Без брому | Богдан Тихолоз

З ким все життя боровся Іван Франко, чому Драгоманов приходив до нього у мареннях і на що все ж таки нездужав письменник. До 104-річчя з дня Франкової смерті велике інтерв’ю з його найбільшим сучасним популяризатором, літературознавцем та директором Музею Франка у Львові Богданом Тихолозом.

– Чому у Франка таке прізвище? Яка його етимологія? Воно здається диковинним на тлі прізвищ інших українських літераторів.

– Це багато кого цікавить, запитання з розряду тих, відповіді на які не знайдеш у шкільних підручниках. Хоча водночас парадокс полягає в тому, що це одне з найбільш поширених європейських прізвищ, яке популярне в різних народів.

Наприклад, в Іспанії. 

– Його діапазон – від Імперії Франків до Франсіско Франко. Між іншим, з останнім пов’язаний певний казус, тому що коли українці Іспанії задумали спорудити пам’ятник Франкові, то це породило дуже багато запитань – котрому?

Неоднозначностей…

– Неоднозначностей, так. Хоча для цього був свій резон, бо виявляється, Іван Франко був одним з перших популяризаторів іспанської культури в Україні. Він багато в чому був одним з перших. 

Щодо походження франкового роду – очевидно саме прізвище свідчить про те, що Франко походив із роду, в якому було намішано багато етнічних компонентів. Що ми твердо знаємо. Ми знаємо, що приблизно з ХVII століття цей рід був уже українізований, він фігурує в метричних книгах греко-католицьких церков, а це означає, що усвідомлення себе як русинів було притаманно Франковим предкам впродовж кількох століть. 

Водночас були родинні перекази, силу яких не треба недооцінювати, тому що родова пам’ять дуже живуча і дуже міцна. І сам Франко Іван не раз наголошував, що його батько вважав себе нащадком німецьких колоністів. Тобто можемо говорити про германський компонент, принаймні на рівні усвідомленої ідентичності. Зрештою, може, менш важливо, яка насправді кров текла у Франкових жилах, оскільки була ідентичність. Іван Франко усвідомлював себе українцем-русином і це теж була конструйована ідентичність, не дана з гори, він не народився ним.

У той час ідентичності у селян не було…

– Так, тобто не було опції такої – вибрати.

Був греко-католик, землороб, були тутешні – з Нагуєвичів.

– Так, конфесійна, професійна ознака превалювала над етнічною. І, до речі, мемуаристи в спогадах про Франка роблять деякі уступи, де йдеться про німецький компонент у Франковій вдачі що він мав не тільки працьовитість, але й дисциплінованість у праці і цілеспрямованість, не характерну, згідно із етностереотипами, для слов’ян.

Зустрічав, коли пишуть про Франка, що це усвідомлене обрання української ідентичності зашкодило йому стати дуже популярним німецькомовним письменником.

– Напевно, німецькомовним і польськомовним. Франків вибір ідентичності мав дуже своєрідне і певною мірою, може, навіть фатальне значення для його успіху як для літератора і публіциста. Тому що, обираючи як основну українську ідентичність, він певною мірою звужував свою аудиторію.

Йшов усупереч.

– Так. Але з іншого боку, не треба і недооцінювати той факт, що по суті, він обрав амбіцію націєтворця. Тобто так, він, можливо, не став своїм для польської чи німецької публіки, яким міг стати, якби відмовився від руського компоненту своєї ідентичності. Однак тепер він є одним з топових облич українських націєтворців. 

Є ще один цікавий нюанс щодо прізвища, а саме наголосу. Він теж симптоматичний. Маємо свідчення, що у Франковій стороні, його краї, і саме це прізвище в Європі наголошувалось з наголосом на першому складі, тобто Фрáнко. Між іншим, у тюремних сонетах самого Франка теж є такий рядочок: “Ввійшла фігура, яка зветься Фрáнко”. Тобто, він у своїй поетичній творчості засвідчив, що наголос був на першому складі. Але зміна наголосу також є наслідком обирання власної ідентичності, тобто відмова…

Ця зміна пішла від самого Франка.

– Очевидно, так. Тобто, наскільки ми можемо судити, ця зміна пішла від самого Франка, вона тою мірою є парадигматичною, знаковою, як і його вишиванка. Тобто, одягаючи вишиванку, він свідчить, що він українець, але при цьому і європеєць. Обираючи наголос, він також дистанціюється від поляків передусім.

Мені зі школи і шкільної літератури врізався в пам’ять ще один міф – Франко як селянський син. Напевне, тут більше ідеологічних нашарувань з радянських часів, аніж правди. Тобто Франко народився в селі, але не в родині селянина, наскільки я розумію.

