Без брому | Оксана Кісь

Оксана Кісь - одна з найпомітніших в Україні дослідниць жіночої історії. Проходила наукові стажування у Гарвардському, Колумбійському та Альбертському університетах. Авторка книг, в основу яких лягли масштабні етнографічні дослідження: "Українські жінки у горнилі модернізації", "Українки в ГУЛАГу: вижити значить перемогти". Феміністка, публічно виступає проти сексизму.

– Доброго дня! Дякую, що не знехтували нашим запрошенням. З одного боку, широкий загал сприймає 8 березня як свято весни, жіночої краси, тюльпани, цукерки і тому подібне. З іншого боку, є дуже важлива частина суспільства, яка відкидає зовсім свято 8 березня, вважаючи його комуністичним пережитком. 

– Коли первісно ця ідея міжнародного дня жінок була запропонована, вона полягала у відзначенні дня з тим, щоби закцентувати вимоги прав жінок. Бо це був початок ХХ століття, були страйки жінок-працівниць текстильної, швацької промисловості у Сполучених Штатах, які вимагали покращення умов праці й інших прав.

– У нас досі у фейсбуці гуляє міф про повій з Нью-Йорка.

– Це дурниці, що не варті обговорення. В 1910 році відбулась Світова конференція жінок-соціалісток у Копенгагені, і Клара Цеткін виступила з пропозицією, це не була її геніальна першоідея. Вона її запозичила з досвіду цих американських працівниць текстильної і швацької промисловості та їхніх страйків. Це була добра ідея – раз у рік в останню неділю лютого відзначати міжнародний день прав жінок, заявляти про права.

–  Саме прав, а не просто жінок.

– Звичайно, не просто жінок. На той час було багато актуальних прав, особливо право на політичну участь, виборчі права, право на освіту і на професійну діяльність, на рівну оплату праці. Речі дуже конкретні – майнові права, родинні права. Це були болючі теми для тогочасних жінок і, очевидно, що ця ідея була підхоплена. В Києві відзначали у 1914 році, 1917 рік – так звана Лютнева революція фактично почалась з жіночих мітингів і страйків у Петрограді, коли жінки вийшли з гаслами “хліба і миру”. Це були актуальні питання, пов’язані з Першою світовою війною. Те, що більшовики скористалися жінками-соціалістками, їхньою активною політичною позицією – це вже інша історія. Як і те, що коли була встановлена радянська влада, відбулася поступове привласнення цього свята більшовиками.

З 1910-их до 80-х від первісної ідеї дня прав жінок залишилось свято вічної жіночності, молодості і кохання. Еволюція до протилежного, до повного вихолощення смислу цього дня.

– В який спосіб?

– До 80-х років від первісної ідеї дня прав жінок залишилось свято вічної жіночності, молодості, кохання і чогось там ще. Це еволюція до протилежного, до повного вихолощення смислу, і її можна простежити. Почалося все з того, що жіночі зібрання були заборонені на вулиці і перенесені в приміщення – такий просторовий контроль.

– Це в радянському часі?

– Так, це перші святкування 8 березня в радянському суспільстві. Перше, що було зроблено – звуження простору, де не можна було зібрати тисячі жінок, а лише кілька десятків, може кілька сотень, якщо це більше приміщення.

Наступний крок – це, власне, перетворення цього свята на формалізований офіціоз, коли почали вироблятися сценарії святкування. Це було ще без тюльпанів. Якщо спочатку жінки ще намагалися говорити про проблеми для них актуальні і болючі, то в 30-х роках це вже був день, коли жінки мали рапортувати про свої досягнення з вдячністю до комуністичної партії за надані їм права і можливості, показувати, які вони громадянки, як гідно вони використали ці можливості, і як вони засвідчують свою відданість партії.

