Без брому | Ірина Ігнатенко

Ірина Ігнатенко - кандидатка історичних наук, викладачка Київського університету ім. Т. Шевченка. Захистила дисертацію на тему народної медицини. Авторка книг про жіноче та чоловіче тіло в традиційній українській культурі. Одна із небагатьох дослідниць сексуальної історії України. У "Без брому" дослідниця розповідає про інтимні стосунки українців у ХІХ - на початку ХХ століття.

– Ви без перебільшення смілива жінка, позаяк руйнуєте своїми працями образ романтичного, ідилічного українського села, як такого раю на землі, де всі цнотливі і моральні. Наскільки цей образ, який у нас культивується з ХІХ століття, відповідає тогочасним реаліями? 

– В ХІХ столітті українські землі входили до Австро-Угорської та Російської імперії, у нас не було своєї державності. В селянах наша інтелігенція вбачала кістяк – те, що є справжнє українське, справжнє народне. Вони вважали, все, що роблять селяни – вони роблять правильно. Тобто все, що ми знаємо про селян – це фактично через посередників, через українську інтелігенцію.

– Яка займалася самоцензурою? 

– Точно. І як українська інтелігенція бачила, або хотіла бачити селян, так вона нам про це розповідала. Те, що ми з вами читаємо, навіть якщо ми говоримо про джерела – те, що селяни розповідали, інтелігенція фіксувала, потім друкувала і треба розуміти, що це завжди підчищалося. Те, що для селян, у тому числі інтимні стосунки, сороміцький фольклор, було нормою, те що було частиною обряду, без якої, скажімо, весілля були неможливі – для української інтелігенції це були непристойнощі… 

– Аморальні речі? 

– Так, аморальні речі, на які просто треба або не зважати, або ігнорувати, не помічати, але в жодному разі не акцентувати на них увагу. 

– В якому віці в тому часі починали сексуальні відносини? 

– Тут все диктувала фізіологія. Щойно наставала статева зрілість: у дівчаток це початок менструального циклу, орієнтовно 15-17 років. Тобто цей вік для дівчаток вважався оптимальним, щоб виходити заміж, вести статеве життя, народжувати дітей. Верхня межа була 18-19-20 років.

Після цього як парубки, так і дівчатка вважалися перестарками. У хлопців була краща ситуація, в них трішки більше було часу і вони мали активність, на відміну від пасивних дівчат. Що мається на увазі. 

Відомо, що хлопці могли збиратися в гурти, чоловічі ватаги, ходити на вечорниці і в межах свого села видивлятися собі дівчат, а також могли ходити і в сусідні села на вечорниці. Вони мали виставити магорича місцевим хлопцям і далі могли там танцювати з дівчатами, загравати, ночувати. Дівчата не могли ходити від села до села по вечорницях.

– Бо слава погана піде. 

Дівчата сиділи в себе в кутку, організовували вечорниці і чекали хлопців. І коли ці хлопці приходили, тоді вже кожна дівчина мала увімкнути весь арсенал, який вона мала

– Так, це було просто неможливо! Тобто вони сиділи в себе в кутку, організовували вечорниці і чекали хлопців. І коли ці хлопці приходили, тоді вже кожна дівчина мала увімкнути весь арсенал, який вона мала. Це і танцювати, і співати, і підморгувати, і жартувати. Радянська етнографія пише, що ці вечорниці були для того, щоб виховати трудову молодь. Але важко вишивати, або серйозно робити якусь роботу, коли жарти, сміх, веселощі. Я вважаю, що дівчата ніби показували: дивись, бачиш – я господиня, я вже вишиваю рушники, я вже готова, засилай старостів. І в ряді регіонів спільна ночівля хлопців і дівчат – це теж був дуже бажаний елемент, коли дівчина могла привабити парубка. І навіть зараз зрозуміло, що стосунки змінюються, стають ближчими, коли дівчина дозволяє до себе доторкнутися, поцілувати, ніж коли вона холодна та стримана. Але дівчині потрібно було пильнувати, щоб це не завершилось погано… 

– Щоб це не закінчилось небажаною вагітністю?