– Цікаве дуже питання і дуже непросте. Взагалі більшість цікавих питань дуже непрості. Франко народився в селі Нагуєвичі на Дрогобиччині. Але не зовсім в самому селі. Біля села Нагуєвичі є хутірець, слобода, її називали Війтова Гора. На узвишші, де колись стояв маєток панів куркулів, про який, між іншим, Франко писав окремо. 

І ось на цій слободі в родині коваля, заможного сільського коваля, який мешкав осібно від самого села, народжується хлопчик, довгоочікуваний первісток Івась. Батько на той час точно мав 50+, для нього це головна інвестиція і головне щастя його життя. На жаль, він рано помер. Знаємо, що Іван Франко осиротів невдовзі, втратив спочатку батька, а потім матір. Так от, чи був Франко Іван селянином? Не цілком. Він не раз пізніше писав: “Яко син селянина, русина, вигодуваний твердим селянським хлібом, мужицькою рукою, пханий до освіти” і так далі. Це акценти, які розставляє вже пізніший Франко.

В часі, коли він захоплювався соціалізмом, мабуть?

– І в пізнішому часі. В часі доби радикальної партії франківців, не тільки в 70-80-х роках, але навіть в 90-х.

Але Радикальна партія теж на селян опиралася.

– Так. Так от, Франко народився не зовсім в селі, а я б сказав, на хуторі. “Маленький хутір серед лук і нив”, він писатиме в одному з віршів. Оця хутірська свідомість, вона інша, ніж сільська свідомість. Для неї властива певна окремішність. Далі, у Франковій генеалогії є не тільки ремісницький, але й ковальський елемент. А коваль – це дуже особлива фігура в кожному селі чи містечку. Це не людина, яка оре плугом землю, а яка той плуг робить і ремонтує. Це підприємець, у якого мусить бути бізнес-жилка, це людина висококваліфікованої праці, кожен може рвати бур’яни, а ця людина повинна вміти. Цього треба вчитися, тобто це майстер. Це, якщо хочете, гросс-майстер у своїй справі. 

І Іван Франко страшенно пишався, що Яків-коваль, чи Яць, як його кликали у Нагуєвичах та окремішніх селах, мав оцей статус гросс-майстра. Це був справді надзвичайний коваль, дуже вправний, майстерний, казали, що коли він робив сокиру, то ця сокира дзвеніла і не було ліпшої сокири на всі гори. 

З іншого боку, у Франковій генеалогії є і шляхетський компонент. Ми твердо знаємо, що його мати, Марія з роду Кульчицьких яка була молодша за свого чоловіка на три десятиліття, це друга дружина Якова-коваля, вона походила із шляхетського роду. Дрібної ходочкової, збіднілої шляхти, яка так ходила в ходаках, як і прості селяни, але мала трошки іншу свідомість. І ця свідомість позначилась передусім на потребі дати освіту своїм дітям. Тобто, грубо кажучи, представники ходочкової шляхти і прості селяни-бойки, могли виглядати однаково – одягатися в однакові строї.

– Але в церкві мали порізно стояти і мали інші устремління в житті?

– Мали трішки інші цінності. Не треба перебільшувати значення цієї прірви між ними. Прірви не було, але усвідомлення того, що все-таки ось це походження зобов’язує, походження впливає не тільки на долі самих людей, а на долю наступних поколінь, воно вплинуло на долю Франка. Але не тільки самого Івана Франка, але й його нащадків. Ось це усвідомлення важливої ролі освіти як соціального ліфту, воно характерно для нього. На жаль, його рідні брати Онуфрій, Захар, вони залишилися простими сільськими господарями, тобто пішли іншим керунком. І хоча мали також добрі гени і добрі інтелектуальні здібності, але не виявили себе так, як їхній пан-брат зі Львова.

І тут є певна суперечність, коли ми говоримо про раннього Франка, умовно 1870-80-х років, його захоплення, або навіть просування соціалістичних ідей, того європейського соціалізму, наскільки це виросло з дитинства? Чи можемо ми говорити, що це дитинство сформувало Франка на початках як соціаліста?

– Я б сказав, що Франко виростав у консервативній, в доброму сенсі, християнській родині із традиційними цінностями. Його батько не належав до таких революційних елементів в тогочасному селі, він був добропорядним прихожанином Нагуєвицької церкви Святого Миколая, подарував їй Євангеліє в срібній оправі, на честь знесення панщини викував залізного хреста, який стоїть зараз в заповіднику в Нагуєвичах

Він дослухався до ритмів тогочасного життя, які інтенсифікувалися і в його кузні, де був своєрідний клуб. Кузні часто перетворювались на клуби: різні люди приходили, поки він робив роботу, вони чекали і розмовляли, спілкувалися. І, зважаючи на розташування Нагуєвич, поруч з Бориславським, Дрогобицьким нафтовим басейном, де видобувалася не тільки нафта, але й озокерит, а перед тим сіль, наприклад. Це такий регіон – Галицька Каліфорнія його називають. Де різні промисли процвітали, а в той час був нафтовий бум, справжня Каліфорнія. Так-от, там розповідались різні історії, і в той час зростала соціальна напруга. Напруга зокрема між власниками нафтових свердловин, власниками цих земель і простими найманими робітниками, які кидали селянську працю, кидали плуга і йшли працювати ріпниками і тягали там нафту чи видобували озокерит.