А 50-60-і роки це пропагандистська мета, коли ідею рівноправності радянських жінок почали використовувати, щоб пропагувати радянський спосіб життя на міжнародній арені в роки “Холодної війни” ітд. Коли свято 8 березня було одержавлене – у 1965 році воно стало не тільки державним святом, а й вихідним днем, поступово стало перетворюватись на родинне, домашнє свято. В умовах домашнього свята говорити про жінок-пролетарок вже якось не випадало.

– А про жінку берегиню випадало говорити?

– Я думаю, що наприкінці 70-х і у 80-і роки спосіб святкування і дискурс 8 березня дуже нагадував свято матері – щось спільне між святом матері і днем святого Валентина, коли жінок любили і обдаровували. За те, що вони чудові матері, в садочках влаштовували свята з віршиками в честь мам на 8 березня, а хлопчики-школярики мали однокласницям дарувати підсніжники, маленькі подаруночки невідомо за що.

Це чудово простежується у візуальній пропаганді – листівки з приводу 8 березня, що тиражувались в Радянському Союзі від перших десятиліть і до самого кінця. Якщо їх викласти в ряд і подивитися, то на перших листівках ми бачимо суворих робітниць. Це підміна понять – від прав жінок до прав жінок-пролетарок і робітниць. Гендерна ідея була підмінена ідеєю класовою. Потім гасло про звільнення жінок-пролетарок від кухонного рабства ітд. Потім були жінки-трудівниці, які дають результат біля верстатів.

– Такими маскулінними, мені видається, були ці жінки.

– Так. Бачте, така була концепція на початках радянської влади – що вирівняння прав означає розмивання відмінностей, тобто позбавлення жінок жіночих рис, бо це буржуазні атрибути.

– Чи можемо сказати, що радянська жінка від маскулінності перейшла до умовної жіночності на такому дуже специфічному вимірі?

– Так. В такому есенціалістському сенсі жіночності. Власне, в 40-х роках центральним на 8 березня стає образ матері, 50-60-і роки – образ вільної, щасливої, повноправної радянської жінки – це вже дуже жіночна постать. Вона вже в сукні, з зачіскою, вона усміхнена. Вона не така сувора робітниця 40-х років, це щаслива жінка…

– Щаслива посеред родини?

– Посеред родини, або в суспільстві. На початку 50-их на листівках до 8 березня можна ще побачити портрет Сталіна. В 70-і роки ми бачимо омолодження цього образу і його інфантилізацію. На листівках до 8 березня щоразу молодша героїня – така вже дівчинка-дівчинка. Чи може вона мати якийсь стосунок до політичних проблем, до прав жінок – мабуть що ні. І поступово взагалі зникають будь-які ознаки, що це свято має прив’язку до прав жінок. Потім з’являються мультиплікаційні персонажі – тваринки, чебурашки, білочки, які чомусь святкують 8 березня. А потім і вони зникають, і залишається тільки весна: струмочки, квіточки. Таким чином, від абсолютно політичного свята, навіть не свята, а дня солідарності жінок у боротьбі за свої права, ми отримуємо свято весни. Ну і десь там трохи жіночності, молодості і інших дівочих чеснот.

У чому полягає лицемірство радянського емпансипаційного проєкту: декларуючи ці права і можливості для жінок, радянська влада на практиці не забезпечила можливостей для самореалізації жінок у цих сферах. Якщо мова йшла про освіту, то так. Бо обов’язковою була спочатку початкова, потім середня освіта, доступ до вищих навчальних закладів – це правда.

Коли я говорила в межах свого іншого усноісторичного проєкту про Україну ХХ століття в пам’яті жінок, одним з запитань було: що ви вважаєте позитивним у досвіді радянської влади. Жінки заходу, сходу і півдня України одноголосно позитивно оцінювали освіту – освіту, яка відкривала їм інші можливості професійного зростання, розвитку, кар’єри, самореалізації за межами дому. Але коли мова йде вже про професійну самореалізацію жінок, тут починалися серйозніші проблеми – з’являлась так звана “скляна стеля”, коли частка жінок на керівних посадах була значно меншою і все-таки ці претензії, патріархальні схеми вони працювали.

