Тетяна Водотика, авторка книги “Простір можливостей: Україна в добу заліза і пари”, про соціальні та економічні трансформації Сходу України у другій половині ХІХ – на початку ХХ століть

Спробуйте уявити собі літній день 1870 року десь на українських теренах. Що перше спадає на думку? Напевно – це буде сільський краєвид, “садок вишневий коло хати”, дівчина у вишиванці, чолов’яга у брилі… Надиктований стереотипами образ. Але водночас десь поза межами нашого уявного села вирувало життя. Економіка Російської імперії і українських земель як їхньої складової упродовж другої половини ХІХ – на початку ХХ століть стрімко змінювалась, інтегруючись у світову систему. Будували залізниці, відкривали корисні копалини, поставали нові заводи та цілі галузі промисловості.

Територія України, насамперед її південні та східні регіони, давала змогу не лише заробити, а заробити не напружуючись: “Поедемте… туда. – Там можем мы нажиться, без всякого труда!”. Ці зміни створювали чимало перспектив для тих, хто був готовий їх використати. Простір можливостей вабив інвесторів, мігрантів, а деколи і пройдисвітів. 

Переїзд

Десь у Харківській губернії селянин розмірковував над своїм життям. Він уже не кріпак і думає про те, що має далі робити. Згодом він вирішить скористатись можливостями щойно збудованої Харківсько-Миколаївської залізниці. Він зважиться змінити своє життя докорінно і, мабуть, не на краще, – за якийсь час його в Миколаєві судитимуть за двоєженство.

Може, до двоєженства дійдуть не усі, але сотні й тисячі селян по всіх українських губерніях почнуть рух. А чому б і ні – вони вже не кріпаки, мережа залізниць, звісно, ще не надто зручна, але вона є і розвивається. Податися до міста, де інше життя та інші можливості, – поширений вибір і його популярність лише зростатиме. Як і міста, що ставали реципієнтами мігрантів, “м’язів” прогресу.

Часто мігранти не залишались у містах надовго – вони розглядали працю на підприємствах як спосіб поліпшити своє становище, а не як доленосну зміну. Стати до роботи на фабриці часто було тимчасовим рішенням. На відміну від роботи на землі, працю в місті не розглядали як значущу чи важливу. Робітників легко було найняти, однак майже неможливо було втримати – вони могли повернутись додому на період польових робіт або будь-коли піти на пошуки кращого місця праці, не зважаючи на умови й терміни наймання.

Але були й ті, які лишалися в місті і переживали докорінні зміни в житті. Місто пропонувало вчорашнім селянам кардинально інший спосіб життя, однак для цього потрібні були гроші, зокрема на харчування, одяг, розваги. Водночас була ймовірність захворіти або ж втратити роботу. Більшість робітників не мала змоги сповна скористатись із ринку споживання та послуг. Їхні побут та психологія залишались здебільшого традиційними, патріархальними. Робота на заводі давала стабільність, а надто якщо працедавець надавав житло або хоча б мінімальне соціальне страхування (що насправді було рідкістю). Системність заводського устрою, регулярні заробітні плати допомагали мігрантам адаптуватися.

Проте частими бували й конфлікти. Між робітниками та підприємцями панували взаємини залежності та патерналізму, спричинені та посилені низькими заробітками, незадовільними умовами життя, неуцтвом новоявленого робітництва. Нехлюйство, нерозуміння праці власника підприємства, адміністративного персоналу та менеджменту лише підкидали дров до багаття неповаги, конфліктів і страйків. Через доступність робочої сили підприємці не цінували свого штату, а жорстокість часто була невиправданою. Постійна ж потреба в робочій силі та зв’язки з селом призводили до того, що працівники не цінували місця праці. Конфлікт між підприємцями та робітниками з часом став одним із ключовим для імперії.

Будівництво заводу та міста довкола

Один із варіантів, куди можна було податись вчорашньому селянинові в 1870 році, – масштабне будівництво великого заводу в донецьких степах, те, що згодом стало Юзівкою. За рік до того, 18 квітня 1869 року, була підписана угода між Джаном Джеймсом Юзом та російським урядом. Вона передбачала зокрема будівництво на Донбасі заводу з виготовлення залізничних рейок із використанням місцевих ресурсів. New Russia Company, Limited – компанія Юза – отримала надзвичайні привілеї на імпорт необхідного обладнання і дуже вигідну позику, що покривала три четверті ймовірної вартості цього будівництва. Уряд обіцяв Новоросійському товариствові премію – 50 копійок за кожний пуд рейок, які залізниця отримає упродовж 10 років, і дозволяв Юзу спорудити залізничну гілку між заводом і Харківсько-Азовською магістраллю. У вересні 1873 року Юзівський завод почав працювати на повну й незабаром посів перше місце у країні за виробництвом металу.