Зрозуміло, що ось такі конфліктні настрої породжували дуже часто ліві, ще не скажу навіть ідеології, ще не про ідеології йдеться, радше такі інтуїції, погляди в ембріональному стані. І Франко ще малою дитиною, як він сам каже, рудоволосим хлопчиком, який сидів там десь у куті батьківської кузні, напевно, чув ці настрої. З’являється те, що пізніше назветься робітничим рухом, це ще не робітницький рух в класичному європейському розумінні, він таким стане за кілька десятиліть. З’являється новий гравець на полі суспільної гри, бо це – гра, це змагання різних інтересів. І ці настрої стають близькими Франкові, хоча він, я сказав би, ніколи себе повністю не ідентифікує з цим рухом, він радше як аналітик, як соціолог, як науковець, і як художній соціолог досліджує його, бо в нього дійсно є праці з соціології і соціальної статистики. 

Значною мірою його бориславський цикл оповідань і повістей – це така художня соціологія, соціологія в образах. Якою мірою це вплинуло на його соціалістичні ідеї і ідеологічні устремління 70-х років – вплинуло, це сформувало певний сприятливий ґрунт. Але революцію в його свідомості зробили не бориславські ріпники, а зробив Михайло Драгоманов. Драгоманов, який сам був соціалістом в вельми специфічному розумінні. Драгоманівський громадівський соціалізм…

– Це такий дуже ліберальний соціалізм.

– Так. Європейський західний ліберальний соціалізм, і тому він погано вписувався в російські соціалістичні та соціал-демократичні рухи. Між іншим, сам Драгоманов. Це був погляд політичного емігранта з Женеви, Софії, і саме цей політичний емігрант спричинив переворот у свідомості Івана Франка, Михайла Павлика та інших пізніших радикалів, які утворили Русько-українську радикальну партію.

В одному з інтерв’ю Ви називали Драгоманова не тільки вчителем Франка, але й мучителем. Де тут сіль?

– Драгоманов був дуже потужною, сильною особистістю, яка виконала для Франка Івана роль духовного батька. Його фізичним батьком, без сумнівів, був Яків-коваль, що засвідчено метричними книгами, а от духовним батьком став Драгоманов. Він був його опікуном, учителем, але часом аж занадто жорстким. Він використовував Франка, всупереч категоричному імперативу Канта, як засіб для просування певних ідей. Не тільки самого Івана Франка, але й інших молодих людей. Але Франко був, з одного боку, дуже талановитий носій цих ідей у тогочасній Галичині, з іншого боку – дуже непокірний. Його натура була справді революційною в доброму сенсі. Він боровся з авторитетами, і хоча страшенно шанував Драгоманова, але дуже часто з ним сперечався. На відміну від ортодоксального у своєму драгоманівстві Михайла Павлика. І це пізніше спричинило напругу між самим Іваном Франком і Михайлом Павликом. 

Так-от, ця мука, яку спричиняв Михайло Драгоманов Франкові, полягала передусім в намаганні обтяти йому творчі крила. Наприклад, Франко хотів друкуватися, Франко хотів утверджуватись як журналіст, як публіцист, ньюз-мейкер, опінієтворець. А Михайло Драгоманов вважав, що він, ідучи на певні компроміси із поляками чи галицькими народовцями, зраджує генеральну лінію партії.

– Тобто Драгоманов хотів зробити з Франка такого політика-візіонера радше?

– Я думаю, що політиком-візіонером він вважав себе передусім. Головним ідеологом він позиціонував себе – самого Михайла Драгоманова. А от Франко для нього був офіційним і повноважним представником цих візій. Він десь відбирав у Франка право на власні візії. 

Між іншим, коли Франко-письменник породжував власне художні чи художньо-історичні візії, які не подобалися Драгоманову, він казав, що то якісь романтичні казочки і вертайтесь до реальності, це все не цікаво, мовляв, роби, що тебе просили робити. Коли Франко працював у “Зорі” чи у польській газеті “Kurjer Lwowski”, яка мала ліве радикальне спрямування, це не завжди викликало схвалення у його ось цього “духовного мучителя”.