– Але вони радше були такими невидимими, неформальними.

– Можна і так сказали, але головна проблема, і на цьому сходяться всі дослідниці історії жінок в СРСР і західні насамперед, полягала в тому, що на початках радянська влада робила спробу перебудувати гендерні відносини в сім’ї. Було таке гасло “Звільнити жінок від кухонного рабства!” з тим, щоби ці побутові функції винести за межі родини – громадські кухні і їдальні, громадські дитячі садки і ясла, громадські пральні, щоб жінка не була вимушена виконувати репродуктивну працю вдома, звільнити її для більш продуктивної праці, політичної діяльності чи професійної і так далі. Але цей проєкт, на жаль, не був зреалізований, тому що не було достатніх ресурсів.

– Або не було бажання, бо ресурси та бажання це різні речі.

– Просто пріоритети були інші – мілітаризація радянської економіки, коли всі сили були кинуті на інші завдання.

Культ матері-героїні в СРСР почали тиражувати під час демографічної кризи після Голодомору та Другої світової війни

– Я до чого веду, коли ми говоримо про ідеальну нову радянську жінку – наскільки цей ідеал відрізнявся від реальності? Чи була дуже сильна відстань? Чи ця відстань була в межах похибки?

– Ідеал взагалі нічого спільного з реальністю не мав. Було кілька зразково-показових, героїзованих прикладів – Паша Ангеліна, трактористка. І вона була взірцем для наслідування, тиражованим у всіх засобах масової інформації в такий пропагандистський спосіб заохочуючи жінок наслідувати її досвід. Інша справа, що скажімо для звичайних колгоспниць це було за межами реальності, за межами можливого – більшість колгоспниць серпами жали і в 30-і роки, рівень механізації зростав, але не покривав усієї потреби.
Треба розуміти, що в 30-і роки був відкат до патріархальної моделі сім’ї, де жінку не стільки націлювали на участь в громадській діяльності, політичний, професійній, скільки знову нагадували про материнські ролі. Оскільки демографія радянська була дуже сумною після Голодомору і політичних репресій, чисток ітд, треба було якось відновлюватися, жінок почали знову заохочувати. І в 40-х роках осердям радянської супержінки знову стало материнство – мати-героїня, образ, який постійно тиражувався і в пропаганді, і на листівках 8 березня і так далі. Це такий центральний образ, у якому радянська жінка це насамперед добра мати, а також працівниця, також і активістка політичних громадських організацій – профспілці, Червоному Хресті…

– А жінка-воїн?

– Жінка-воїн це взагалі цікава ситуація, бо в контексті мілітаризації радянського суспільства на початку 30-х років дуже активно розвивалися громадські організації, які вишколювали молодь у парамілітарному ключі, наприклад ДОСААФ, куди дівчат-комсомолок дуже запрошували, заохочували. Про це є окремі дослідження, є фахівчині, які можуть про це розповідати більш ґрунтовно, але багато молодих жінок щиро повірили, що захист Батьківщини зі зброєю в руках – це також жіноча справа. Повірили, що це частина нормативної радянської жіночності.

– Але тут питання, чи суспільство їм повірило, бо якщо ми говоримо про збірний образ жінки-воїна, то це або санітарка, або в гіршому випадку – жінка легкої поведінки, що є при війську. Наскільки суспільство адаптовувало їх назад, коли вони поверталися з війни.

