Зараз ми сидимо у просторому приміщенні на другому поверсі Інституту Святого Володимира у Торонто, Канаді. Це — Українсько-канадський Дослідчо-документаційний Центр (УКДДЦ) при Інституті Святого Володимира. Тут є архів, кімната для запису інтерв'ю, техніка для оцифрування, бібліотека і кілька експозицій. А починалося все у підвалі, двома поверхами нижче, зі створення фільму про Голодомор. Наша співрозмовниця — пані Іроїда Винницька працює тут вже 35 років волонтеркою.

“Ми з пані Роксоляною Сливинською починали працю над архівами у 1984 році, як тільки вийшов фільм “Жнива розпачу”. Були у пивниці, у закамарку. Це була така маленька, без вікон, лише з дверима, кімната. Ми намалювали там вікно, квіти — щоб  було приємно”, — починає розповідь пані Іроїда.

Пані Іроїда жила у місті Кітченер — це більш ніж 100 км від Торонто — і приїжджала сюди раз на тиждень: “Ночувала, працювала тут два дні і їхала додому. Для пані Роксоляни Сливинської я дістала маленьку платню, а сама добровільно почала працювати”, – згадує пані Іроїда.

Їй 86, вона бігає по архіву, показуючи нам свої скарби, забуваючи, що прийшла з палицею – “третьою ногою” – так вона її називає. Зараз архів — це впорядковані волонтерами стелажі з документами, аудіо і відеозаписами. Тут є матеріали та інтерв’ю очевидців про Другу світову війну та про діаспору, але починався архів саме із свідчень про Голодомор, які стали основою фільму “Жнива розпачу”.

“Совєтський союз мав право засекретити на 50 років архівні документи про Голодомор. Чому Союз мав право замкнути документи — не питайте, я того не знаю. Але у ті часи совєти приятелювали з Америкою, і ніхто не хотів конфлікту. У 1982 році деякі архіви відчинили. І в Торонто  зорганізувався гурт  людей, які істориками не були, але відчували потребу довести до свідомости світу правду про Голодомор. Серед них були фізики, лікарі, адвокати, бізнесмени – всі з української громади”, – згадує пані Іроїда.

Фото основоположників УКДДЦ на зустрічі з Владиками Борецьким і Любачівським.
Стоять зліва: Юрист Богдан Онищук, Майор (Канадських Повітряних Сил) Василь Кирилюк, Д-р Остап Винницький,
Професор Юрій Даревич, Д-р Микола Кушпета, Д-р Петро Смільський.
Сидять зліва: Владика Борецький, Владика Любачівський, Проф. Василь Янішевський – Голова УКДДЦ.

Ці люди за власний кошт створили Комітет дослідження Голоду, найняли дослідника Марка Царинника, який шукав свідчення послів, які на той час перебували у Радянському Союзі та збереглися в архівах Англії, Італії та Німеччини. Гільдеґард Генке, дружина колишнього німецького консула Андора Генке в Києві, говорить у інтерв’ю: “Я читаю у радянській пресі, що в Німеччині голод, а у СРСР все чудово. Я дуже роззлостилася, вийшла з консульства і стала робити фотознимки з померлих з голоду трупів”( з інтерв’ю Андори Генке, архіви УКДДЦ).

“Так ми зібрали свідчення і документи та задумали видати книгу. Але хто її прочитає? Вирішили — робимо фільм”, – каже пані Іроїда. Фільм робили з 1982 до 1984 року за участі кінематографістів Святослава Новицького з Америки і Юрія Лугового з Монреалю. “Ми його робили тут, в Інституті Святого Володимира. Кінематографісти тут спали, їли і крутили фільм – то була чорна робота”, – згадує Іроїда Винницька.

Ми тоді дуже сміялися, бо в нашім комітеті  два “фашисти” приїхали до Канади дітьми, двоє родилися в Канаді  — якими вони могли бути фашистами? Це був явний наклеп”

Перед показом фільму до творців прийшов лист з Радянського посольства в Оттаві, у якому йшлося, що була посуха і недоїдання, але штучно створеного голоду не було. “Буцімто це все фашисти видумали. Ми тоді дуже сміялися, бо в нашім комітеті  два “фашисти” приїхали до Канади дітьми, двоє родилися в Канаді  — якими вони могли бути фашистами? Це був явний наклеп”, – нарікає пані Іроїда. “Жнива розпачу” здобув десять перших місць і п’ять золотих медалей на міжнародних фестивалях. “Мільйони глядачів бачили цей фільм на екранах Північної і Полудневої Америки, Европи й Австралії”, – пишається пані Іроїда.