Між іншим, це пізніше переродилося у психологічний комплекс, тому що в часі Франкової хвороби останніх літ життя йому ввижалися духи, демони різних людей і найбільшою мірою муки йому спричиняв саме Драгоманов. Він казав, що вночі приходив до мене Драгоманов, довго зі мною говорив, картав мене, звинувачував мене, а потім був суддею на одному з судів, де Франка били по зв’язаних колючим дротом руках. Такі моторошні макабричні образи. Очевидно, Драгоманов настільки міцно загніздився у нетрях Франкової психіки, що це справді можна називати комплексом Драгоманова.

В’ячеслав Будзиновський, який був у ранніх літах також переконаним соціалістом, 100 років тому, в 1920-му, нотував, що 1888-го року його запитали: “Хто ти поляк чи українець?”, Будзиновський каже: “Я надувся як вож на морозі і кажу: “Я чоловік”. І тут питання, наскільки взагалі в ідеології соціалізму, і зокрема в свідомості Франка, соціалістичні ідеї, космополітичні ідеї домінували над національними ідеями? Окремо, коли ми говоримо про 70-і – початок 80-х років.

– Багато дослідників говорять про певну світоглядну еволюцію Івана Франка, зокрема її політичної свідомості у напрямку від соціалізму до націоналізму. Хоча треба зазначити, до націоналізму у варіанті націонал-демократичної ідеології.

Відверто кажучи, рідко коли ми знайдемо інтелектуала і тим паче політичного діяча цієї доби, який в юності не був соціалістом, а пізніше не перейшов на більш праві позиції. 

Той самий Дмитро Донцов, центральна, знакова фігура інтегрального націоналізму, починав також із соціалістичних захоплень. Це можна сказати майже про всіх галицьких діячів. Біда молодих. Хоча колись Ґете казав, дурень той, хто не був революціонером в вісімнадцять і такий самий дурень той, хто залишився ним у вісімдесят. Тобто це питання вікових трансформацій.

Але я веду до того, що у Франка не все так просто. По-перше, Франко ніколи не був сліпим адептом готових соціалістичних доктрин, він завжди мав власний погляд і цей погляд дуже часто ішов у розріз з панівними настроями доби. В нього поняття моди чи популярності завжди було вторинним щодо його власних інтуїцій і рацій. Тому він пропонував власний варіант соціалізму, він його називав етичним соціалізмом. Чи щиролюдським соціалізмом, базованим на засадах моральності. І часто це провокувало його конфлікти із галицькими соціалістами. Як українськими, так і польськими, і єврейськими.

Які вважали його недостатньо соціалістом?

– Так, вони вважали його неправильним, недостатнім соціалістом. У Франка панував симбіоз в його світоглядних соціальних і національних теренах. Далі, особливо в добу радикальну, в 90-х роках він чітко зрозумів, що якими б союзниками на рівні абстрактної ідеології не були польські чи інші соціалісти Галичини чи Австро-Угорщини в цілому, коли йдеться про українське питання, вони просто виносять його на марґінес і хіба знову ж таки прикриваються космополітичними гаслами.

Тому Франко потім говорить про космополітизм як шахрайство і його соціалізм – це український соціалізм. І уже в радикальний період, в 90-х роках ХІХ століття, він насправді переживає дуже значну і динамічну трансформацію, де він називає себе передусім “русином” – тобто українцем, а потім радикалом, а потім виникає симптоматична зміна навіть самого етноніма, навіть самої назви його ідентичності. 

От 1890 рік – Русько-українська радикальна партія . Потім вона вже Русько-українська, далі – 1898 рік – Українсько-руська, помінялися місцями означення. А коли ми поглянемо його статтю 1905 року “Одвертий лист до галицької української молоді”, то там вже немає слова “руської”. Буквально за десятиліття змінилась політична свідомість.

А ця еволюція, чи можемо ми її лінійно трактувати: ранній Франко – більше соціаліст, пізній Франко – більше націоналіст? Чи у Франку щось боролося? До чого я веду – маємо 1880 рік, з одного боку – “Вічний революціонер”, соціалізм, з іншого боку –  “Не пора, не пора москалеві, ляхові служить”, це вже радше націоналізм. Наскільки це в межах одного року у Франка синхронізується?

– Франко натура дуже суперечлива і складна, і це не діагноз, і це не закид. Головна боротьба, яка точилася у Франка, це не була боротьба його із середовищем, хоча вона була важлива, це була боротьба із самим собою. Він писав в одному з віршів, а вірші це така кардіограма, це психологічна автобіографія: “Та з собою самим у війні не простояти довго мені”. В ньому хиталися, коливалися, сперечалися між собою різні голоси. І це виявлялося і в художній творчості, і в його політичній біографії. 

Я певен, що це взагалі нормально для такого періоду становлення української національної і суспільної свідомості. Тому те, що він пише в одному часі “Не пора, не пора, не пора, москалеві, ляхові служити” і “Під України єднаємо прапор” –  увага! – України – назва Україна вже тут фігурує. І “Вічний революціонер… і попівські тортури, і тюремні царські мури” – це дуже симптоматично. 

