Варто вийти на зупинці поряд з “Чебуречною” у Брюховичах. Піти прямо, оминаючи завершені та незавершені будівлі, углиб соснового лісу. Потім потрібно йти по мокрій траві. Аж поки не зайдеш у двір, — хвіртка дещо іржава, декорована округлим листям, проте не скрипить. За нею виринає звивиста, широка стежка, яка піднімається вгору-і-вгору, що зупиниться лише біля дверей. Подвір‘я велике. По боках скульптури і лавки. Одна скульптура лежить – прямокутник сірого кольору, зігнутий посередині, дещо нагадує роботи американського абстрактного експресіоніста Девіда Сміта, що працював зі сталлю й геометричними формами.

– Це на неї просто сосна впала.

Каже пані Софія, яка зустрічає мене біля входу. Вона широко усміхається, має карі очі із зеленкуватим відтінком мавки. Одягнена у спортивну рожеву куртку й шапку та чомусь каже у множині – дівчатка приїхали.

– Заходьте, тільки маю спершу пічку включити, бо замерзнемо.

Вона запрошує мене до входу, у темне приміщення, з якого віє холодом. Холодніше, ніж на вулиці. Як колись сказав один митець: “гробниця — гніздо модернізму”.

Фантазія і математика

“Музей модерної скульптури Михайла Дзиндри” – це єдиний музей модерної скульптури в Україні. Його відкрив сам Михайло  у 2005 році, коли повернувся з Америки. Йому було 85. Спершу подружжя Дзиндрів хотіли самостійно оформити музей, проте це було надто часозатратно. Врешті, Михайло вирішив подарувати свої скульптури Національній Галереї Мистецтв у Львові.

Площа музею 1450 квадратних метрів, без жодних перегородок, один великий зал, наповнений скульптурами різної величини. Їх тут понад 800. Деякі стоять, інші висять, деякі можна оглянути з усіх можливих боків, а інші лише знизу, або згори. Немає жодних позначок та імен, відвідувачі можуть самі гадати, як називається витвір. А потім підтвердити здогадки у екскурсоводів. Попри те, що приміщення велике, скульптури туляться одна до одної, мов діти.

Пані Софія познайомилась з Михайлом у 1991 році. Їй було 40. Тридцять років різниці, проте ще п’ятнадцять вони прожили як чоловік і дружина. Тоді вона зайшла в гості до його родини, знала Михайлових братів, Степана та Євгена. Останній є автором кам’яних левів, що стоять на площі Ринок біля львівської Ратуші.

– Ми розмовляли, то було якесь свято. Вони підшукували місце для музею. Спершу думали побудувати у Стрийському парку, там є такий воєнний музей. Страшно хотіли викупити його, але ціна була шалена. Стрийський парк —  це ж майже Центр — ніхто вам таке не продасть.

Ми сидимо у кабінеті — напівпрозорій кабінці, як у охоронців. Донедавна її тут ще не було, але мусили поставити, бо приміщення не опалюється. Через його розміри тут навіть улітку холодно. 

“Вони говорили постійно про ті скульптури. А я до теї пори не бачила сучасне мистецтво. Його дочка сказала, що, як батько побудує музей, то вона буде директоркою. Як і привикли наші люди, шо тато має все зробити. Ну я в душі позаздрила, от щаслива людина, тато зробив скульптури, перевезе їх, а дочка буде директоркою”, – продовжує пані Софія

Пічка ще гріється. Виходжу з кабінету, щоб побачити скульптури. Саме приміщення музею будували з наміром, щоб витвори виставлялись і на вулиці, мовби музей на планері. Проте вони не витримали української погоди. І сусідів також. Як і ті їх.

“Феміністки”, “Переляканий жовнір”, “Диктатор”, “Лінива Марічка”, “Колядники”, “Старий янгол”, шершаві, великі, кольорові, тяжкі й легкі водночас. У їхніх формах відчувається приховане зацікавлене “О”. Тому коли розглядаєш їх, вони розглядають і тебе. Попри це, Дзиндру чомусь завжди порівнюють із блискучим і гладеньким Олександром Архипенком. Останній — це Пабло Пікассо у скульптурі, його твори можна побачити в експозиціях світових музеїв, зокрема Метрополітену. У Радянський період за нього мовчали. Так само, як і за Малевича, Кандинського, Екстер, Бурлюка та Бойчука. Можливо тому й порівнюють, бо скульптура Архипенка давно запхана у всесвітній контекст модернізму, так простіше буде прийняти першого.