З архіву Українсько-канадського Дослідчо-документаційного центру

Після фільму

“Під час створення фільму ми назбирали дуже багато матеріялу: копії державних архівів та записи інтерв’ю зі свідками  і науковцями.  І це все зберігалося у маленькій кімнаті у пивниці, хоча горище пустувало. Тоді доктор Петро Смильський звернувся до Уряду і ми дістали ґрант на відновлення приміщення”, – каже пані Іроїда.

Після шести років у підвалі з 13 квітня 1990 року архів розташовується у новому приміщенні. І з 1988 року має назву Українсько-канадський Дослідчо-документаційний Центр (УКДДЦ), бо включає також архіви Другої світової війни і українського поселення в Канаді.

“Сьогодні ми маємо матеріяли які відносяться до УПА, і Дивізії “Галичина”, і “остарбайтерів” осіб примусово вивезених на роботу до Німеччини, і DP (displaced persons) [ред. — переміщені особи]. З дотепер зібраного матеріялу ми виготовили фільм “Між Гітлєром і Сталіном – Україна в ІІ-ій Світовій Війні (незвідані сторінки історії)”, — каже пані Іроїда. У цьому центрі бували: В’ячеслав Чорновіл, Мустафа Джемілєв, Тімоті Снайдер, Йозеф Зісельс та інші.

Інтерв’ю з Йосифом Зіселем, дисидентом, провідним членом єврейської громади в Україні, переводить Іроїда Винницька і Христина Ісаїв.

Зараз пані Іроїда все менше займається архівом, але два проєкти все ж веде: це “Українець за вибором” – люди, які походять з мішаних подружжь, але обрали українство і працюють на користь української громади. І опитування нащадків тих, хто пережив Голодомор. Завданням є дізнатися, який вплив має Голодомор на подальші покоління українців. 21 інтерв’ю з цього проекту вже є на веб-сторінці архівного центру “Children of Holodomor survivors speak”.

З огляду на свій вік, пані Іроїда хоче передати працю наступному поколінню. Але каже, зараз волонтерство не так у моді, як колись. “Я мала до вибору, не мусила бути волонтером. І молодше покоління має до вибору, але не обирає. Це не є характеристикою лише української громади, а швидше того часу і нашої еміграції. Тих, що пережили війну. Між купівлею нової сукенки і волонтерством престижніше було брати участь в житті громади”, – каже Іроїда Винницька.

Пані Іроїда пропрацювала волонтеркою в архіві 35 років. Разом з нею щосереди тут збираються до 15 людей. Хтось  впорядковує архіви, інші перекладають інтерв’ю або займаються допоміжною працею. У архіві постійно працюють кілька людей, зокрема пані Божена, яка поміж усього опікується смаколиками і кавою для волонтерів.

Волонтери

Вони не розуміли в той час, чого ми тікали з рідних земель, адже росіяни “наші” – тобто слов’яни. Після Празької весни вони зрозуміли, але то вже було набагато пізніше”

Еміграція

Пані Іроїда Винницька народилась 1933 року в Україні, дитинство провела у Ворохті. У розпал Другої світової війни її родина виїхала до Чехії. “У школі в Погерліце до мене дуже зле ставились діти і я перейшла в іншу гімназію у Модржанах. Вони не розуміли в той час, чого ми тікали з рідних земель, адже росіяни “наші” – тобто слов’яни. Після Празької весни вони зрозуміли, але то вже було набагато пізніше”, – розповідає пані Іроїда.

Після війни родина пані Іроїди потрапила до Ауґсбургу, де створили  український табір переміщених осіб (DP), а пізніше – до Міттенвальду. У таких таборах перебувала українська інтелігенція, яка зорганізувала гімназію, скаутську організацію “Пласт”. “То для мене був найкращий період життя. Я була підлітком, ходила в гори на  прогульки, таборувала і весело проводила час. Байдуже, що я мала лиш  одну  сукенку і одну спідничку. Ми не були голодні, читали книжки, вчились. Проте наші батьки журилися, куди нам їхати далі. Але це мусіло скінчитися”, – згадує Іроїда Винницька. 1949 року сім’я емігрувала до Канади за швейним контрактом: “Мої батьки були дуже щасливі в Канаді, попри те, що не могли осягнути  того, що мали вдома: вони знали, якби вони не були в Канаді, то опинились би в Сибірі”.