– Так. Велика проблема тогочасних дівчат – що вони не знали до кінця, як все відбувається. І це навіть мої інформаторки, жінки старшого віку розповідали. Я проводила свої польові записи у 2003-2005 роках, тоді їм було вже 70-80 років,  вони говорили, як не дивно, що вони дуже вітають сьогоднішню обізнаність молоді, так звану сексуальну освіту. Вони кажуть, як добре, що дівчата знають і розуміють, бо вони у такому віці, за їхніми словами, були абсолютно дурні і нічого не знали.

– Тобто вечорниці це перший досвід знайомства з сексом. Принаймні теоретично?

– Є така приказка – “чув дзвін та не знаю, де він”. Тобто, щось десь чули, але, будемо говорити відверто, зрозуміти фізіологію своїх статевих органів можна було, а протилежної статі – ні. Як відбувається інтим, вони могли лише припустити. Діти з батьками про це не говорили. Практично всі респондентки  кажуть, що це була дуже закрита і дуже табуйована тема. Дослідники по-різному це оцінюють: одні кажуть, що був острах інцесту, це було не прийнято, щоб батьки та діти говорили про інтимні речі, щоб не виникало ніяких фантазій. 

Розмови про це могли бути з старшими одруженими братами і сестрами, якщо вони були близькі. І ще молодь дивилася, як паруються тварини і уявляли, що, можливо, приблизно так і у людей. Коли дівчата ходили на  вечорниці, вони до кінця не знали, що таке статевий акт, як це все відбувається. Де та межа, коли вже не можна? 

 

 

Коли дівчата ходили на  вечорниці, вони до кінця не знали, що таке статевий акт, як це все відбувається. Де та межа, коли вже не можна? 

Є чудове видання, я всім рекомендую, воно було перевидане – Зенон Кузеля і Марко Грушевський “Дитина у звичаях і віруваннях українського народу”. Вперше ця праця вийшла на початку ХХ століття у Львові. Я кажу, що це “українська камасутра”. 

Наприклад, там йдеться про гру “притула”. Скажу лише два слова – “вмочити кінчик”, це не повний статевий акт. У книзі дуже детально розписано. Марко Грушевський – брат Михайла Грушевського, відомого історика, був священиком і цікавився темою дитинства. Але не лише тим, як дітей виховувати, годувати, а й народні вірування, пов’язані власне з інтимним життям. Він розпитував селян і записував. Коли читаєш ці записи, стає справді дуже незручно від того, як в деталях там все описано.

Скажу лише два слова – “вмочити кінчик”

– Після небажаної вагітності жінка опинялась на марґінесі, а що з дитиною – байстрюком? 

– Це була дуже велика трагедія. Чому? Мій колега з Харкова Володимир Маслійчук написав книгу “Дітозгубництво на Лівобережній Україні”. Він опрацьовував архівні матеріали зі Слобожанщини XVIII століття, це реальні історії жінок, які народили дитину і одразу ту дитину вбивали. При чому вбивали в абсолютно жахливий спосіб. Наприклад, віддавали свиням, закопували в землю, кидали в  колодязь, але потім через якийсь час зізнавались. 

Тобто, після пологів, коли жінка знаходиться в емоційному нестабільному стані, оце усвідомлення, що її життя зруйноване, що її більше ніхто не візьме заміж, всі на неї будуть показувати пальцем, всі будуть її всіляко ганьбити, обзивати, що вона “пропаща”, “курва”, “віночка не зберегла”. 

У цій ситуації дитина – це ніби уособлення її майбутніх страждань, але, як правильно, вони не були настільки холоднокровними вбивцями. Маслійчук пише, що зазвичай, коли такі прецеденти ставалися, ніхто з них не заперечував свій вчинок. Приходив війт, приходила баба-повитуха, вона мала право подивитися жіноче тіло, по лактації зрозуміло, що жінка народила. Але, знову ж таки, ці жінки були психологічно не стабільні, це не було холоднокровне вбивство.  Я в цій думці його підтримую, як і багатьох істориків, які розслідували цю тему, суспільство було надто жорстоке до таких дівчат.  Навіть і жінок не можна сказати – 17-18 років, це фактично була дитина. 

