Ірина Б'єнько-Шуль народилася 23 червня 1918 р. у с. Вовче Перемишльського повіту (нині у складі Польщі). 18 січня 1944 р. заарештована німецьким гестапо за реалізацію бофонів (Бойовий фонд УПА) і з вироком "за зв'язок з ОУН-УПА" ув'язнена в концтаборі Равенсбрюк, а згодом його філії Флосенбург. Звільнена американцями в травні 1945 р. Самотужки добралася до Перемишля, у жовтні 1945 року разом із батьками примусово переселена до Львова, де мешкає досі. У 1947 році вийшла заміж за Івана Шуля (уроджений Іван Швак), колишнього вояка УПА. До проголошення незалежності України приховувала факт перебування у нацистських концтаборах. Відійшла у засвіти 8 травня 2020 р.

Два імені

Вересень 2019-го. Із ліфта виходить бабуся. Її ще не видно, але чути голос — дзвінкий, з іскринками та переливами.

Ірина Б’єнько, Перемишль, 1937 р.

– Я туво сливки хтіла-м купити, жебись вас чимсь погостити, – бідкається, дістаючи з модної екоторби ключі від квартири, – але ви так швидко прийшли, шо я тоті сливки кєнула в склєпі і побігла скоренько до вас. – Ключ скрегоче в замку, ніби підтакує бабусі: так-так, все так і було. – Шо ті журналісти від мене хочут? Та я не є геройка якась, та йдіт когось іншого питайте. Ну шо я вам повім? – жінка стенає делікатними плечима, всміхається і запрошує до свого помешкання.

Знайомтесь – Ірина Б’єнько-Шуль. Це тепер вона має затишну квартирку у львівській багатоповерхівці, двоє дітей, четверо внуків і шестеро правнуків, а в минулому – два німецькі концтабори, викладацька робота, чимало пережитого.

Кожна річ у помешканні пані Ірини має свою історію. І раритетний годинник над дверима, який, здається, давно не вицокує часу, бо час тут ніби спинився. І старовинний креденс із кришталями по праву руку. І антикварний бамбетель – по ліву, уквітчаний вишитими подушками. Навіть картини на стінах мають свою історію. Втім про найцікавіше знають не вони, а блакитноока жінка.

Вона поправляє зачіску, уважно заглядає в очі і вдруге запитує:
– Ну, шо вам повісти?
– Ви Ірена чи Ірина? — зопалу запитую, хоч у записнику маю більше десяти запитань.
– За Польщі всіх українських Ірин називали Іренами. А я мала ше друге ім’я – Софія. В гімназії я була Іриною-Софією Б’єнько, а в Академії закордонної торгівлі у Львові (Від 1939 р. – Інститут радянської торгівлі. — Ред.) записали Іриною і так далі пішло. Я не знаю, хто вибрав мені ім’я – чи тато, чи мама. То якийсь звичай такий був – два імені давати. Я ніколи над тим не застановлялася, але ж виджу, шо то має якесь значення. Може, якби мені дали інше ім’я, то я би прожила інше життя.

Ірина та ОУН

Патрійотку, – саме так називає себе пані Ірина, – виховали з неї батьки. І школа. Жінка говорить із характерною “галицькою” вимовою, з м’яким “л” і пом’якшеними приголосними. Бути патрійоткою для неї означає завжди і всюди говорити українською мовою. Байдуже, чи то з поляками, чи з росіянами, чи з українцями.

– Якби повернути час назад… Знаючи, що співпраця з ОУН заведе мене на два німецькі табори, якби мене менше намовляли оунівці… То я б, можливо, відмовилася від того діла.

Ірина не була членкинею ОУН. Та за завданням організації поширювала бофони – гроші українського підпілля. Картки передавала довіреним людям, вони ж натомість давали гроші на потреби УПА. Найдужче Ірина боялася шпигунів в організації, тому й не вступала офіційно до її лав. Дівчина була переконана: поза ОУН зможе зробити для рідної країни більше. Та доля виявилася ще тією хитрункою. Сімнадцятирічну юнку зрадив саме шпійон – так пані Ірина називає зрадника. Хлопець казав, що тікає з підрадянської України, критикував совєтів і розповідав про їхні злочини. Дівчина повірила, а вже 18 січня 1944 року по неї прийшли гестапівці й удома знайшли бофони.

– Пізніше я довідалася, що він співпрацював з німцями. Не було такого відчуття, що вірити йому не можна. От не було і всьо. Дуже замилював очі. Дуже.

Як склалася доля того “шпійона” – жінка не знає. Навіть прізвище людини, яка так круто змінила її життя, уже не пам’ятає.

– Що б я йому сказала зараз? Запитала б, як йому після того жилося. Всьо можна вибачити, але не зраду. Хіба, як людина дуже кається, то, може… Якою б страшною та таємниця не була, знаєш – мовчи. Але не зраджуй.