– Це окрема тема розмови, але треба розуміти, що близько мільйона жінок брали участь на війні, на фронті, в різних ролях, але в тому числі і в бойових ролях. Жінки були льотчицями, кулеметчицями, снайперками, не лише санітарками і медсестрами і не лише на допоміжних обслуговуючих для армії ролях, тому з цим доводилося рахуватися. Це жінки, які мали інший досвід – воєнний досвід.
Є цікава розвідка про те, як змінилось життя поетеси Юлії Друзіної після війни – вона була ветеранкою. Для неї ідентичність ветерана була ключовою в її творчості – вся її творчість промовляє і кричить про те, що “я жінка з воєнним досвідом і цей досвід не визнають, цей досвід не приймають і суспільство не бачить мене як ветерана”.

– Про що йдеться, по Другій світовій війні чоловіків бракувало, чоловіків багато загинуло і жінка знову-ж таки тягне на собі все. Наскільки ми можемо говорити про відновлення на якомусь навіть побутовому рівні матріархату?

– О ні, ми не можемо говорити. Це така дуже поширена помилка плутати обов’язки з правами. Тобто величезне коло обов’язків не означає свободу, чи вплив, чи владу. Звичайно, маємо розуміти, що після Другої світової війни наприкінці 1944 року, коли було запроваджено титул “мати-героїня”, відзнаки за материнство, почався культ радянського материнства, можемо говорити про контракт працюючої матері.

Це термін, який пояснює угоду між радянською державою і жінками. З одного боку, держава виступає гарантом соціальної підтримки для жінок, очікуючи, що жінки натомість будуть народжувати і виховувати дітей, але також і працювати. Фактично, патріархальна радянська держава – сталінська модель держави – витіснила батька із сім’ї, замістила його, виступаючи в ролі загального батька, що надає і матеріальну підтримку, і соціальний захист, і всі інші соціальні блага, але може їх також відібрати. Тобто все залежало не від батька, його роль в сім’ї була більш номінальна. Всі речі, які сім’я отримала в контексті народження дитини, приходили від держави, а не від батька. І надавалися, як правило, матері – відпустки додаткові і так далі. І при цьому держава заохочувала жінку працювати – ось тобі дитячий садочок, ось табори для дітей, ось інші послуги, якщо цих дітей багато, то держава буде дбати, щоб їх підтримувати.

– Тобто чоловік був певною мірою дискримінований державою?

– Я думаю, що чоловік був нейтралізований державою, тому що чоловіків намагалися тримати подалі від політики, більше зайнятими професійно, продуктивною працею або у війську на користь держави. Для тоталітарної держави було важливо забезпечити, щоб чоловіки були лояльними політично, незаангажованими у будь-які рухи, а жінок зайняли іншим. Тобто, домовленість була така. Але це мало потім, на мій погляд, дуже сумні наслідки.

– І має.

– Так. Коли стався крах радянської системи, система соціального забезпечення була зруйнована, а чоловіки були не готові перебрати на себе відповідальність за родину і оця криза пострадянської маскулінності, про яку пишуть дослідники…

– У 90-і роки це повальний алкоголізм, заробітки без заробітків…

– Тому що чоловіча маскулінна ідентичність була міцно зав’язана на професійному статусі, і коли почалися масові звільнення людей з підприємств, коли підприємства почали руйнуватися, чоловіки залишилися безробітними, водночас була підважена основа цієї маскулінності.

Криза сім’ї в Україні у 90-их – наслідок інструментальної гендерної політики СРСР

– Водночас жінка опинилась без соціальних гарантій.

– Ні, жінки звернули погляд на батька родини: “а тепер ТИ подбай”. Тобто був тиск, а з іншого боку запит, були підірвані речі, на яких ґрунтувалась насправді дуже серйозна ідентичність, сталася серйозна психологічна криза, яку далеко не всі змогли витримати і оця втеча батька з родини, коли чоловіки залишають свої родини в кризі, бо просто не можуть зарадити – це явище пострадянське. І це, власне, наслідки радянської гендерної політики, яка мала свою мету, дуже інструментальну, дуже конкретну, але ми мусимо тепер з цим явищем боротися, давати йому раду.