Не заперечуючи талантів Джона Юза, варто пам’ятати, що суттєвою складовою його успіху було урядове сприяння – у формі кредитів, замовлень, неформальної підтримки тощо. Без державної зацікавленості такого стрімкого успіху звісно не досягти. Урядові премії давали Юзові змогу отримувати мільйонні прибутки. Але заради справедливості варто зазначити, що не лише Юз користав з урядової щедрості. Премії за свою продукцію отримували виробники металу, власники цукрових заводів, концесіонери-залізничники. Уряд намагався сформувати в імперії важку промисловість та групу лояльних великих підприємців.

Юзівський завод став першим на території українських губерній Росії виробництвом, на якому з місцевих покладів залізної руди виплавляли чавун, переробляючи його на залізо і сталь. Від 1886 року руду доставляли з родовищ Кривого Рогу, які розробляло підприємство Олександра Поля. З 1880-х райони видобутку вугілля і руд були інтегровані в мережу розподілу товарів усередині країни і за кордоном. Ця обставина гарантувала їхню прибутковість.

Довкола заводу виросло спершу поселення, потім місто, потім агломерація. Кількість міського населення на Донбасі зростала найбільше, ніж будь-де по країні. Мономіста (міські поселення, утворені довкола містотвірного підприємства, з домінуванням виробничої функції. – Ред.) збільшувались ще інтенсивніше, аніж міста регіону загалом. Найпоказовішим прикладом, звісно, є Юзівка. Від 1869 року, коли Джон Юз почав будівництво металургійного заводу біля кількох сіл, до 1914-го населення зросло із 164 осіб до 70 тисяч.

А десь в одеському порту влітку 1870-го не раз вдавалися до нечесної афери. Шахраювати з якістю зерна було найпростіше – до вантажу пшениці докидали домішки. Корабель відплив – клієнт розрахувався – якісного зерна відвантажено на якусь частку менше, аніж мало би бути – профіт. Але в довготерміновій перспективі такі фокуси мали фатальні наслідки. Вже за якийсь десяток років, у 1880-х, хлібна торгівля на півдні Російської імперії помітно зменшилася. США стали серйозним конкурентом на ринку сільськогосподарської продукції, а якість вітчизняного експорту залишалась низькою. Це засвідчили одеські маклери Гредінгер і Ксансопуло: “Не дивно, що американському хлібу надають перевагу порівняно з нашим. Укорінений у нас звичай змішувати пшеницю з різними іншими зернами дискредитував якість нашої пшениці настільки, що терміновий продаж відбувається з труднощами…”.

Побудова бізнесової імперії

А от син сумського купця Олексій Алчевський літнього дня 1870 року, мабуть, був зайнятий стратегічним плануванням свого бізнесу. Кілька років тому, 1866-го, він за сприяння однодумців створив у Харкові Товариство взаємного кредиту, одне з перших у Російській імперії. За два роки, 1868-го, Алчевський заснував банк комерційного кредиту – Харківський торговий банк, що мав успіх, адже був всього лише третім комерційним банком (а отже, джерелом кредитів для підприємництва) в імперії. Влітку 1870-го Алчевський думав над тим, як переконати землевласників інвестувати кошти в іпотечний банк і чи матиме це починання успіх. Схоже, справа була перспективною – дворяни не мали досвіду управління маєтками, кріпаків із безкоштовною працею вже не було, а жити якось треба було. Часто вони закладали чи продавали землю, не в змозі ані розпорядитись нею, ані вийти повноцінно на ринок із власною продукцією, адже кредити були невимовно дорогими. Олексій Алчевський хотів допомогти землевласникам – надати їхні кредитні кошти під низькі відсотки та під заставу землі. При цьому земля мала би залишатись у власності позичальника. І от, менш ніж за рік, на початку травня 1871 року, у Харкові на акціонерних засадах відкрили перший в імперії Земельний банк.

Ці два банки стали ресурсом та основою для подальшого просування Алчевського в новому світі фінансів та промисловості. Крім того, поява цих банків стала початком формування геть нової галузі економіки – фінансової. Фінанси не єдина галузь, яка з’явилась у другій половині ХІХ століття. До новачків належали сфера послуг, будівництво в геть небачених до того масштабах, модерний транспорт і зв’язок, а також індустріальний сектор промисловості.

Залежно від того, як збільшувалася роль Алчевського в банківській справі, зростало його багатство. Будучи власником невеликої чайної крамниці на початку кар’єри в 1862-му, у середині 1870-х він став багатою людиною, маючи статки приблизно 3–4 мільйони рублів. Саме Алчевський один із перших почав розробляти кам’яне вугілля в межах Бахмутського і Слов’яносербського повітів та Області Війська Донського. 1878-го він організував акціонерне Олексіївське гірничопромислове товариство.

