітимним стати, щоб визнали твоє право на спадковість. От Яремі Вишневецькому не треба було того робити. Залишався єдиний спосіб – єдиний в ті часи – треба щоб якийсь християнський сюзерен взяв в союзники на основі договору з обопільними обов’язками і правами. Бодай на короткий час. І цим він сигналізує усьому християнському світу, що це утворення, він визнає його цілісність, його суб’єктність, а його правителя визнає за правителя. Тоді можна було наступного дня піти до іншого. 

Хмельницькому від Москви саме це і треба було, на другому місці – військовий союз проти Варшави. Але військовий союз чого йому треба був? Бо він розумів – як тільки він укладе союз з Москвою, то татари – до Польщі, і йому втрату татарської кінноти треба врівноважити кіннотою московською. Якби він не потребував кінноти, то він не потребував би військової складової навіть. І тому він шість років уламує московського царя, і той розуміє, про що насправді йдеться. Ніхто ж не дурень, він все розуміє. Для московського царя це труна з музикою, він має претензії від кінця XV століття на всі українські землі, на києворуську спадщину, але він хоче просто відібрати її в Речі Посполитої, а тут йому підсовують – що ти визнай, холєра, самодостатність. Тоді що з нею робити? Тоді треба воювати з ним, це віддаляє перспективу поглинення українських земель. 

Москва цього не хотіла, він її шантажував. Коли Хмельницький з Виговським вже зміг переконати, навіяти уявлення, якщо зараз ні, то ми під турецького султана підемо, тоді Москва, злякавшись, пішла. 

Коли Василь Бутурлін їхав до України, то був один наказ – перший, в якому не було тих символічних дій, які б свідчили про улегітимнення. Але поки він їхав, царю дійшло, що йому розвернуть голоблі. Бутурліна догнав гінець з іншим наказом, де все було оформлено так, що у Переяславі робиться не якесь там міфічне приєднання-возз’єднання, а що це військово-політичний союз між двома сюзеренами. Один з яких – московський цар – бере під своє крило українського гетьмана, і що буде угода потім укладена. Бутурлін вів себе у Переяславі так, ніби перед ним шляхта, а не козаки. 

Тобто Хмельницький досяг свого, і після цього його визнають як легітимного володаря, після цього він зі Швецією має справи, і за території торгується, і за титул свій. І всю дорогу гетьмани легітимні – от Пилип Орлик, з ним мають справи шведський король, турецький султан, кримський хан, французький король. Він гетьман, в екзилі обраний, але він вважається легітимним. І тяглість від Хмельницького далі, бо Москва визнала. Шведський король писав у 1656 році інструкцію для свого посла в Москву – не чіпати землі козаків, ми визнаємо їх за окрему державу.

Дякуємо за розмову, сподіваємось, що у нас козаки будуть розглядатися не лише як вояки в шароварах, а як справжні державні і політичні діячі. Дякуємо також за гостинність Центру сучасного мистецтва М17.