– Пані Оксано, ви є авторкою книги “Українки ГУЛАГу”, у якій йдеться про те, що виживання невільниць в ГУЛАГу – це є їхня перемога. Якими були стратегії виживання і чому саме жінки?

– Саме жінки тому, що я зацікавлена жіночою історією – мені цікавий жіночий досвід і тому я звертаюся до жіночого досвіду в різних історичних контекстах. Що стосується теми цієї книжки, заголовку, то на цю ідею мене дуже давно наштовхнула розмова з однією сільською жінкою – Марією Шангутовою.

Я робила з нею інтерв’ю про її досвід перебування на примусовій праці в Німеччині, це колишня гастарбайтерка. Коли розмова вже була закінчена, вона запропонувала ще чаю і поговорити. І я довідалась про іншу частину її життя, що після повернення з Німеччини, жінка була скерована до таборів ГУЛАГу як колаборантка. Тому що виявилось, що до Німеччини вона не примусово виїхала, а добровільно вслід за своїм чоловіком, якого вивезли примусово. Вона була молода, вагітна – його дружина – і вона хотіла бути з ним. Отже, вона опинилась у таборах. На той час я була недосвідченою ще дослідницею і не записала цієї історії, але вона розповідала про неї недовго і в дуже несподіваний спосіб – вона говорила про жахіття таборів, про всі речі, які відбувалися з нею та іншими жінками, але вона не говорила про це як жертва. Вона не говорила про це з розпачем, вона не говорила про це як та, яка постраждала, але як та, хто подолала, вона говорила “але ж все рівно ми вижили, вони нас хотіли повбивати, вони хотіли нас знищити, але ми змогли перемогти це”. Вона говорила з позицій людини, яка подолала і ця думка так засіла в голові з того часу, я до неї часто поверталася – наскільки наше уявлення про те, що пережили жінки, відрізняється від того, як вони самі сприймають свій власний досвід. Що він для них означає.

У ГУЛАГу жінки творили квазі-родинні групи по 3-5 осіб і це допомогло їм вижити

– А як він відрізняється від того, що пережили чоловіки? В чому різниця між жіночим і чоловічим виживанням?

– О, є різниця! І вона, як на мене, криється в тому, що в тих дуже скрутних обставинах, критичних обставинах, де права, можливості, ресурси практично зведені до нуля, де умови житлові не нагадували нормальне життя, жінки оперували своєю традиційною нормативною жіночністю як ресурсом.

Про що я кажу: якщо ми звернемося до традиційної української культури, а жінки, які опинилися в таборах значною мірою були вихідцями з досить традиційного середовища, сільського середовища – Західна Україна, дівчата звинувачені у співпраці з УПА. Дівчата, виховані у традиційний спосіб, яких вишколювали і націлювали, що треба дбати про членів родини, опікуватися, треба шити, доглядати за побутом, підтримувати чистоту в приміщенні. Вони мали певні навички шиття, в’язання, вишивання ітд. Вони були дуже віруючі. Для них нормальною практикою була молитва, віра в Бога. І коли вони опинилися в критичних обставинах, коли їхній нормальний світ було зруйновано, вони відбудовували його ґрунтуючись на тому, що вважали правильним і нормальним – на своїй жіночності.

– Тобто, чи можемо говорити, що жіноча дружба в таборах була міцнішою, ніж чоловіча?

– Оця нормативна жіночність спонукала жінок не тільки доглядати за своїм тілом і одягом, і вони могли це зробити на відміну від чоловіків, які не вміли цього робити, бо це за них робили жінки, вони не мали цих навичок, вони не могли собі зарадити. Жінки робили також інші речі, які вони вважали правильними і доцільними – вони співали разом, це була емоційна розрядка, вони віршували, найважливіше – вони говорили одна з одною і це допомагало їм долати відчай, розпач, який був прямою дорогою до смерті. Бо людина, яка втрачала надію, опускала руки і переставала боротись за своє життя, вона була приречена в таборах. Оця групова психотерапія, а це нормальна практика жіночих балачок – виливати душу подрузі, обговорювати свої емоції, чоловікам дається важче – артикулювати свої переживання, скаржитися і визнавати свої слабкості.