Я не думаю, що будь-яка лінійна схема є адекватна щодо постаті Франка. Спроби періодизації світогляду Франка, тонкі, нюансовані, вони існують, але це спроби, у яких є зазвичай п’ять етапів. Це живий процес. Не можна покавальцювати, покраяти на конкретні шматки.

– Якщо говорити про тодішню Галичину. Маємо кілька етносів, які її населяють і попри те, що Франко ідентифікував себе як українця, він повністю не зайшов в українство. Скажімо так, українці його не сприйняли. Українці Галичини як  “тірольці сходу” – лояльні до імперії, все добре – є Просвіта, театр, школи. І Франко не сприймається ними, бо Франко пише “не люблю я русинів”.

– Найкраща відповідь це поема “Мойсей”, філософська поема Івана Франка, де він моделює власні життєві ситуації у форматі символічної автобіографії. Він не приміряє на себе того пророка, а навпаки показує драматизм його постаті. Одна з найкращих книжок про Івана Франка називається “Пророк у своїй вітчизні” Ярослава Грицака. А відомо, що пророка у своїй вітчизні немає, і тому оця назва кодує  несприйняття, про яке ви говорите. І одна з основних драматичних сюжетних колізій більшості франкових творів – це не сприймання лідера громадою. Громада хоче лідера, вона його прагне, але не до кінця розуміє. Він лишається, зрештою, самотнім, випереджаючи свій час і вступаючи в конфлікт зі своїм середовищем.

–  Франко розумів свою самотність як даність?

–  Без сумніву, що він розумів і усвідомлював свою самотність, але не думаю, що він сприймав її як даність. Сприйняти як даність – це означає змиритися, франкова натура – це була натура, яка боролася проти хвиль. Він завжди не в мейнстрімі, його творчість немейнстрімна художня, це радше артхаус. Його політичні погляди також йдуть проти основних панівних тогочасних ідеологічних доктрин. 

Франко усвідомлював, що він постать колюча і прикра.

Франко усвідомлює, що він постать колюча, постать прикра і маємо безліч документальних, мемуарних свідчень того, що так його і сприймала Галичина, і  не тільки Галичина, між іншим. Ми знаємо, що представники народницького хлопоманського руху із Великої України, з Наддніпрянщини, також дивились на Франка не завжди захоплено. Якщо, наприклад, Олена Пчілка була до нього дуже близькою, навіть зісватала йому дружину, багато з ним листувалася, родина Косачів толерувала Франка, то Олександр Кониський зазвичай в листуванні Франка називав “рижим”, власне не “рудим”, а “рижим”. Чи, скажімо, Пантелеймон Куліш, один з представників попередньої генерації української інтелігенції, зображав Франка в образі щиглика. Не соловей, а щиглик. Тобто, була певна недовіра до нього і ця самотність Франка була характерна для взаємин з його і попередньою генерацією. Але є нюанс – це молодь.

Франко, як напевно і кожен розумний чоловік, розумів, що він смертний і приходять інші генерації, які також роблять помилки, але дурень той, хто не  орієнтується на них. І він бачив своє майбутнє і майбутнє своїх ідей у галицькій молоді, передусім в поколінні своїх дітей. Він сам батько чотирьох дітей, розумів, що таке виховання – це процес досить тяглий, не простий, але він виховав їх українцями із чіткою ідентичністю. І це було покоління Пласту, це було покоління товариства “Сокола-батька”, покоління легіону Українських Січових стрільців. Це було покоління тих національно-демократичних рухів, які пробували будувати Українську народну республіку і Західноукраїнську народну республіку. Тобто це генерація, яка пізніше зазнає поразки через те, що національно-визвольні змагання українські на дуже короткий час дали змогу побачити, що таке власна державність і ця державність була втрачена.

Тобто ми можемо говорити, що Франко працював не стільки в теперішнє, а скільки в майбутнє.

Франко чітко писав в одній зі своїх статей – майбутнє буде таким, яким його зробимо ми. Прекрасний прагматичний підхід.

– Саме так. І це не стільки якісь пафосні заяви, що от десь, колись прийде якесь світле майбутнє. Франко чітко писав в одній зі своїх статей – майбутнє буде таким, яким його зробимо ми. Прекрасний прагматичний підхід. Очікувати якогось світлого майбутнього, безкінечно прекрасного, це якесь повне безглуздя. Це майже точно франкові слова. Або “Свобода – це не готовий печений хліб, який можна краяти і їсти”. От не можна здобути свободу, наїстися тої свободи і мати чіткий спокій. Ні, свободу треба постійно, щодня пекти, як постійно, щодня свіжий хліб. 