Родина Іроїди і Івана Винницьких з нагоди 50 ліття їхнього подружжя 2006 року. Особистий архів пані Іроїди

Попри мовний бар’єр Іроїда хотіла вчитися, тому з хлопцем української родини, яка їх прихистила, пішла до школи, де її взяли до 10 класу. Далі — університет. “Вступила в університет на бактеріологію, адже батьки хотіли чогось практичного. Пропрацювала два роки в лабораторії, але бактерії я не любила — вони мене теж”, – жартує пані Іроїда.

Тому наступна її освіта була пов’язана зі славістикою. В Українсько-канадському Дослідчо-документаційному Центрі вона почала працювати волонтеркою, залишивши платну працю у архівах Товариства історії багатокультурності Онтаріо, коли їй було 50 років. Вона є головною упорядницею книжки “Незвичайні долі звичайних жінок: Усна історія двадцятого століття”, яка вийшла 2013 року у видавництві Львівської Політехніки.

Про Україну

“Ми ніколи не ідеалізували Україну та українців — білі хатки, вишневий садочок. Ми українці — говоримо українською і зберігаємо наше українство. Колись мене викликали до школи, в якій я вчителювала — там же вчились і діти — і запитали, якою мовою я говорю з дітьми і чи дійсно маю диплом. Хтось доніс, що я говорю українською, і мене треба перевірити. Я все розповіла, і на це вони зніяковіли і сказали: “oh, that is fine, you just keep on”. Це зараз в метро можна почути різні мови — та колись так не було”, — згадує пані Іроїда.

Коли познайомилася із дідом, тато їй і сказав: або заміж, або студії. Так її студії й скінчились. Вона ціле життя не могла цього забути. Тоді долю жінок так бачили

Зараз двоє її дітей живуть та працюють в Україні, один – в Канаді: Оксана Винницька-Юсипович є почесним консулом Канади у Львові,  Михайло Винницький викладає у Києво-Могилянській академії, Роман, середущий, є успішним бізнесменом в Канаді. “Ми дітей в Україну особливо не висилали — хотіла би їх всіх тут мати, але вони кажуть, що так ми їх виховали. Думаю, на моїх дітей вплинули мої тато і мати, з якими вони проводили літні вакації на Пластовій оселі. Дідусь онукам розповідав про Січових Стрільців до яких належав, і свої пережиття, бабуся огортала їх безмірною любов’ю. Чоловікова мати походила із багатої тернопільської родини і студіювала у Відні математику. Коли познайомилася із дідом, тато їй і сказав: або заміж, або студії. Так її студії й скінчились. Вона ціле життя не могла цього забути. Тоді долю жінок так бачили”, — говорить пані Іроїда.

Учасники першої в Україні конференції Усної Історії. Львів 5-7-го вересня 1994 року. В першому ряді: друга зліва Іроїда Винницька, другий зправа Джеймс Мейс. Особистий архів пані Іроїди

1992 року Іроїда Винницька започаткувала спецкурс усної історії в Львівському університеті. Тоді ж був створений Інститут історичних досліджень і приїхав молодий докторант Борис Ґудзяк з Гарварду, щоб організувати Інститут історії церкви. Вони опитували монахинь, священиків, мирян та всіх, хто мав відношення до підпільної УГКЦ.

А вже в 1994 році Іроїда Винницька допомагала становленню лабораторії усної історії для навчання і наукової праці в Інституті історичних досліджень Львівського університету. На свою стипендію купила сюди перші комп’ютер та принтер, почала вчити людей записувати по селах події Другої світової війни, переважно до теми УПА.

“Архів — це моє життя. А усна історія — моя пристрасть. Я люблю людей, люблю з ними працювати. Це для мене відкриває щоразу новий  людський світ.”

Читайте ще

Заза Буадзе: “Називаю себе українським режисером і вважаю себе  частиною цієї політичної нації”
Заза Буадзе: “Називаю себе українським режисером і вважаю себе частиною цієї політичної нації”
Микола Мушинка: “Ніхто не вірив, що я приїхав лише фольклор записувати”
Микола Мушинка: “Ніхто не вірив, що я приїхав лише фольклор записувати”
Тарас Химич:  "Глядачам байдуже, чи мали ви кошти, головне – якісний фільм"
Тарас Химич: "Глядачам байдуже, чи мали ви кошти, головне – якісний фільм"
Ярослав Грицак: “Публічність завжди має свою ціну, часом тяжку й навіть небезпечну для історика”
Ярослав Грицак: “Публічність завжди має свою ціну, часом тяжку й навіть небезпечну для історика”