Щоб зрозуміти абстрактну скульптуру, треба довго дивитися. Художники намагаються передати водночас багато форм, тобто ми бачимо в різних ракурсах композиційно правильно сконструйовані фігури. Це і є найважливіше й найцінніше, тому що абстрактна скульптура якраз і цікава ракурсами, які давали б нові ефекти.

– Де він брав ідеї?

– З голови. Він придумував форми, які не існують, — замріяно каже пані Софія. – Це як сон. Коли на ранок намагаєшся відтворити марева, згадати обриси, але не можеш. А він міг повторити. Це фантазія. І  математика водночас.

Немає жодних свідчень про те, звідки Дзиндра брав ідеї, проте є поняття “підсвідомого образу”. Це образ, який існує з тобою протягом життя, у твоїй підсвідомості. І коли ти студент, і коли ти підмайстер. Уперше про підсвідомість впевнено заговорили сюрреалісти в 1920-х роках. Тоді навіть створили метод “автоматизм” — коли малюєш-малюєш, поки не вийде “щось”. Водночас це мистецтво було досить похмурим і саркастичним. Можна згадати фільм Луїса Бунюеля і Сальвадора Далі “Андалузький пес”, з його мертвими осликами на роялях, які тягнув за собою персонаж. Чи автопортрети Фріди Кало з її ненародженими дітьми. Це післявоєнне покоління митців 1920–1930-х, яким згодом доведеться пережити ще й другу війну. Та Дзиндра чомусь не такий.

Жінок моделей, чоловіків моделей — у Михайла Дзиндри було багато сидячої скульптури, але вона не є тою реалістичною, яку ми звикли бачити. У нього виходять більш химерні образи. І жодного натяку на сексуальність. Дзиндра толерує людське тіло, він дуже живий і проникливий. Але і жорстокий.

Після переїзду до Америки у 1951 році, коли скульптор побачив тамтешній розвиток мистецтва, він знищив всі свої реалістичні скульптури. На цей час Дзиндра мав уже 70 тематичних робіт. Дослідити їх можна хіба з фотографій. І то не всі.

З 1963 року він не творив. До того ж до Америки митець приїхав з паралізованою дружиною і дітьми, за якими мусив доглядати. Так тривало до 1968-го, бо потім Михайло створює ще більше скульптур, аніж раніше.

Часто, коли приходять у музей, то говорять, що тут відчувається гумор.

Удома біля музею

Будинок пані Софії Дзиндри одразу біля музею. Всередині приміщення має мало стін. Вітальня, де камін з обидвох боків обкладений книжками, а над диваном висить похмурий триптих Юрія Соловея — є водночас і передпокоєм. Цей простір плавно переходить у невелику кухню, яка у свою чергу завершується іншою вітальнею, де стоїть маленька піч і великий стіл, завалений фотографіями. Єдина стіна, яка розділяє усі ці зони, є водночас виставковим простором для малюнків Михайла. Навпроти неї — широкі вікна, аж до підлоги, що ведуть у внутрішній дворик. Поряд з ними великий горщик з ліліями. Світло від вікон заповнює і кухню, і дві вітальні, і кожного, хто заходить у дім. Від цього видається, що тут повно місця, немає важкості меблів, і попри те, що не бачиш решти кімнат, розумієш, що це житло іноземця.

– А Михайло себе вважав американцем?

– Ні, ніколи. Він навіть з акцентом не говорив.

Михайло Дзиндра прожив в Америці 43 роки. А до того 7 в Німеччині. І ще рік перед тим у Словаччині.

– Він і мені не дозволяв вчити мову. Боронь боже, шоб я вчила англійську, шоб, не дай Боже, не захотіла вертатись в Україну. То ми в хаті на українській розмовляли, а як їхали в магазин, то тільки Михайло спілкувався. Діти приходили зі школи, шось там говорили англійською, то так я трохи і вивчила.

У Михайла була мрія, інспірована його викладачем Іваном Северою ще тоді, коли він навчався у Львові, з 1941-го по 1944-й. Спільно хотіли створити академію авангардної скульптури. Проте всі ці роки в українських емігрантських колах, де ніколи не сумнівались у тому, що Україна отримає незалежність, врешті-решт ностальгія, відчуття сорому і вини перед ще ненародженою державою змінили одну мрію на іншу. Уже в другій половині 1991 року Михайло повернувся в Україну. Щоб збудувати музей. Для цього він навіть продав деякі скульптури.