Так-от, франкова робота на майбутнє і робота з майбутнім – це дуже прагматична, цілеспрямована, інтелектуальна передусім праця із конструювання цього майбутнього. Франко конструював модерну українську політичну ідентичність. Слово “конструював” не має тут негативних конотацій Kurjer Lwowski це системна, раціонально усвідомлена праця. Тою ж мірою він конструював генерацію людей, для яких чіткими будуть і орієнтація на західноєвропейські цінності як фундамент, і власне усвідомлення як українців.

Такі самі моделі ідентичності ми бачимо в інших наших сусідів, і вони вистрілили в той чи інший спосіб в різні десятиліття ХХ століття. Комусь це вдалося зразу після Першої світової, комусь вже після розвалу Радянського Союзу. Але це складне питання – питання геополітики. Франко не дав відповіді на всі запитання, але більшість тих його відповідей, які він пропонував, були не просто вистраждані емоційно, вони були раціонально обмірковані і тому він цікавий сьогодні для нас.

Якщо продовжити тему стосунків Франка з іншими етносами. Франко і поляки: з одного боку ми маємо десятирічну працю Франка в польській газеті лівого ухилу “Kurjer Lwowski”, а з іншого боку – стаття “Поет зради” , через яку Франка просто зненавиділи. Тут була якась еволюція? Франко намагався працювати на примирення з поляками, інтегруватись в польський соціум, чи він лише використовував цю можливість?

– Франко, особливо у фазі своєї соціалістичній духовної і політичної біографії, плекав великі надії на порозуміння. І в нього до кінця його життя залишилося дуже багато приятелів-поляків як серед публіцистів, журналістів, так і серед літераторів і не лише. Так, один з дуже відомих польських поетів Ян Каспрович, це франків кум, він був хресним його дитини. Дуже багато польських діячів високо цінували Франка.

Водночас Франко був людиною темпераментною і часом у полемічному запалі міг бовкнути щось таке, що спричиняло ефект бомби. Він інколи скандалізував ситуацію і інколи робив це свідомо, бо він розумів, що часом, щоб люди почули, треба струснути, збурити. 

Але водночас Франко був людиною, яка впродовж цілого життя шукала цього порозуміння. Тому він будував політику діалогу, при чому цей діалог стосувався не тільки тих етносів, які жили безпосередньо в Галичині, його цікавили інші етноси. 

Він, наприклад, одним з перших- перекладає австралійських новелістів. Де Австралія, а де Галичина! Але його це цікавить. Він один з перших перекладає американську літературу, іспанську, і це стосується не тільки літератури в вузькому значенні. Він перекладає нон-фікшн, сучасною мовою кажучи. Він сам читає ці часописи, він листується з провідними часами свого часу. 

 

Франко, грубо кажучи, це інтернет до інтернету, вибудовує мережу, яка йому самому стає натхненням, але він у такий спосіб просуває і українську справу.

Франко, грубо кажучи, це інтернет до інтернету, вибудовує мережу, яка йому самому стає натхненням, але він у такий спосіб просуває і українську справу. Люди десь довідуються… Можна сказати, що ще коли не функціонує держава Україна і про культурну дипломатію ще ніхто не говорить, Франко був одним з перших культурних дипломатів України в світі. 

І тому, я думаю, що коли ми говоримо про взаємини Франка із представниками інших етносів і культур, ми повинні чесно говорити про моменти конфліктів, але не забувати про те, що конфлікти існували для того, щоб їх долати. І діалог справа не проста, але продуктивна.

В цьому руслі часто говорять про те, що Франко був антисемітом. Ну є і скандали, пов’язані з Віднем. Чи він був антисемітом? Тут, очевидно, не йдеться про релігійну нетерпимість чи ксенофобію, радше про соціальну.

– Я можу відкоментувати це так. Сказати, що Франко був антисемітом можна з тими ж підставами, що Франко був українофобом, наприклад. Франка у його величезній спадщині, понад 6000 творів, це десятки, сотні тисяч сторінок рукописів і друкованих видань, можна знайти цитати на підтвердження бозна-чого. Питання в інтерпретації, у системному і комплексному підході. Франка рівною мірою вважали антисемітом, як і філосемітом. Більше того, ходили плітки по Галичині, що Франко справді є вихрещений єврей і справжнє прізвище Франкіль і саме тому він там такий чи сякий. У політичній боротьбі не гребували ніякими засобами, зокрема і такими. 

Йдеться про інше. Франко був людиною, яка вибудовувала стосунки із представниками різних націй та етносів. Ці стосунки не завжди були простими. Тому легко любити австралійців і значно тяжче було любити поляків чи євреїв, з якими ти працюєш безпосередньо. У Франка є  величезний корпус текстів, у якому він з любов’ю та ніжністю говорить про симпатичних йому представників єврейської нації. Він співчував бідноті, він бачив прогресивних підприємців. Наприклад, образ єврея Вагмана у “Перехресних стежках”, які вміли мислити масштабно, які бачили багато спільного між українською національною справою і єврейським національним питанням. 

