Якою ми уявляємо пересічну козацьку родину? На думку одразу спадає епізод із культового фільму "Пропала грамота". У світлиці по обидва боки довгого столу сидять козак Василь і його батько. Між ними — дев’ятеро дітей. Усі — хлопчики приблизно одного віку. Чекають обіду. Навіть Василевої дружини в якийсь момент не видно. Ця відьма — а як же іще? — пішла до комори.

Професійні історики стверджують, що дитинство в сучасному його розумінні є конструктом ХІХ століття. Раніше ставлення до дітей у Європі, зокрема і в Гетьманщині, було абсолютно інакшим. Погляньмо на деякі з реалій тогочасного суспільства.

Багатодітність

Будь-яка сучасна людина скаже, що дітей раніше було дуже багато. Хтось наведе приклад із власної родини: мовляв, дід чи прадід мав десятеро дітей. Інший зацитує Павла Алеппського, котрий у середині ХVІІ століття писав: “Усяке місто й містечко в козацькій країні повні люду, особливо малесеньких дітей. Мабуть, у кожному місті їх понад 40—50 тисяч, або ще й більше. Ці діти численніші від трави”.

Однак особисті приклади не працюють на узагальнення. Ніхто ж не скаже, що в його діда дітей не було зовсім. Щодо Алеппського, то він “трохи” перебільшував. У козацькій Україні взагалі не було жодного міста з населенням понад 40 тисяч осіб. Та й діти своєю чисельністю не переважали дорослих.

У селах Гетьманщини діти до 14 років становили 41,5 %. У полкових містах таких було ще менше — приблизно третина. Місто вабило до себе трудових мігрантів — наймичок, учнів ремісників, слуг, котрі не поспішали брати шлюб. Чисельність населення зростала поступово, а частка “їдців” не перевищувала частки працівників. Це дуже важливо для аграрного суспільства з його ресурсами, низькою врожайністю й голодними роками.

Сім’ї із десятьма нащадками траплялися рідко. У другій половині XVIII століття середньостатистична полтавська родина мала двох-трьох дітей. На одну дитину до 5 років припадало дві 5—14 років. Завдяки цьому батьки могли працювати. Їхні немовлята перебували під опікою старших діток, часто сусідських.

У заможних такої проблеми не було. Проте і старшинські сім’ї не часто були аж такими багатодітними. Високу народжуваність нівелювала висока смертність. У поета Василя Капніста та його дружини Олександри народилося 15 дітей — до зрілого віку дожило шестеро. Це цілком вписується у тогочасну статистику.

Народження

Народження дитини було дуже бажаним для тогочасних обивателів. До цього всіляко спонукала християнська мораль із закликами “Плодіться й розмножуйтеся, і наповнюйте землю”. Відсутність дітей сприймали як кару за гріхи — хвороба настільки важка, що зцілення від неї вважали чимось дивовижним. У переліку чуд ікони Охтирської Богородиці бачимо історію дружини бунчукового товариша Євдокії Костинецької: “Она не рожала детей годов до пяти, а бывши прежде на поклонении у чудотворной иконы Пресвятыя Богоматери разрешилось ее неплодство”.

Інше подібне оголошення зробив житель містечка Носівка Київського полку Василь Богдановський: “Жена его Евфросиния пять лет была безчадна, когда же обещалась поехать в город Ахтырку на поклонение чудотворной Пресвятой Богоматере иконы и просить Божия Матере о чадородии, то в прошлом 1755 году сентября 20 дня родила сына Евстафия”.

Близько 5 % подружніх пар не могли мати дітей. Зазвичай винною у цьому вважали дружину. Або інших жінок — чарівниць. Року 1666 гетьман Іван Брюховецький звинуватив шістьох жительок Гадяча в тому, що вони напустили чари на його дружину Дарію Ісканську. Через це вона начебто втратила дитину. Після судового процесу “відьом” стратили. Однією з горопашних була благовірна гадяцького полковника.

Але це винятки. Жінки в Гетьманщині народжували по 5—7 разів за життя. Чому не більше? Вони порівняно пізно виходили заміж — зазвичай у 19—21 рік. А вже після 40 кожна третя тутешня жінка була вдовою.

Кількість зачать зменшувалася через часту відсутність чоловіка, смертність при пологах, годування груддю. Вельможні жінки мали певні переваги. Вони віддавали своїх немовлят годувальницям, краще харчувалися і менше працювали. Їхні організми швидше відновлювалися.

Дітей народжували протягом усього року. А отже, і зачинали також. Виходить, що жителі козацької України не дуже суворо дотримувалися постів, принаймні в питаннях утримання від сексу. На утримання більше впливав господарський цикл, а не релігійність. Найменше діток зачинали в липні-вересні, коли подружжя збирало врожай. Найбільше — у грудні-лютому та квітні-травні. Тобто й під час Різдвяного та Великого постів. Ця сезонність збігалася з рекомендаціями популярного в Гетьманщині лікарського порадника, датованого 1715 роком. Рукопис давав поради на різні поки року. Зокрема влітку треба “з женою мало совокупляться”, восени — “беречся тружания великого и з женою многого совокупления”, а взимку — “з женою совокуплятися больше, нежели летом”.

Смерть

Новонароджених вважали головними “клієнтами” смерті. Серед зафіксованих у метричних книгах Гетьманщини померлих, діти до 14 років — приблизно половина. Траплялося, що в одній родині гинуло одразу декілька нащадків.

Смертність мала сезонний характер. Найбільше діток помирало у квітні. Це було спричинено сплеском інфекційних хвороб, насамперед віспи та кору. У літні місяці загрожували хвороби травного тракту, харчові отруєння, кишкові інфекції. Небезпечним був також жовтень. Перші холоди змушували родину частіше перебувати в тісному просторі хати, де будь-яка інфекція передавалася миттєво.