Під час промислового піднесення в 1890-х Алчевський знову проявив себе як ефективний організатор. З його ініціативи збудували завод Донецько-Юріївського металургійного товариства. Це був його зоряний час. Він тривав до початку ХХ століття. Криза перевиробництва стала фатальною для підприємця. Продукція не знаходила збуту, а кредитори не бажали чекати кращих часів. Земельний банк у Харкові збанкрутував. 7 травня 1901 року не знайшовши виходу із критичного становища, Олексій Алчевський кинувся під потяг на вокзалі в Петербурзі.

Але життя тривало, криза перевиробництва минула, і коли нещастя спіткало бізнес Алчевського, уже сформувалась нова генерація підприємців.

Влітку 1870 року, коли Алчевський починав іпотечний бізнес, Микола фон Дітмар, майбутній власник машинобудівного заводу в Харкові, політичний і громадський діяч, голова Ради з’їзду гірничопромисловців півдня Росії в 1906–1917 роках, вчився читати, писати, рахувати та малювати, слухав казки та сімейні історії. Йому було 5 років і його зоряний час був ще попереду. Він уже не був першопрохідцем ані у банківській справі, ані у промисловості. Він був із нового покоління підприємців. Їхній успіх мав в основі не лише талант та працелюбність (як це було у випадку Алчевського чи Юза), а ще й якісну фахову освіту та досвід роботи на інших підприємствах. Інновації та раціоналізація виробництва, вихід на нові ринки – ось ключі до багатства в ті часи.

Фон Дітмар, дворянин з походження, мав би стати військовим. Але, закінчивши кадетський корпус, він вступив до Гірничого інституту в Санкт-Петербурзі, кілька років працював інженером на Путиловському заводі й на будівництві залізниці. Потім переїхав до Харкова. 1893-го Дітмар відкрив механічну майстерню, а 1914-го вже володів двома технічно передовими машинобудівними заводами, входив до складу правлінь кількох акціонерних товариств. Саме такі, як Микола фон Дітмар, сформували когорту підприємців, яким довелось мати справу з революційними потрясіннями 1917–1921 років.

Міць та спадщина

Здавалося би, переїзд неграмотного селянина в місто на роботу до трохи навченішого підприємця – справа давно минулих 1870–1900-х. Але, коли вникнути, то багато проблем сьогодення сягає тієї епохи.

Наприклад, недбале ставлення до праці в місті: “Це ж не земля, байдуже на завдаток за два тижні, в мене косовиця!”, – так думало багато селян і йшли собі. Тоді підприємець залишався сам на сам із термінами виконання замовлень… Або ж неповага самих підприємців до найманих робітників: “Та він же неграмотний, не прочитає, що там написано, скажу, що заплатив за два тижні, а насправді буде за 10 днів!”.

Навіть традиція доброчинності у другій половині ХІХ століття мала свою червоточинку. Адже часом це був не вияв доброї волі, а іміджева стратегія та маскування відсутності соціальної відповідальності бізнесу.

Ми досі користуємось багатьма речами та ідеями, створеними під гасовою лампою – починаючи від ідеї української нації та закінчуючи електрикою. Мережа залізниць й економічне районування, джерела прибутків на роки наперед (вугілля, руда, цукор, зерно) – це та міць, яка дає нам змогу бути собою та жити комфортно, стоячи на цій скрині, ніби на плечах атланта.

Але доба заліза та пари творить не лише міць, а й спадщину. Її можна поділити на дві частини – видиму й невидиму. Перша – це корпуси фабрик і заводів та їхня продукція. Це вагони, сільськогосподарські машини, помешкання тієї доби, збудовані у стилі модерну та еклектики, будівлі лікарень, бібліотек і шкіл.


Корпуси колишнього пивоварного заводу Шульца на Деміївській площі

Невидиму спадщину важче уявити та показати. Це технології виробництва, традиції та практики економічної діяльності, культури праці, етики взаємин між працедавцем та найманим робітником, традиції патерналізму. А деяких речей можна взагалі і не пригадати – наприклад, що таке телеграф чи гасове освітлення вулиць. Однак не варто забувати, що швидкість, ритм і комфорт нашого життя були закладені саме в ту суперечливу епоху, добу заліза та пари.

Важливо, що ми маємо можливість обирати – що з цього “залізного спадку” переосмислити, що залишити в минулому назавжди, а що ревіталізувати, що варте нового життя та спроможне знову творити можливості – вже для інших поколінь.

Читайте ще

“3 ½ мілїона русинів мусять мати хоч один свій унїверситет”
“3 ½ мілїона русинів мусять мати хоч один свій унїверситет”
Місія Егана
Місія Егана
Олег Криштопа: “Братство” – книга не для всіх
Олег Криштопа: “Братство” – книга не для всіх
Централізоване водопостачання – атрибут модерного українського міста початку ХХ століття
Централізоване водопостачання – атрибут модерного українського міста початку ХХ століття