– Я пам’ятаю один такий випадок, як він мені розказував, що він мав виставку у Нью-Йорку, в українському Народному домі. До нього підійшла лікарка в норковій шубі, там лікарі страшно багаті, вона така питає його: “Пане Дзиндро, я хочу купити вашу скульптуру”. А він глянув на неї, і такий: “А скажіть, а якщо буде пожежа, що ви скоріше будете рятувати: свою шубу чи мою скульптуру? Ні, я вам не продам”.

Як розповідає далі пані Софія, американське мистецьке коло його не прийняло, хоч він брав участь у виставках та конкурсах. Америка – цікава країна. Попри мультикультурність, там кожна нація підтримує своє мистецтво. Кожен має своє коло: італійці своє, німці своє, афроамериканці своє. Мистецтво тримається лише своєї групи, а українці переважно їхало туди на заробітки.

Водночас пані Софія пригощає кавою, цукерками і приносить светр, щоб я не змерзла. У вітальні цілий стос старих фотографій, які разом сортуємо.

– Скажіть, вам подобалось брати на себе відповідальність за музей? Організовувати? Перевозити?

– Та я по житті така була. Хотіла сама заробити, встидалася просити чи чекати помочі від батьків. Колись то неможливо було. Хіба хто працював на фірмі “Світоч”, чи на лікероводочному — там можна було вкрасти і продати. Пізніше я старалася мати дві роботи. Вже як працювала в поліклініці на Симоненка, то купила собі клаптик землі, щоб дачу побудувати. То після роботи завжди намагалась викроїти шматок часу, аби щось там поробити, хоч з того і не було толку. Бо навіть на цих шість сотих, треба мати чоловіка, щоб помагав. Я завжди хотіла жити в лісі, — її карі очі спалахнути зеленим, як у мавки, — щоб могти гриби збирати, рибу ловити. І щоб було товариство гарне: квіти, дерева. І так само Михайло. Ми в цьому були дуже схожі.

Михайло Дзиндра усе своє життя провів і творив у передмістях: Патнем Веллі, Сентпітісберг, Йонкерс та Хадсон. Потім Брюховичі, передмістя Львова.

– А що вас найбільше вразило в Америці?

– Нічого не вразило, хіба басейн. Ну і лілії цілу зиму цвіли.

Дивно, що цвіли. Хоча східні лілії є звичайною квіткою по всіх північних штатах Америки, вони набагато рідше зустрічаються у Флориді. Для цвітіння, цибулинам лілій потрібен холодний період, який взимку Флорида не може забезпечити. Цю вимогу можна обійти, купивши попередньо охолоджені цибулини, і посадивши їх протягом зимових місяців. Хоча деякі сорти не будуть добре прийматися навіть з цими маніпуляціями.

Генрі Мур для бідних

Раніше Софія з Михайлом жили на Сихові, у маленькій квартирі. Змінити помешкання подружжя вирішило після того, як зрозуміли, що творити у таких умовах неможливо.

– Я тоді на роботу ходила, а він сидів і нудився, то я йому принесла мішок цементу, щоб він робив скульптури. Раз прийшла додому, а пилюки повна хата, цемент і на ліжку, і на підлозі. Підлога була така сіра, що так і не відмилась. Тому ми почали підшуковувати інше місце для помешкання. Всюди шукали. І нарешті вирішили викупити оцей будинок в дочки Михайла від першого шлюбу. Тут були лише перегородки і більше нічого, навіть дах не покритий.

Пані Софія каже, що цю стіну у вітальні, на якій розвішані малюнки в рамках, це вже вона додала. Як і стежку, викладену плитками, що веде до хати. І посаджені квіти, зокрема довгі лілії, у широкому горщику біля вікна. Живопис, скульптура, старі фотографії і шурхіт ложки, коли перемішую цукор у гарячій каві. Певне, це надихає до творчості. Проте потім я помічаю дещо, що у все це геть не вписується.

– А Михайло був релігійним?

Пані Софія замовкає, побачивши куди я киваю головою. Біля вікна, на окраїнах стіни, зовсім непримітно висів хрест. Не в центрі кімнати, куди найчастіше прямує погляд, а збоку.