Підсумовуючи – Франко не був антисемітом, Франко не був українофобом, не був полонофобом, він був людиною великої європейської культури, з чіткою українською ідентичністю, яка в дуже суперечливих складних дорогах тогочасної Галичини шукала свою, інколи комусь наступала на ноги, інколи хтось йому. Але він вмів перепрошувати, визнавати власні помилки, вмів шукати порозуміння з іншими, цього треба вчитися.

Я себе ловлю на думці про те, що ми фактично маємо два Франка. Ви називаєте це дводушництвом, яке витікає з дитинства – є Іван, а є Мирон  , є політик, і є людина з химерними звичками на кшталт говоріння з деревами. Це було психологічне роздвоєння чи це було пов’язано з творчістю передусім?

– Епоха, у якій жив Франко – це епоха появи фройдизму, психоаналізу. Епоха, коли багато говорять про “Doppel Ich”  – подвійне “Я”, про те, що свідоме і несвідоме можуть конфліктувати між собою. Франко рецептує і популяризує ці ідеї. Від один із перших в українському контексті пише про них, зокрема у своєму трактаті “Із секретів поетичної творчості” і звертається до спадщини, щоправда не самого Фройда, а його інших сучасників.

Тому я б сказав, що це була епоха, коли такі питання дискутували. Наскільки ми можемо говорити про двох Франків – боюся, що ми можемо говорити навіть про більшу кількість Франків. І стадіальні фази його розвитку часом були дуже неподібні одні на других: є працівник “Кур’єра”, є поет, який пише вночі наодинці з власними образами, є рибалка. Це були різні люди певною мірою. Франко багатогранна, множинна особистість. Коли ми говоримо про термін множинності людської особистості, я думаю, тут дуже тонка межа норми і патології. Межа норми і патології взагалі дуже тонка і треба бути обережним із висновками з цього приводу.

Для Франка міфологема дводушництва – це одна із ключових міфологем його життєтворчості. Від дитинства, від Нагуєвицького світу, через двійництво в його “Похороні” і аж до самої смерті. Те, що у Франка було колізією художньої творчості, інколи ставало колізією його життя. Біографічні моменти, про які він написав близько 1897 року в поемі “Похорон”, повторилися 1908 року у Хорватії в Ліпіку, де він вже лікувався від цілого комплексу психофізіологічних недуг.

Наскільки розумію, загибель сина також…

– Це вже пізніше, напередодні смерті у 1913 році, Франко відзначав свій сумний 40-літній ювілей творчості і ключовим в цьому сумі було відчуття втрати свого первістка, передчасної смерті первістка Андрія. Було багато чинників, які розхитували його психіку. Не останньою мірою і неправильно діагностована і неправильно лікована хвороба.

Властиво про хворобу. Щодо неї є дуже багато міфів, навіть часом, мені здається, глузливих, особливо в тому часі, тверджень. З одного боку, подейкували, ніби-то франкова хвороба мала венеричний характер, тобто це був сифіліс. З іншого професор Дмитро Луцик писав про сфальшовані передсмертні медичні документи. На що все ж таки хворів Франко? І для чого комусь в часі Першої світової війни чи після фальшувати ці документи? Для чого Франка робити хворим не на ту хворобу?

– Теж дуже слушне питання, яке часто ми чуємо як музейники, бо чутки іноді надзвичайно живучі, вони живучі не тільки десятиліттями, але й століттями.

Тут маємо відомий феномен, коли є намагання в такий спосіб приблизити чи принизити когось з відомих і великих, бо “а, то зрозуміло, все тепер ясно”.

–  Відразу франкові жінки включаються у цей стереотипний ряд.

– Франкові жінки це теж окрема дуже складна тема. З Франком майже завжди непросто, але завжди  цікаво. Щодо хвороби, я не фахівець і моя відповідь тут не є кваліфікованою, але я спираюсь на думку фахівців. А вони справді стверджують, що те захворювання, яке звело врешті Франка в могилу, мало природу ревматоїдного поліартриту, який у ті часи не діагностувався і не лікувався ефективно. Натомість, його часто приймали за прояви певних венеричних захворювань, зокрема сифілісу, і такі діагнози справді ставилися. 

Хоча сам Франко не приймав такого твердження. Я нещодавно знайшов в одному з його листів із хорватського курорту фразу на кшталт, “тут понаїжджало всяке сифілітичне панство, з яким я не хочу мати нічого спільного”. Якби він сам мав таку хворобу, то навряд чи писав би так. Але такі злосливі чутки справді поширювалися.

