Як змінилася Україна після квітневих законів "Чистого четверга" 2015 року? Скільки міст, сіл та вулиць перейменували? Яких нечуваних масштабів набув ленінопад? Чи є топонімічна декомунізація формою "бандеризації" нашої держави? Та чи можемо вбити совкового дракона в головах українців? Читайте про це в тексті Сергія Громенка, кандидата історичних наук, оглядача Радіо Свобода – Крим.Реалії

Пролог. Про особисте

8 грудня 2013 року  поваленням головного істукана Ілліча на Бессарабській площі Києва розпочався стихійний загальноукраїнський процес, що пізніше отримав назву “декомунізація”. Спостерігаючи із Сімферополя, як трощать гранітний ідол, я аплодував киянам, захоплювався їхньою ініціативою і водночас люто заздрив їм, – уявити щось подібне стосовно двох Ленінів у рідному місті було геть неможливо.

Втім 23 лютого 2014 року у кримській столиці на центральній площі (вгадайте, як вона називається) зібрався траурний мітинг на чолі з головою Меджлісу Рефатом Чубаровим, щоб вшанувати жертв червоного терору майже столітньої давнини та загиблих на Майдані. Кримські татари, українці, росіяни – прихильники європейського майбутнього держави усіх національностей, віку і занять вимагали, серед іншого, негайно вирішити долю пам’ятника головному винуватцю комуністичних репресій. Були на площі й радикали, які за прикладом Києва пропонували негайно підігнати автокран та за горло стягнути Ілліча із постаменту. Однак поміркованих виявилось більше – кримський Євромайдан раніше зміг обійтися без насилля, тож провокувати неминуче кровопролиття у такому заповіднику совітів, яким є Крим, вони не хотіли. Обмежилися ухваленням резолюції мітингу, висунувши ультиматум міській владі: демонтувати Леніна в десятиденний строк, а потім спільно обрати центральній площі нове ім’я. Того ж дня голова кримського уряду Анатолій Могильов запропонував розв’язати це питання на референдумі. Незважаючи на цілком очевидні результати можливого голосування “червоно-пенсійного” населення півострова, сам факт обговорення долі пам’ятника надихав. Рано чи пізно, вірили ми тоді, нова влада добереться і до цього одоробла.

Але вже за 4 дні російські війська захопили урядові будівлі Сімферополя, поставивши хрест на планованому ленінопаді в Криму. Окупантська влада півострова нізащо б не дозволила розігнути таку важливу “скрєпу”, якою був Ленін, тож і до сьогодні візуально кримська столиця значно подібніша до російської глушини, ніж до українських міст. Після вторгнення проукраїнські активісти почали зникати, декого вбили, тому за три тижні я залишив свій дім, щоб на вільній частині України продовжити розпочату боротьбу із радянськими символами.

Повалення пам’ятника Леніну в Харкові, 28 вересня 2014 року. Фото Ігоря Чекачкова

Декомунізація: здобутки

Головний візуальний здобуток декомунізації – зникнення з мапи України одіозних радянських топонімів, а з вулиць міст – пам’ятників Леніну та іншим людожерам. Не можна сказати, що цей процес розпочали недавно, але в останні 5 років його суттєво пришвидшили. З 1990-го по 1993-й було знищено понад 2 тисячі пам’ятників і знаків, але переважно на Західній Україні (і щонайменше у двох випадках Ленінів перероблювали на монументи Степанові Бандері), тож загальноукраїнського характеру ленінопад не набув. Упродовж 1993–2004 років впало ще понад 600 Іллічів у Центральній Україні (тобто по 50 на рік), а після Помаранчевої революції – ще 600 (або вже по 120 на рік). За президентства Віктора Януковича стався «червоний» реванш – комуністи встановили контроль над Українським інститутом національної пам’яті (УІНП) і Державною архівною службою України, та й Міносвіти доби Дмитра Табачника знову повернуло “Велику Вітчизняну” до шкільних підручників. За цих обставин годі було і сподіватися на продовження декомунізації. Але у перші місяці з перемогою Революції Гідності активісти розтрощили ще 550 Ленінів – цього разу здебільшого на Південній та Східній Україні.

Гіршою була ситуація із перейменуваннями. Кам’яного чи бронзового істукана звалити набагато легше, ніж дати нову назву вулиці чи цілому містові. Тому 1989-го декомунізували 3 населених пункти (і Маріуполь також), 1990-го – теж 3 (зокрема Луганськ), 1991-го – 4, 1992-го – 6 (серед них Алчевськ), 1993-го – 3, 1994-го – 1 і 1995 року – 5. На тому зупинилися, а потім відбувся парламентський реванш КПУ, тож процес вщух.