Але найважливішим моментом тут є етика турботи – про це писали свого часу в межах феміністського психоаналізу. Про що йдеться? Про те, що у дівчаток змалку культивують настанову турбуватися про інших. Це дуже важлива складова жіночності традиційної. Опікуватись іншим, дбати про добробут іншого і, як правило, в звичайній традиційній родині жінка – це та людина, яка виконує емоційну роботу з турботи.

В таборах, які були розділені за статтю – жінки і чоловіки утримувались окремо, жінки утримувались в гендерно однорідному середовищі. Етика з турботи спрацювала так, що вони дбали одна про одну, їхня настанова дбати дозволяла їм турбуватись про добробут одна одної, творити квазі-родинні групи 3-4-5 жінок, що разом почували міцний зв’язок, взаємовідповідальність і покладались одна на одну в сенсі виживання – ділилися їжею, ділилися одягом, лікували одна одну. В різний спосіб підтримували одна одну, і ці мережі виживання жіночі були досить ефективними. На жаль, в чоловічому середовищі змалку націлюють на змагальництво і на конкуренцію. І це, власне кажучи, не моя ідея, але треба розуміти, що ці речі дуже помітні в таборах ГУЛАГу, але до цих рішень прийшли дослідники, які вивчали чоловічий і жіночий досвід Голокосту в гетто та концентраційних таборах, де абсолютно інші речі відбувалися, де чоловіки, коли намагалися сформувати групи взаємодопомоги, то, на жаль, цьому перешкоджала конкуренція, спроба вибудувати ієрархію – хто тут головний?

– Попри все інше, чи можемо говорити, що жіноче тіло було одним з ресурсів для виживання?

– У всі часи, у всі обставини жіноче тіло було і ресурсом для виживання, і створювало додаткові ризики, робило жінок більш вразливим. Якщо ми говоримо про ризики – мова йде про сексуальне насильство. Очевидно, жінка в таборі є беззахисною, коли чоловіки в таборі наділені владою і ресурсами, часто просто фізичною силою і вона є вразливою мішенню з огляду на свою сексуальність. З огляду на це, у всі часи і у всіх культурах жінки могли використати своє тіло як додатковий ресурс – обміняти його на додатковий ресурс, їжу, кращі умови.

– Вам відомі такі приклади?

– Очевидно, так! Інша справа, що приклади відомі в таких розповідях дуже узагальнених – ніколи не про себе. Навіть про сексуальне насильство українські жінки ніколи не говорять, що їх ґвалтували. Хоча дослідники, які ширше вивчали цей аспект жіночого таборового досвіду, наприклад, росіянки, які на великому масиві російських спогадів це вивчали, стверджують, що практично жодна ув’язнена не була застрахована від зґвалтування, практично кожна могла стати жертвою групового, жорстокого, насильницького способу зґвалтування. Але українки і жінки загалом взагалі про сексуальність мало говорять. Це табуйована тема. Я розумію, що причиною може бути травматичність цього досвіду. Причиною може бути те, що наше суспільство схильне стигматизувати жертву, коли жінку звинувачують у тому, що вона стала об’єктом насильства. Змова мовчання навколо цієї теми не дозволяє її уважно дослідити.

Оксана Кісь


– А як справа з материнством за ґратами? Тобто, очевидно, що коли ми говоримо або про небажані сексуальні відносини, або про відносини з точки зору кохання – материнство було? Яким материнство було в таборах? Наскільки це був травматичний чи не травматичний досвід для жінки? І для чого жінці в таборах це було потрібно?

