“Одноденна держава” – саме таке, певною мірою романтичне окреслення найперше спадає на думку, коли ми говоримо про Карпатську Україну з нагоди 80-річчя проголошення її незалежності. Теза цілком логічна з погляду хронології, але не зовсім справедлива, зважаючи і на процеси, що їй передували у ближчій та дальшій ретроспективі, і на значення цієї події для всієї України. У людей, непереобтяжених глибокими історичними знаннями, може скластися враження випадковості та/чи наперед визначеної приреченості появи на міжнародній арені Карпатської України. Мовляв, що за держава, яка з’явилася нізвідки й так само зникла, проіснувавши трохи більше дня. Тож не дивно, що цій тезі суголосить і позиція представників “русинського політичного концепту”, які через штучну “етноінженерію” (за влучним висловом Любомира Белея) витворюють на Закарпатті та суміжних із ним регіонах окремий русинський народ. Іван Поп, автор “Энциклопедии Подкарпатской Руси”, яку видали 2001-го російською мовою в Ужгороді (sic!), відверто зловтішається: “Независимость же Карпатской Украини как юридический факт существовала не целых 30 часов (14–16.3.1939) и мало кто о ней знал, кроме депутатов сойма, ее утвердивших”. Обурлива теза, ні? Але чому ж тоді в наших шкільних підручниках Закарпаття “вигулькує” лише напередодні Другої світової війни?

Говорячи на “карпатську” тематику, ми не можемо оминути і проблеми українських етнічних земель, яких покруч тоталітаризму й геополітичної вигоди відтяв від Великої України. Але так склалося, що ми більше говоримо (чи ностальгуємо?) за територіями, але майже завжди забуваємо про людей, які там живуть. Скоро забудемо остаточно, бо ж кількість українських автохтонів невпинно зменшується. Не фізично, а через втрату ідентичності і зв’язку з Україною. Під час чехословацького перепису 1950-го про українську ідентифікацію заявила 48 231 особа, а вже у 2001-му – час перепису – у Словаччині жило 10 814 українців та 24 201 русин. Але і ті, і ті, хоч мають спільне коріння, у майбутньому стануть словаками й уже не важливо якого походження. Схожі тенденції бачимо в Румунії: тут у 1992-му мешкало близько 66 тисяч українців, а у 2011-му – лише 51 тисяча. Така асиміляція зумовлена і природними, і штучними чинниками. Але напевно останній цвях у домовину українських автохтонів забила українська влада, яка у листопаді 2014-го ліквідувала консульські осередки у Пряшеві та Сучаві, що діяли посеред теренів, які компактно заселяють українці. А тепер порівняйте, як наші сусіди Польща, Угорщина чи Румунія опікуються своїми меншинами. І не лише в Україні. У Казахстані польська діаспора налічує майже 40 тисяч людей, і Варшава цілеспрямовано скеровує туди вчителів та навіть запровадила День місцевих поляків. Будапешт ще активніше підтримує угорців поза межами Угорщини. І так виглядає, що ситуація на Закарпатті – це лише початок, згадаймо діяльність угорців Трансільванії як до, так і після “Декларації Клуж-Напока” 1992-го.

Парадоксальна різниця, правда ж? Тож може замість марити етнографічними чи адміністративними картами початку ХХ століття нам варто подумати про іншу карту – “Карту українця”. Не декларативне посвідчення, згідно із законом “Про закордонних українців”, а дієвий інструмент захисту від асиміляції за кордоном та збільшення впливу в межах своєї батьківщини. Тим паче, Україна має тут чималий потенціал, адже поза її межами проживає від 10 до 15, а то й 20 мільйонів українців. Держава не закінчується на кордонах і це уже зрозуміли у світі. До прикладу, Франція, за словами дипломатки Кларіс Лавасьор, рухається від національної держави до держави діаспорної. До речі, у Франції, як і в Італії, представники діаспори мають своє законодавчо гарантоване представництво в парламенті, а у Вірменії навіть діє окреме Міністерство у справах діаспори. Останній факт особливо засмучує, бо ж в Україні Національна комісія з питань закордонних українців складається з кількох чиновників і збирається раз на квартал. Тож не дивно, що «Програму співпраці із закордонними українцями до 2020 року» таке враження, що писали на коліні за принципом “з миру по нитці”. Закладені в ній квоти для закордонних українців на навчання в українських університетах за рахунок бюджету просто жалюгідні: лише триста на рік. А з усього українського шкільництва поза межами України підтримка закладена лише для школи в Ризі. Та чи це граничний потенціал України поза нашими границями?

Читайте ще

Гори говорять
Гори говорять
Давид проти Голіафа
Давид проти Голіафа
Страх перед історією
Страх перед історією
Прокляття пам’яті
Прокляття пам’яті