А тепер порівняймо ці показники із здобутками офіційної декомунізації, яку розпочали разом із “Законами Чистого четверга” 9 квітня 2015 року. За офіційними даними УІНП, відтоді за півтора року зникли трохи менше як 2,5 тисячі пам’ятних знаків на честь комуністів, з них – 1 320 монументальних і не надто Ленінів, тобто майже стільки ж, скільки за попередні 20 років. І хоча місцеві влади звітують про переможне закінчення кампанії, поодинокі бюсти вождя світового пролетаріату подекуди трапляються і донині. Певна нерівномірність між кількістю знищених Іллічів на заході України та на решті територій (2 000/3 000) не повинна бентежити – найбільше істуканів до війни перебувало на окупованих тепер територіях, тож виконання над ними приписів законів трохи відкладається.

Повалення пам’ятника Леніну в Києві, 8 грудня 2013 року. Фото Петра Задорожнього

За роки законодавчої декомунізації нові назви отримала понад тисяча топонімів: 32 міста, 955 сіл і селищ, 25 районів та одна область (Кропивницька), але потенціал перейменувань ще не вичерпаний. Щонайменше 52 тисячі вулиць, площ і скверів більше не мають “червоних” імен,  і тут також є куди рухатись далі. Осібно стоїть повністю окупований Крим – понад півсотні нових назв міст і сіл чекають визволення півострова.

Отже, за суто формальними ознаками декомунізація в Україні не просто вдалася, але і стала однією з небагатьох майже повністю доведених до кінця реформ. Однак чи можна вважати перемогою саме формальну декомунізацію? Але щоб відповісти на це запитання, слід зупинитися на кількох міфах, які активно поширюють опоненти цього процесу.

Вулиці та пам’ятники. Міфи і реальність

“Не на часі”. Головною претензією, що її пред’являють противники декомунізації прихильникам – це начебто її відірваність від вирішення основних соціально-економічних проблем України. “Вам що, нічим більше зайнятися?”, – гнівно чи удавано розгублено питають вони. “Це все не на часі, це не допомагає у боротьбі з корупцією, краще би спрямували кошти на щось інше”. Але ж боротьба із радянською символікою ніяк не заважає відбиттю російського наступу на Донбасі чи антикорупційним заходам – ані організаційно, ані фінансово.

У 2015-му нас лякали витратами на перейменування вулиць, які нібито мали би призвести до тотального зубожіння населення, але назви змінили, а реальних фактів розорення людей внаслідок цього процесу й досі ніхто не навів. Так само безглуздими виявилися заяви, що через декомунізацію місцеві чиновники занапастять справи соціального захисту населення чи дорожнього будівництва – як ми бачимо, і перейменування здійснюють, і дороги ремонтують.

Повалення пам’ятника Леніну в Києві, 8 грудня 2013 року. Фото Мстислава Чернова

“Ви нічим не кращі за них”. Цей аргумент може отримати титул найпідступнішого. “Гаразд, – кажуть критики декомунізації, – нехай ви перейменовуєте вулиці та демонтовуєте серпи і молоти в рамках ваших же законів, але хіба комуністи не робили так само? Чим же ви кращі за них?”.

На цей закид є дві відповіді: формальна та сутнісна. Формальна звучить так – комуністичний режим винен у найважчих злочинах проти людства загалом і українців зокрема, кількість його жертв загалом співмірна із кількістю жертв нацизму. Не лише Україна, але й багато інших держав визнали більшовизм злочинним і заборонили його символіку нарівні зі свастикою. Натомість нинішня політична система в Україні при всіх її вадах рухається у бік демократії, тому декомунізація – це не мавпування злочинів одних політиків іншими, а відновлення брутально порушеної 1917-го законності. Кайданки в руках рекетирів і поліцейських залишаються кайданками, але це не означає, що між бандитами та правоохоронцями немає різниці.

Відповідь “по суті” буде глибшою. Якщо викидання на смітник бовванів Ілліча та меморіальних табличок на честь Артемів – Арсенів Павлових-“Моторол” столітньої давності – це, на думку противників декомунізації, повторення радянських практик, то з’являються сумніви щодо компетентності цих противників. Хіба розбиття боргових записів на Новий рік у Вавилоні чи затирання імені Ехнатона на стелах і стінах храмів у Єгипті – це радянська практика? А може, повалення ньюйорківцями кінної статуї короля Георга ІІІ – це дублювання комуністичних методів? І як скептики пояснять, чому американці прибирають статуї генералів-героїв Конфедерації, а австрійці готуються до знесення будинку, у якому народився Гітлер. Історична політика існує стільки ж, скільки і сама цивілізація, подобається це нам чи ні, і звільнення «свого» публічного простору від “чужих” пам’яток – звикла світова практика. Намагання будь-що бути “над конфліктом”, не допомагати державі (навіть своїй) та виглядати привабливо в очах західних лібералів іноді переважує здоровий глузд. Правда ж є такою, що відмовитися від здійснення державної історичної політики у принципі неможливо – і нація, яка не хоче добровільно провадити своєї політики пам’яті, рано чи пізно буде насильно змушена провадити чужу.

“Замінили Леніна на Бандеру”. Логічним продовженням попереднього міфу буде таке твердження: якщо ви декомунізацію проводите більшовицькими методами, то чого від вас ще чекати, окрім засіву всієї України пам’ятниками та вулицями Бандери/Шухевича. Але тут навіть розвінчувати нічого не треба, бо перед нами не міф, а звичайнісіньке невігластво (якщо не сказати брехня).