– Тобто ми можемо казати, що цнота була ключовою характеристикою української жінки? 

– Так, це був епітет, як жіноча честь, віночок, калина, це те, що треба всіляко оберігати і не вірити цим зрадливим парубкам. І тут, що цікаво, – цю цноту потрібно було подарувати не стільки своєму чоловікові, скільки його родині, його роду.

Цнота була суспільним надбанням, її потрібно було подарувати не стільки своєму чоловікові, скільки його родині, його роду

– Тобто, суспільне надбання? 

– Абсолютно. Тут не ставилось питання, як хтось з наших глядачів міг би подумати, хто був першим. Питання, що саме під час весільного обряду – у певно визначений час, у певний момент, коли зібралася вся родина, відбувалася перевірка нареченої на цноту на території молодого. Цей обряд називався “комора”. 

Як правило, імпровізовану постіль молодим стелили не в самій хаті, а в коморі – це господарча споруда, де зберігали ремісничий реманент і збіжжя. Молодих залишали, щоб відбувся акт дефлорації, тобто ніякої “ночі кохання”, про це не йшлося. Це була чиста необхідність, яку просто треба було зробити. І потім надати “докази” – або простирадло, на якому вони лежали, або сорочка. Не замінник, а реальні докази – кров. Виносили це на тарелі, або на ще чомусь, і всім гостям показували. Після цього вони починали радіти, оспівувати молоду, її цнотливу поведінку. Ще один важливий момент – це все відбулось публічно. 

Тобто, молодих проводили в комору, лишали десь на півгодини, а всі гості сиділи чекали результату, ніхто не розходився. Якщо відведений час спливав, когось відправляли, гінців, які стукали і слухали: “Ну що там, діти молоді, вже справилися?”.

– Не заходили?

– Тримали під контролем. Спробуйте зрозуміти, поставити себе на місце цих людей, якщо у чоловіка це вперше, всі родичі чекають, не завжди цей акт був можливий. І що шокувало особисто мене – в історичних та етнографічних архівах, у записах, які робили мої попередники, я знайшла факт, що якщо наречений не міг, його замінював старший дружка. От ваші оператори сміються. Насправді, це не смішно…

– Згоди нареченої, мабуть, не питали?

– Ні її, ні його. Тобто вони були просто як предмет, яким керували. Вони мусили коритися. Ніяких: “Я не хочу, це моя жінка” чи ще щось. Про це взагалі не йшлося. Чому? А тому, що старший дружба був кровним родичем. Тобто для роду немає значення – чи це був Іван, чи це був Степан. Це був свій чоловік. І це питання, як потім ця родина жила, як між ними складалися стосунки. 

– Ми можемо це якось простежити? 

– Ні. Ми можемо поставити три крапки і просто подумати. Чи люди на це не звертали увагу – так треба було, так зробили, чи була якась ревність, чи це підґрунтя для подальших проблем… історія про це не розповідає. 

– А якщо дівчина не мала цноти?

– Це дуже цікаво. Така традиція була характерна не тільки для українців, а також для білорусів, росіян, для мусульманських культур, але там все було набагато жорстокіше. У нас був лагідний патріархат. 

Ключовим весільним обрядом, після якого пара вважалась чоловіком і жінкою, а розлучення вже неможливим – це так званий “другий посад”. Коли у молодого в хаті на лаві під іконами застеляли кожуха, їх садовили, батьки благословляли, пов’язували руки і так далі. І після того був вже обряд комора. Тобто, вони вже були одружені. Якщо доказів було недостатньо або доказів не було – чисте простирадло, то наречену всіляко ганьбили, її принижували і могли відправити гінців до її батьків, але її не вертали. Вона вже вважалася частиною сім’ї. І деякі етнологи, зокрема професор Марина Гримич, каже про те, що погана слава була не потрібна нікому і тому найімовірніше, вона так припускає, що оці записані і описані в фольклорі випадки, коли нечесну наречену ганьблять, це найімовірніше поодинокі випадки, казусні, тому вони і привертали увагу. 