– То я повісила, — врешті знічено каже. — Я ходжу в церкву, а він не ходив. І не вірив. Але робив іконостасти. І по-своєму був чесний до Бога. Доглядав хвору жінку, добре виховував дітей, був правдимим, чесним і порядним.

Швидше за все, він був пантеїстом. Можливо, атеїстом. Та й саме мистецтво модерну й постмодерну десакралізоване. Звідси виникає тактильність, буденність. Якщо глянути на портрети XVIII століття, то відчуваєш, що це мистецтво над тобою — дуже далеко і недосяжно. Зараз так не скажеш. Скульптури Дзиндри висіли у нього над басейном, у Флориді. Вони жили разом з ним у його домі, у його гаражі. Також він постійно змінював їхню колористику. По-кілька разів міг перемальовувати. Попри те, що у музеї немає жодної таблички, і відвідувачам дозволено інтерпретувати стільки, скільки влізе, ці скульптури насправді його. Тому він залишав за собою право знищувати їх, якщо вони йому не подобались.

“Він до кінця не був прийнятий у художнє середовище. Ця обочина вона і тим цікава. Коли художник відмовляється слідувати правилам, і створює власний світ. Найпопулярніший приклад з примітивізму у нас є Марія Примаченко, яка майже все життя через хворобу прожила у селі Болотня. Вона також створила свій власний світ через медії, які були для неї доступні. Він закрився також. Та існував лише зі своїми правилами”, – каже Аніта Немет, завідувачка музею Музею модерної скульптури Михайла Дзиндри.

В Америці Дзиндра не заробляв на мистецтві. Він працював будівельником. Хвора дружина, троє дітей. Проте підручні матеріали виявились дуже “художніми”: цементна суміш, каркас і будівельна сітка. Це дозволяло створювати швидко і багато, як він любив. Ще у Львові, навчаючись в Художньо-промисловій школі його вчителі та друзі, зокрема художник Юрій Соловій, розповідали яким працьовитим той був. Коли Михайло хотів піти зі школи, директор просто вмовив його лишитись, пообіцявши, що він буде безкоштовно харчуватися у них, лиш би робив. Тому його роботи не лише про творче висловлювання, а й завше про стиль життя, про те, що він любив працювати багато і швидко.

Оскільки художники його періоду працювали вже з новими матеріалами, де новизна була частиною концепції твору. До прикладу, чимало художників після Другої Світової війни часто брали за сировину щось, що допомогло їм її пережити. Водночас Дзиндра був не єдиним, хто надавав перевагу зручності й швидкості. Цим він нагадує іншого відомого британського митця, який входить у всесвітній канон скульптури попри те, що створював їх із гіпсу — матеріалу, що використовують для первинних моделей, аби пізніше повторити той же процес з більш міцними сировинами. Саме тому деякі мистецтвознавці кажуть на Дзиндру: “Генрі Мур для бідних”.

Повернення додому

В Україні скульптури Дзиндри, як і самого Михайла, сприйняли погано. Роботу “44 духи”, яка знаходиться на галявині музею і з якої починається мандрівка творчістю Дзиндри, перед падінням сосни, хтось добряче побив.

У 2003 році на день “Людини року” виставлені скульптури на проспекті Свободи також пошкодили. Справу ніхто не розслідував. Пані Софія зверталась до спілки художників, показувала газети, в яких було описано випадок. У відповідь їй лише помахали цими газетами перед обличчям.

– Я не можу забути цей випадок. Коли тоді привезли ці скульптури, то Михайло плакав.

Творче середовище також ставилось вороже, ніхто не розумів, чому він віддав безкоштовно свої скульптури державі. Казали: “Дурнуватий американець”.

Хоча на створення свого музею Михайло Дзиндра витратив 13 років і понад 100 тисяч доларів, помираючи, він просив пані Софію забрати скульптури до Америки.

Читайте ще

“Золота доба” закарпатської архітектури
“Золота доба” закарпатської архітектури
Знаки смерті Личаківського некрополя
Знаки смерті Личаківського некрополя
Прикраси з історією у кілька століть, або ПрИкрасна майстерня
Прикраси з історією у кілька століть, або ПрИкрасна майстерня
Яків Гніздовський. Із периферії на Мангеттен
Яків Гніздовський. Із периферії на Мангеттен