Насправді ж вулиці Леніна найчастіше перейменовували на Центральні, Жовтневі (із варіаціями) – на Козацькі, Комсомольські – на Соборні, а Радянські – на Вишневі. За підсумками декомунізації перша десятка популярності назв вулиць виглядає так: Садова (907), Шевченка, Миру, Шкільна, Молодіжна, Гагаріна, Лісова, Пушкіна, Лесі Українки, 1 Травня (574). Бандері присвячено лише трохи більше як 70 вулиць, причому за перші два роки декомунізації таких з’явилося 34, Шухевичу – приблизно стільки ж. Кількість пам’ятників Бандері (включаючи невеличкі барельєфи) заледве перевищує 40 штук (і лише 17 є статуями), причому за перші два роки декомунізації на його честь були встановлені… аж 4 пам’ятні знаки.

Повалення пам’ятника Леніну в Києві, 8 грудня 2013 року. Фото Мстислава Чернова

Таким чином, достовірність тверджень про “бандеризацію” України, яка начебто проводиться під виглядом декомунізації, залишається на рівні байки про “розп’ятого хлопчика”. Пригадаєте хоч одного вченого, якого засудили за критику УПА? Назвете хоч одного простого громадянина, розореного перейменуванням вулиці чи міста? Ну так отож!

Від декомунізації до деколонізації

Натомість зауваження, що зміна табличок як така – це ще не декомунізація per se, на відміну від попередніх закидів, є цілком слушним. Що найпалкішим прихильникам, що найзапеклішим ворогам нової політики пам’яті зрозуміло, що, лише демонтувавши ідолів Ілліча, перемогти його спадщину в головах співвітчизників нереально – потрібні інші заходи і значно більше часу. Але слона, як любить наголошувати мій колега-декомунізатор, можна з’їсти лише по шматочках. Те, що відбувається в Україні останніми роками, правильніше було б називати радше попередньою/формальною/топонімічною, аніж “повною” декомунізацією, та навряд чи можна було діяти інакше. Образно, первинна декомунізація – це зняття шару обгорілої шкіри при лікуванні опіку; процедура явно не достатня для зцілення, але абсолютно необхідна.

Унаслідок такого підходу критика опонентів втрачає свою дошкульність. Тому що ніхто в Україні, по-перше, не вірив, що одних перейменувань буде досить, щоб подолати наслідки панування радянського режиму, по-друге, і не збирається зупинятися на досягнутому. Від самого початку розроблення “Законів Чистого четверга” автори ставили перед собою обмежену, але цілком реалістичну мету, досягнення якої можна впевнено констатувати.

Останні 5 років продемонстрували, що в постмайданній Україні ніхто не боронитиме Ілліча чи комсомольської назви свого міста до крові, а також, що нікого не змусять щоденно покладати вінки до пам’ятників Бандері. Ліквідація більшовицької топоніміки та доказ самої можливості подальших перетворень – ось найголовніші здобутки попереднього періоду.

Повалення пам’ятника Леніну в Києві, 8 грудня 2013 року. Фото Петра Задорожнього

А от тепер, після усунення Ленінів із наших вулиць, нарешті настав час і остаточно усунути його з наших голів. І наскільки можна судити з нещодавніх політичних заяв із цього приводу, необхідність розширити декомунізацію до дерадянізації із подальшим перетворенням на деколонізацію вже усвідомлена. Попереду – унормування календаря державних свят та пам’ятних днів, і нові шкільні підручники (зміни до програм внесені ще 2015-го), реекспозиція музеїв по всій країні, і багато чого іншого. На черзі – подолання наслідків російського імперського панування, перші кроки в цьому вже зроблені – з території київського військового ліцею імені Івана Богуна заберуть пам’ятник Олександру Суворову.

Зникнення з українських міст російських імперських/радянських назв і символів – це не “помста”, як намагаються представити цей процес критики (чомусь здебільшого російськомовні). Це публічна заява України, що російські генерали та радянські чекісти не є її героями. І якщо історію переписати не можна, то змінити своє ставлення до неї – цілком у наших руках.

Епілог. Про особисте

Упродовж трьох років, з 1945-го по 1948-й, комуністичні злочинці забрали в мого півострова понад тисячу тюркських топонімів – щоб стерти навіть саму пам’ять про кримських татар, яких вони депортували. Визволення Криму з-під російської окупації та повернення хоча би вцілілим селам їхні історичні назви – це найменше з того, що ми можемо й навіть зобов’язані зробити, щоб подолати наслідки геноциду цього народу 1944 року. А на місці істукана Леніна на сімферопольському вокзалі постане пам’ятник тому, хто справді на це заслуговує – першому визволителю міста від більшовиків у 1918 році Петрові Болбочану.

Читайте ще

1951: за лаштунками територіального обміну
1951: за лаштунками територіального обміну
Вирватись із “трикутника смерті”
Вирватись із “трикутника смерті”
Коли журилися леви: львівський листопад 1918 року
Коли журилися леви: львівський листопад 1918 року