– А величезна кількість дітей в селянських сім’ях – це наслідок активного сексуального життя, відсутності контрацепції чи чогось іншого? 

– Те, що ви сказали, плюс треба додати побожність селян. Загалом декілька факторів. Перший –  світоглядний про те, що статевий акт виправдовувався, бо на те чоловік з жінкою і живуть разом… 

– Тобто сексуальний акт був не для задоволення, а радше для продовження роду?

– Це було в теорії, мені складається, що українці-селяни були природні. Захотілося – зробили. І це було проблемою тільки для жінок, бо тільки жіноче тіло може завагітніти, виносити і народити. 

Не було безпечної контрацепції, а фактично її не було ніякої. Найбільш відомий спосіб – це перерваний статевий акт, але з ним було пов’язано дуже багато вірувань. Наприклад, якщо чоловік викине своє сім’я в сторону, а не в жінку, то з  того сім’я народяться чорти, або вважали, що так робити не годиться, бо це великий гріх. Тому треба, щоб все було завершено. Трави чи інші подібні способи контрацепції – це все рулетка. Тому і було так багато дітей. 

 

Я схиляюсь до того, що абортів не робили.

Ще один момент.  Я схиляюсь до того, що абортів не робили. В українському фольклорі є багато мотивів моралізаторських, які говорять про те, що нема гіршої жінки, ніж вбивця своїх дітей. І вважалося, коли є зародок, то вже і душа в цій дитині є. Є багато релігійних текстів, яку покуту буде нести ця жінка, якщо вона позбудеться дитини. 

Третій момент, назвімо його практичний, – як цей аборт можна було зробити. Якщо це була досвідчена жінка, вагітність була не перша, то робити те, чого не можна робити вагітній жінці – посилювали фізичне навантаження, передавлювати собі сильно живіт, приймати купелі в дуже гарячій ванні. Вважалось, що сильні кровотечі викликає відвар з материнки, лушпиння з цибулі, яким на Великдень яйця фарбують. зробити так, щоб організм сам спровокував викидень. 

А якщо говорити про втручання в жіноче тіло, то використовували або веретено, або гусяче перо. Жінки у таких випадках, як правило, помирали. І в селі серед жіноцтва було відомо, був поголос, через що вона померла. 

Одна з моїх респонденток, пані, які було за 80 років, казала, що так померла її мама, лишивши сиротами вісьмох дітей після невдалого аборту. Викручувала веретеном. Тому жінки просто боялися – такої смерті, боялися залишити своїх дітей сиротами і було набагато простіше просто народити. 

Бо далі філософія була така: “Бог дав – Бог взяв”. Твоя справа, жінко, це народити, хрестити, а далі на все воля Божа. Тому і не було великої трагедії, коли  дитина помирала. Дитина не була такою цінністю, як зараз.

– Тим паче до певного віку дитину взагалі не розглядали, як члена сім’ї.

– Так. Дитинства у сучасному розумінні не було. Діти працювали на родину, виправдовували своє існування і самі собі заробляли. Дівчатка допомагали мамі, хлопчики допомагали батьку. 

– Ще один міф, пов’язаний із шлюбною практикою українців. Чи любов була в центрі всього чи були інші мотиви укладання шлюбу? 

– Звичайно були інші мотиви укладання шлюбів і перш за все, особисто я б винесла два. Перший – економічний, тому що вижити гуртом було набагато легше. Другий – це моральні установки про “нормальність життя”. Яке життя нормальне? Коли ти народився, хрестився, одружився, народив, виховав дітей і помер. Це все треба було зробити у відведений культурою проміжок. 