Студенти Львівського інституту радянської торгівлі під час практики. В першому ряді крайня зліва сидить Ірина Б’єнько, Київ, травень 1941 р.

U

Слідство у тюрмі на Лонцького і довгі виснажливі допити зробили своє. Зовсім юна дівчина зізналася.

Працівники Ревізійного союзу українських кооперативів. У першому ряді крайня справа сидить Ірина Б’єнько, м. Львів, 1943 р.

– Я була в Равенсбрюку (Концентраційний табір, розташований у Північно-Східній Німеччині, знаний ще як “жіноче пекло”. – Ред.) півтора місяця, а решту ув’язнення відбувала у Флоссен-бюргу (Концентраційний табір, розташований у Східній Баварії. Тут українців було чверть від ув’язнених “поляків” і не менше половини від “росіян”. – Ред.). До українців все ставилися, як до другого сорту – як поляки, так і рускі. Вважали, шо ми – колаборанти, зрадники. Моя національність не раз мені шкодила. Німці нам, галичанкам, чіпляли літеру P на трикутнику (Polacy). Я ж зумисне чіпляла літеру U. Бо я не полька. Мій патрійотизм – це ще й називати себе українкою. Завжди. Не соромитися того.

Оті тендітні руки, якими пані Ірина перебирає китиці на вишитому рушничку, багато років тому в німецьких концтаборах перебирали інструменти й носили важкі відра.

– Чи можу я пройтися як туристка тими місцями? Ні. Бо я колись була там ув’язнена… Занадто багато там горя й біди. Після закінчення війни, коли Ірина повернулася додому, то дому в неї вже не було. Б’єньків переселили з Вовчого у Винники.

– У мене не було вибору. Якщо я не переїду з батьками – поляки не дадуть жити. Якщо переселюся – уникну фільтрації. Якщо дізнаються совєти, що я – націоналістка, то зразу – на Сибір… То я собі змінила біографію – в той час, коли була в німцях, то сказала, що працювала бухгалтером у глухому польському селі. Всіх моїх знайомих альбо вивезли, альбо вони емігрували за кордон по війні, альбо їх відправили на Сибір. Я знову була як між чужими.

На два життя

Однак доля все ж привела до своїх. 1947-го Ірина вийшла заміж за Івана Шуля – колишнього вояка УПА, з яким була знайома ще до арешту. Згодом Шуль, уроджений Іван Швак, завдяки фіктивним документам та чужому прізвищу врятував і себе, і Ірину.

– До нас навіть якось прийшов совєцький військовий – за бандерів питати. А мама давай грати вар’ятку — яку бандуру? Нема в нас ніякої бандури. Так моя мама врятувала мені життя. Але я ж не такий герой, шоб за мною аж до Польщі посилали совєцьких нишпорок, – сміється пані Ірина, – але постійно було відчуття, що живу на два життя.

Втім, попри страх і непросте життя, жінка переконана: має велику ласку в Бога. Тож своїх дітей у радянський час, незважаючи на заборону, охрестила вдома.

– Я страшно боялася, що обман викриють. Все мала валянки напоготові та сухарі засушені. Наші діти навіть не знали, що їхній батько – вояк УПА. Про мене трохи знали, але мовчали. Дізналися правду аж за незалежної України.

Ірина та Іван Шуль з доньками Мартою (зліва) та Оксаною, с. Кривчиці (тепер м. Львів), 1960 р.

***

– Чи вважаю я себе феміністкою? Частково так. Я старомодна, вважаю, що жінки потрібні чоловікам так само, як і чоловіки жінкам. Ну не годні вони без нас, – усміхається, і в її зморщечках ховається сонце, – от ви ще незамужна?
– Ще ні.
– Ну, шо чоловіків інтересує? – пані Ірина відкидається на спинку стільця, переплітає руки на животі й хитро всміхається.
– Шо? – питаюся.
– Жолудок, – пауза. В її очах з’являються бісики. – І сєкс, – регоче бабуся.
– Нуу, а як же любов?
– Любов теж інтересує. Я в п’ятнайціть років мала кавалєра. Ми два роки ходили і найть не поцілювалисі. О, гляньте, який він красивий, – показує знимку статного чорнобрового парубка, – потим нас розлучили. Я не кохала свого чоловіка, кажу як є. Мені було його жаль як патрійота. А потим любила як батька своїх дітей, – до знимки першої Ірининої любові тулиться інша, удвічі менша. То її чоловік, Іван Шуль.

Читайте ще

Люди війни. Володимир Клос
Люди війни. Володимир Клос
Люди війни. Марія Віслапуу
Люди війни. Марія Віслапуу
Люди війни. Катерина Гаврилів
Люди війни. Катерина Гаврилів
Люди війни. Іван Сич
Люди війни. Іван Сич