А хто їх поширював українці, поляки?

– Франко мав багато недоброзичливців і недоброзичливиць, як будь-яка яскрава особистість. І вони були різні – і за статтю, і за національністю, і за віком. Чому такі чутки треба було далі використовувати? Тому що Франко із реальної біографічної особи, живої людини зі своїми недоліками, можливо навіть гріхами, перетворився на символ. І відтоді як він перетворився на символ, будь-яка спроба його очорнити чи вдарити по його репутації, була спробою вдарити по репутації української національної справи. 

Франко перетворився на символ, будь-яка спроба його очорнити чи вдарити по його репутації, була спробою вдарити по репутації української національної справи.

Щодо франкової хвороби, маємо танатогенез, сформульований кваліфікованими медиками на підставі реальних джерел, які кажуть, що ані симптоматика франкового захворювання, ані будь-які інші надійні свідчення не дають підстав ставити діагноз, що це було венеричне захворювання. Натомість набагато більше дають підстав стверджувати, що це був справді ревматоїдний поліартрит. Дуже тяжкий, тривалий, задавнений, який виник ще очевидно через генетичну схильність, бо знаємо, що франкова сестра Юліана Багрій мала пізніше такі ж прояви – паралізовані покручені руки. Потім тюремні лихоліття, переохолодження не минулися безслідно, пристрасть до рибальства спричинилася, він дуже любив холодні гірські потічки. Це системне переохолодження, яке спричинило захворювання суглобів і титанічна праця. Він був шалений трудоголік. А оті психологічні і психічні прояви були пов’язані з неправильним діагностуванням і неправильним  лікуванням. Препарати ртуті, миш’яку, наперстянки, галюциногенної рослини, вони й породили оті франкові видива останніх років.

Сто років тому Франка велика частина не розуміла, крім молоді. Зараз ми маємо обернену ситуацію, молодь майже нічого не знає, крім підручників. Наскільки ми дійшли до розуміння Франка вже в незалежній Україні?

– Ключове питання, хто такі “ми”.

Широкий загал.

– Друге питання – наскільки є адекватною моя власна оптика. Для мене Франко –  є член моєї родини.

–  Скажімо, відвідувачі Дому Франка? Наскільки вони його розуміють?

– Це людина, з якою я спілкуюся, для мене це нормально бути в діалозі з Франком, але це не означає, що це потрібно для всіх. Відвідувачі Дому Франка це також певна цільова аудиторія, яка сюди приходить – чи самохідь, чи яку приводять, бо є організовані групи. І більшість з них дійсно мало знає про Франка. І це не питання знань про Франка, це радше частковий випадок ширшого нашого незнання про культуру і історію. Франко це частка нашого колективного історичного досвіду, дуже важлива частка, це частка нашої ідентичності і один із її символів.

Поки готувався до нашого з вами інтерв’ю, паралельно ми робимо номер про кіно, зловив себе на думці, що Франко в кінематографі фактично відсутній. Є фільм 1956 року, далі все прірва.

– Франко як біографічна постать відсутній. Парадокс полягає в тому, що Франко є найбільш екранізований український автор. Тобто, немає іншого українського письменника, за творами якого було б знято більше фільмів. Таких, сяких, давніх, сьогочасних, але вони є. А от Франко, як надзвичайно вдячний матеріал для якогось байопіку, уже провисає 70 років насправді. Мені здається, біографія Франка може стати прекрасним матеріалом, може не тільки для повнометражного художнього фільму, але й для серіалу. Це колосальна біографія, дуже видовищна, драматична і динамічна. Якби знайшлася команда, ми б радо допомогли консультувати. 

Хоча кінематографічні проекти з’являються, і не тільки про Франка, але й його родину. Цього року, якщо все буде гаразд і не стане на перешкоді коронавірус, має вийти фільм “Інший Франко” про сина Петра. Тобто не тільки життя самого Франка, але й життя його родини надзвичайно цікаве. 

Між іншим, якщо подивимося на інтерпретацію образів великих культурних героїв іншими традиціями і націями, то побачимо, що не бояться експериментувати і показувати їх не лише у глорифікованому, солодкому вигляді, але і як живих реальних особистостей. Не буду наводити прикладів, щоб не робити реклами, але думаю багато-хто з нас переглядав такі фільми чи серіали, присвячені реальним особам, видатним, знаковим і ми бачили, що вони надзвичайно цікаві і в своєму особистому житті. 

Колись і Михайло Рудницький, критик, якому одному з перших належала ідея створення музею Івана Франка, казав, що Франко написав багато творів, але його найвидатніший твір це він сам. І Франкове життя, і його особистість – це, без сумніву, великий видатний твір. Питання, що більше – ті 6 тисяч творів, які він написав, чи отой твір, який він написав своїм життям.