– Були різні сценарії, це явище, яке по-різному спрацьовувало для різних жінок і неоднозначне. Частина жінок була заарештована і опинялися в ув’язнені або вагітними або з немовлятами на руках. Вони прийшли туди з дітьми, і діти там якийсь час перебували – як правило, півтори-два роки з обмеженим доступом матері до дитини. Наприклад, у сиротинцях при таборах, потім їх скеровувалися в дитячі будинки в Радянському Союзі. В кращому випадку передавали дітей родині. Це одна частина історії.

Інша, коли жінки вагітніли в таборах. Попри те, що чоловіків і жінок розділяли і вживалося заходів, щоб вони не могли мати сексуальних контактів, бо це мало наслідки і потім щось треба було робити з цими дітьми, це були додаткові витрати і клопоти. Попри намагання це контролювати, такі випадки траплялися дуже масово. По части, через зґвалтування. Бо, очевидно, жодної контрацепції не було.
Частина жінок, як пишуть у спогадах колишні невільниці, ті, що були засуджені за різні кримінальні злочини, використовували материнство також як ресурс. Бо вагітна жінка на останніх місяцях була звільнена від найважчих видів роботи, мала трішечки краще харчування, потім опинялася в так званому “бараці мамок”, де були трішки кращі умови. Тобто, якийсь час вона мала полегшені обставини перебування в таборі. Після народження дещо змінювалось залежно від табору, бо дуже багато речей залежало від керівника табору і від того, де він був, які кліматичні умови і таке інше. Але, як правило, поки жінка годувала грудьми, вона мала більш регулярний доступ до дитини – кілька разів на добу. Якщо лактація припинялася, жінку взагалі могли відіслати на загальні роботи, в інший табір з дуже обмеженою можливістю навідувати дитину.

– А що з дитиною?

– А діти залишалися. По-різному їх називали: “детгородок”, “ детский дом”. Це були інституції при таборах, не в самій зоні, а впритул до зони, де утримували дітей невільниць.

– Тобто, був шанс, що мати ніколи не побачить дитину?

– Десь до двох років вона мала можливість навідувати, а потім дуже високі шанси, що дитина могла бути загублена і це історії про втрачених дітей, яких десятиліттями розшукували, не завжди щасливе возз’єднання було, таких історій багато.

Але є також частина історій, що жінки, навіть інтелігентні, дуже не юного віку, свідомо наважувались на крок стати матір’ю, народити дитину з почуття самотності, яке вони хотіли подолати. Тобто, жінка засуджена на 20-25 років, розуміючи, де вона опинилася, в яких обставинах, і що шанси їй дожити до звільнення є мізерними, а навіть, коли вона до них доживе, буде не здатна народити дитину, вирішувала стати матір’ю за будь-яку ціну. Народити дитину хай в таких умовах. Подолати свою екзистенційну самотність, мати людину, яку можна любити, про яку можна дбати навіть якщо ця дитина не зможе бути з нею назавжди, навіть якщо доля тієї дитини буде сумна. І таке материнство також траплялось, і Солженіцин про таких жінок писав.

Але є і спогади про щасливі історії, коли діти народжувалися від табірної любові, хоча та любов з часом і закінчувалась, і не розвинулась в якусь родину, але дитина вижила і матір її знайшла. У Львові живе жінка, яка народжена в таборі. Опубліковано спогади її мами. Це дуже непрості речі.

Одним жінкам материнство в таборі стало болісним переживанням, бо ту дитину відбирали і ти не знав, чи побачиш її. Для інших жінок це була єдина втіха – народити дитину і пережити своє материнство. Для когось діти, які залишались на волі, десь в родині, коли жінку арештували, а родина вчасно тих дітей перехопила, переховувала, або в чужих людей. Прагнення повернутися до дітей було стимулом, те, що мотивувало жінку продовжувати жити в абсолютно нелюдських умовах, долати все це. Це працювало по-різному для різних груп жінок. А для когось це було просто можливістю вижити.