Лупків, українська Лемківщина, літо 2016-го. Безіменний хрест, який вже давно впав та зник, якби не природа, яка міцним корінням дерева, нібито вхопила і тримає його поставу. Хрест, який всупереч усьому пережив нищення та депортації місцевих українців і який, навряд чи, переживе нас. Таких хрестів є багато, але було б ще більше і буде ще менше. Ми стрімко втрачаємо українськість українських етнічних земель, які волею геополітики опинилися за лінією Керзона.

І виною тут “Damnatio memoriae” або ж  “прокляття пам’яті”. У давньому Римі цією сентенцією окреслювали одну з найжорстокіших форм посмертного покарання: будь-які свідчення про померлого, чи гробівці, чи згадки у хроніках підлягали знищенню та стиранню з пам’яті. Грушовичі, Радруж, Молодич, Вербиця, Монастир, Пикуличі, Ліски, Верхрата і знову Грушовичі. Схоже прокляття пам’яті спіткало і військові могили українського Закерзоння. Численні плюндрування українських цвинтарів мають уже системний і що найгірше офіційний характер. У католицькій та європейській Польщі камінь з українських надгробків добре годиться для ремонту місцевих доріг. Але це лише те, що лежить на поверхні і що не заросло мохом та густою муравою. Поза тим, тихо, але невпинно зникають могили простих, цивільних українців, бо ж “різунам”, навіть  мертвим, не місце на кресах. Повмирали люди, вмирають і храми, німі свідки старої доби. Насправді акція “Вісла” триває, щоправда, тепер депортують не людей, а депортують і нищать пам’ять.

За цим усім спостерігає українська влада. Спостерігає не мовчки, бо ж кілька днів на рік виголошує патетичні промови, у яких є багато минулого, але мало теперішнього і зовсім немає майбутнього. Нас застерігають від симетричних відповідей і правильно чинять, бо поринути у вир війни з мертвими це самому стати мертвим. Морально, духовно чи ментально. Нам простіше трактувати руйнування українських могил як руку Кремля, але нам важко публічно ставити запитання: чи не забагато Москви і азійських методів у Польщі. Ми боїмося визнати, що принаймні частина польського суспільства і політикуму зневажає й знищує українське на землях Пограниччя. Поки що до лінії Керзона, а далі як карта ляже може згодом й за нею. До того ж ми маємо й інших прикрих сусідів, які на поталу плебсу кинуть у нас не один камінь.

Ми втрачаємо українськість там і втрачаємо тут. Там, бо Україна не має жодної стратегії, аби зберегти маркери українського простору за державним кордоном, а наша реакція обмежується лише словами часом гнівними, часом примирливими. Ніхто крім громадських ентузіастів не дбає про наші могили, не відновлює церкви, не проводить жодної просвітницької роботи. Але зате ми голосно обурюємося польським левам чи мечу-щербцю, що у Львові на Личакові. Будуємо величні монументи Чину, які лише за формою, але не суттю, відрізняються від тоталітарного соцреалізму. А де ж люди Чину? Їм у кращому випадку, не переймаючись духом та автентикою, на гробах ставлять сучасні новодєли”. 

То чи є нам кому дорікати? Бо ж більшість наших старих цвинтарів доживають віку. Хрести падають, інскрипції стираються, чагарники огортають могили, а ми забуваємо… Чомусь нам заскорузло у мисленні, що справа пошанівку та опіки, то лише справа держави. За цим надмірним патерналізмом, спраглим до життя дитям комуністичної ідеології, ховається звикла людська байдужість. Болюча байдужість, бо  йдеться ж не лише про безіменних героїв, а про людей з іменем та прізвищем, людей з родом, наших предків. Але ми поринули у вир безпам’ятства, нам так зручніше. Зручніше нарікати, аніж робити. Остаточно нам стане спокійніше тоді, коли ніщо не буде муляти око, коли час та хащі остаточно оповинуть цвинтарі цупкою паволокою забуття?  І не треба нам окупантів чи чужої влади, ми самі себе прирекли на прокляття пам’яті.

Читайте ще

“Зачєм вот ето всьо?”
“Зачєм вот ето всьо?”
Віталій Ляска: Heť vid sebe?
Віталій Ляска: Heť vid sebe?
Отруйна цибулина комунізму
Отруйна цибулина комунізму