Якщо ти вибивався з проміжку, то це вже вважалось певною мірою ненормальним. Якщо ти живеш більше 100 років – це вже виглядало дуже підозріло, існувало вірування, що ця людина живе за рахунок недожитого віку іншої людини. І найімовірніше, вона якийсь чаклун, тобто це не так, як має бути. До 20-ти потрібно одружитися, десь через рік бажано, щоб була перша дитина, далі пішло-пішло-пішло. В 40 років люди вважалися вже старими, тому що їхні діти були статевозрілими, одружувалися. І наприклад, з 35 до 40 років чоловік і жінка ставили дідом і бабою, і за тогочасними правилами навіть спати разом їм було за сором. А якщо ще жінка народила за 40, це вже вважалося, що баба з дідом зовсім “ку-ку”.

– А сексуальне життя після 35-40 років, воно якось табуйовувалось? 

– Все було по дітях видно. Якщо дітей немає, то незрозуміло, живуть вони статевим життям чи не живуть. Якщо дитина є, це вже показник, що живуть. І з таких людей сміялися, навіть називали “бабичем” дитину, яку народила нібито стара мати – у 30 з гаком років. Це була пожива для жартів, кепкувань, глузувань. Але життя це вже не псувало тим людям – народили та й народили. 

Мені розповідала одна респондентка, що в їхньому селі жінка народила дитину у 58 років. Це була така подія, що всі обговорювали, кепкували, але, ця дитина виросла з її ж онуками. 

Був такий вислів  – “помили руки”, який означав, що твоє статеве життя вже закінчилось

Був такий вислів  – “помили руки”, який означав, що твоє статеве життя вже закінчилось. Але, якщо подивитись з іншого боку, то може цій жінці, яка у 18 років вийшла заміж і щороку декілька років поспіль народжувала, при тому зранку до ночі працювала, було радісно з цього приводу.

Люди виглядали набагато старше, ніж зараз ми. Я прочитала таке припущення, що церковні пости сприймались жінками як полегшення, тому що це була легальна можливість відмовити чоловікові, мовляв “йди Богу помолися, що ти про гріховне думаєш!”.

– От про гріховне. Чи подружні зради були, хто кому зраджував і як до цього ставились?

– Звичайно, вони були. З одного боку, теорія засуджувала зради як жіночі, так і чоловічі. Ніхто їх не хвалив, але на практиці їх чинили в основному чоловіки – через їхню фізіологію, їм це було робити простіше, бо у них не було прямих доказів, що вони скачуть у гречку. На відміну від жінки. 

Як правило, зрада в традиційному суспільстві не розглядалась як причина для розлучення. Навіть понині можна почути, хто така мудра жінка. Мудра жінка – це та, яка не звертає увагу на те, що її чоловік гуляє. Наприклад, мої респондентки розповідали: “Ну, я знала, що мій гуляв, а що! У нього не зітреться і мені вистачить”. Отакий варіант. 

Тобто треба розуміти, що чоловік – господар, все з ним було спільне – господарство, хата, діти. Плюс шлюб давав авторитет, розлучитися через те, що він ходить до когось, вважалось абсолютно дурнею. Те, що тобі може неприємно, це вже вирішувалось – через скандали, або просто замовчувалось. Але це не було причиною для розлучення.

Майже нічого не могло бути причиною, щоб розлучитися. Окрім хіба, якщо хтось з подружжя дуже хворий і немає можливості розмножуватися. Для цього було потрібно, щоб лікарі засвідчували, оглядали чоловіка – яке в нього єство, чи немає порушень фізіології ітд. Можливо, хвороба з дитинства, неправильний розвиток, різні були варіанти. Але якщо дійсно не може вести статевий акт, то їх розлучали, йому забороняли одружуватися, а їй давали дозвіл, благословення вийти заміж вдруге. 

Я читала один історичний документ про те, що жінка 17 років мовчала. Чоловік з нею не жив, дефлорував її пальцями і протягом всіх цих років її залякував. Батьки знали і були на його стороні, говорили що все нормально, але ходили по різних бабах, його “відроблювали”, дружині всіляко затикали рота, щоб вона про це не говорила. Дітей, очевидно, не було і громада сміялася з неї. Тому що, якщо в шлюбі немає дітей, це – виключно провина жінки. І через 17 років, в якийсь момент у дружини урвався терпець, вона почала про це говорити і врешті-решт їх розлучили. Довели, що у нього щось… Деталі я не пам’ятаю. 