Часта смертність визначала інше ставлення до відходу дитини. Немовля сприймали як незрозумілу істоту, яка пов’язана з життям занадто тонкими нитками і ще не повністю належить цьому світові. Померлого новонародженого було не так шкода, як дорослого родича.

“Смерть забирає дитину”. Гравюра Ганса Гольбейна (молодшого) із серії “Танець смерті”. Базель, 1538 р.

Більше занепокоєння спричинювала смерть нехрещених новонароджених. Вважали, що такі діти не потрапляли до раю. В “Енеїді” Івана Котляревського Еней зустрів їхні душі дорогою до пекла, на самому його краєчку, ще на “нашому” березі річки Стікс.

Серед чуд Охтирської Божої Матері є історія Марії Бузановської, дружини решетилівського сотника. Вона народила хлопчиків-близнюків, один з яких був мертвим. Мати почала молити Богородицю про чудо, і та почула її: “Соболезнуя же весьма об оном умершем без крещения младенце, и когда только начала усердно призывать Пресвятую Богородицу, того же часу оной мертвой младенец ожил и окрещен”.

Вважали, що завдяки своїй безгрішності охрещені малюки автоматично потрапляють до раю. Великий духовний авторитет Йоаникій Ґалятовський напучував майбутніх священиків на похоронах утішати батьків саме вічним блаженством їхніх чад: “Щасливії тії люде, котрії в дитинном віку умирают, бо оні ідуть до неба на вічноє мешканнє”.

Козацька старшина рідко писала у своїх нотатках про маленьких діток. У щоденнику генерального хорунжого Миколи Ханенка є три згадки про його сина Петруся — коли той народився, хрестився і помер. Смерть настала в день великого бенкету в гетьмана.

Ханенко докладно описав застілля, перерахував усіх присутніх, а потім скупо додав, що дізнався про відхід сина. Однак це не означає, що генеральний хорунжий взагалі не любив дітей. Вони починають фігурувати в його щоденнику з певного віку: “В сей Светлаго Воскресения Господня праздник сын мой Василь и другие малые дети причащались в церкви”. Як бачимо, менші дітки навіть не названі на ім’я.

Більше жалю викликала смерть старшої дитини. Вона вже вміла говорити, ставала схожою на батьків, а в родинах простолюду вважалася ще й потенційним працівником.

Дорослішання

Дитина рано починала долучатися до світу дорослих. Формально вона ставала його учасником із 7-річного віку, коли набувала “церковної дієздатності”. Відтоді треба було ходити до церкви, сповідатися. Вважали, що така дитина вже відповідає за свої вчинки перед Господом, у неї відкривається нахил до гріховного. Якщо вона піддасться спокусам, то потрапить до “дорослого” пекла.

Інші, навпаки, з цього віку могли виявити свої чесноти. Так за словами Михайла Ковалинського було з його вчителем Григорієм Сковородою: “Григорий по седьмому году от рождения приметен был склонностъю к Богочтению, дарованием к музыке, охотою к наукам и твердостью духа”.

У побуті дорослішання проявлялося у зміні одягу. Універсальною вдяганкою малих дітей обох статей була сорочечка. У 7 років хлопчики отримували штанці, а дівчатка — спіднички. Цього вимагала біблійна доктрина: “Не буде чоловіча річ на жінці, а мужчина не зодягне жіночої одежі, бо кожен, хто чинить це, огида він для Господа, Бога свого”.

Цікаво, що набагато пізніше Остап Вишня пояснить це міркуваннями “престижу”: “Свиню ви вже в самій сорочці не впасете. Тут уже обов’язково потрібні були штани. Хоч і з прорішкою ззаду, а проте штани, та ще й на одній підтяжці”.

Письменник показав дорослішання сільської дитини через працю. Спочатку хлопчики пасли гусей. У 6 років вони вже мали достатньо кваліфікації для випасання свиней. Після 10—11 — телят. Далі — вівці, корови, коні. Дівчатка ж спершу няньчили менших братиків і сестричок, а потім виконували роботу по дому: доїли козу чи корову, прибирали, займалися грубим шиттям, допомагали готувати їжу.

Василь Штернберг “Пастушок”, 1836—1838 рр.

У документах діти 6—7 років вже фігурують як наймити, учні ремісників. До 10 років їхня кількість зростає. Десь від цього моменту окремі малолітні наймити почитають отримувати платню. У 12—14 років кожна друга міська дитина жила в чужій родині.

Наймитування та учнівство вважали важливим життєвим етапом. Це був варіант соціалізації, котрий дозволяв суспільству ефективніше використовувати дитячу працю. Підліткам він давав нові контакти, навички, набуття інших соціальних статусів, можливість прохарчуватися чи допомогти своїй родині.

Мине століття, і замість наймів діти підуть до школи. З’явиться земська медицина, санітарні заходи, почнеться боротьба з віспою. Вчителі, лікарі, учені, чиновники стануть носіями нових знань про природу дитини. Комерсанти пропонуватимуть до продажу дитячі речі, котрих тут до цього ніколи не бачили. Ці новації уповільнять дорослішання, виокремлять дитину з дорослого світу, сформують інакше бачення її життя та смерті. Світоглядні злами поєднаються з економічними змінам. Як наслідок — ми отримаємо нову, модерну модель дитинства. Але це вже зовсім інша історія.

Читайте ще

Дитинство під опікою монахинь
Дитинство під опікою монахинь
Одеса: місто відкрите для дітей
Одеса: місто відкрите для дітей
“Хліб насущний” вояків Гетьманщини
“Хліб насущний” вояків Гетьманщини
Глухів: столиця Малоросії
Глухів: столиця Малоросії