Також, якщо хтось хотів служити Богу, піти в чернецтво, це теж була вагома причина, щоб розлучити. 

– А якщо ми говоримо про домінуючу роль родини над цими сексуальними стосунками, сімейними стосунками. В Росії довший час був такий феномен, як снохацтво, коли з боку свекора до невістки вчинялися певні сексуальні дії. Чи це лише російський феномен чи в Україні такі речі теж могли бути?

– Це цікавило навіть наших класиків, зокрема, Іван Франко цікавився темою снохацтва. Він власне написав, що загалом це було не характерно для українців, але де-не-де, по карпатських горах, де живуть люди закритими общинами, таке було. 

Тут ще треба сказати про велику патріархальну родину та малу патріархальну родину. Що це означає: чоловік з жінкою живуть, виросли їхні діти, старший син одружився, привів невістку в хату. І йому намагалися якнайшвидше допомогти…

– … дати йому кілька моргів поля… 

– Так, і хай собі там будує. Цей вже одружений молодий парубок почував себе абсолютно рівноправним господарем на рівні свого батька. Коли громада збиралася, він приймав рішення. У росіян було інакше: скільки б не було у батька синів, вони всі приходили з невістками в його хату і всі його слухали. Батько був другим після царя-батюшки і треба було його беззаперечно слухати. Сподобалась йому невістка, а син під боком, він міг відправити його на заробітки, а невістка залишалась. І вже від батька залежало, чи він, наприклад, купить невістці хустку, чи він її роботою завантажить, а потім нагайкою ще й надає. Тому невістці просто не було куди дітися. 

Не можна сказати, що це було російською традицією. Але російські етнографи писали, що це було дуже поширено у Росії.

– Ми знаємо “русскую матерную речь”, де сороміцький, сексуальний підтекст є дуже потужним. Наскільки для фольклору українців притаманні такі речі?

– Українці у цьому аспекті дуже грайливі, дуже еротичні і їхній сороміцький фольклор побудовано на різних замінниках. Статеві органи називали здебільшого по аналогії: чоловічі – огірочок, качанчик, ковбаска, жіночі – криниченька, відерце, макітра і так далі. Тобто це було більш грайливо і не образливо. 

Навіть є таке припущення у фольклористів, що українці почали вживати “матірні слова” від росіян. Ганебна лайка для української традиції була абсолютно не характерною, тому що культ матері і культ Богородиці серед українців був надзвичайно шанованим. Це була покровителька і жіноцтва, і козацтва.

Загалом сороміцький фольклор вживався не тоді, коли людям хотілося, для цього були певні відведені можливості. Наприклад, той же весільний обряд, коли молодих відправляли в комору, починали співати сороміцьких пісень і якраз там нічого не було завуальовано, там було дуже конкретно – що, наприклад, Степан має робити з Ганусею. Є таке припущення, як на мене, цілком імовірне, що це було повчання, коли через пісню, давали підказку, що там має робитися.

– Пані Ірино, насамкінець – як такі теми досліджувати в академічному середовищі? Тим паче, коли там лише чоловіки.

– Вони цю тему люблять, але не вважають, особливо старше покоління, її серйозною та важливою. Часто з цього жартують. 

Для чого все це потрібно – щоб зрозуміти нас сьогодні, що нам заважає бути щасливими. Це дуже сильно пов’язано з нашими традиційними уявленнями, які вже пережиті, які нам не потрібні. Ми їх маємо знати, вивчати, розуміти, але не нести в майбутнє. 

Тому, я вважаю, що тут велика практична цінність таких досліджень не для того, щоб посмакувати. Ми живемо у світі, де все відкрито, все доступно. Мені не треба йти в архів, читати якусь справу, щоб сублімувати собі щось чи фантазувати. Для цього, якщо хотіти, є кращі можливості. Тому я стояла і стою на тому, що треба досліджувати, говорити, думати, аналізувати. Тема дуже серйозна, не дивлячись на таку легкість та грайливість.