Трохи більше як за чотирнадцять років після Чорнобильської катастрофи – у листопаді 2000 року – тоді ще рок-гурт «Скрябін» випустив пісню «Чорнобиль форева». Дивак, скажете Ви, починає колонку не з філософів, яких мав би зродити Чорнобиль, як собі міркувала Світлана Алексієвич, і яких врешті зродив. Не з бібліотеки українського літературного модерну, для розростання якої Чорнобиль, за Тамарою Гундоровою, став точкою відліку. Врешті не з щемких історій людей, яких Чорнобиль вбив чи то у фізичному, чи то у духовному вимірах. А з простенької і, здавалося б, не найпопулярнішої пісеньки початку нульових і вже точно забутої сьогодні. Чому саме Андрій Кузьменко?

Перше, але не найважливіше, інтелектуалів у нас не чують і, мабуть, не скоро почують. Як і людей, які власне опинилися у пеклі Чорнобиля. Ба більше, не слухаючи останніх, їх стигмували після аварії, стигмують і тепер. Друге, бо ця пісня була б важливою, навіть якби Чорнобиль не вибухнув. Чи з Чорнобилем, чи без нього, а екологічна свідомість нашого суспільства відверто шкутильгає або ж її взагалі немає – будьмо відвертими. Ми без жодного докору сумління облаштовуємо смітники під цвинтарними брамами чи на берегах річок. Ми завзято палимо траву та ліс, немов і досі є адептами підсічно-вогневого землеробства. І, окрім цього, ми дуже хвилюємось про Австралію, бо тамтешня коала нам рідніша, аніж поліська рись.

Чорнобиль справді назавжди, але не з нами, а радше якось поза нами – у якійсь ускладненій для розуміння часовій субстанції, де є цезій-137 чи плутоній-239 з амплітудою розпаду від 30 до 24 тисяч років. Але нам цезій чи плутоній не важливі, ми обрали простіший (та чи кращий?) спосіб – забути трагедію. І саме через це Чорнобиль буде завжди. Чому? Через те саме забуття! Бо Чорнобиль – це травма, яку ми відмовляємось усвідомити, хоч і полюбляємо, особливо перед ще одними роковинами, про це поговорити. У 1917 році Зигмунд Фройд написав прикметну працю «Скорбота та меланхолія». У ній він торкається двох, відмінних між собою, реакцій на травму. Почнімо з другої – меланхолії, яка повсякчас змушує нас повертатися до трагедії, щоразу по-новому переживати її. Перша ж – скорбота, спонукає людей рухатися далі, звісно, після належного відрефлексування травми. Який зі шляхів, що запропонував Фройд, обрали ми? Дещицю того, дещицю цього, але стрижнево – жоден!

І, знову ж таки, чому? Як на мене, чітку відповідь на це запитання дала німецька історикиня Керстін Йобст, яка в інтерв’ю «Тижню» дев’ять років тому сказала, ба навіть, дорікнула нам: «Чорнобиль не став колективною травмою і залишився травмою особистості». А й справді, кого сьогодні хвилює Чорнобиль? Перелік короткий: науковці, ліквідатори та їхні сім’ї, переселенці із зони відчуження та щораз потужніша лавина туристів, яка в недалекому майбутньому змете усіх згаданих вище заради адреналіну та селфі. Щодо решти, то Чорнобиль їх може хіба що лякати, але аж ніяк не хвилювати.

Втім і не лякає, тому й горить він щовесни, а з ним і вся Україна. Ми дуже вміло перекладаємо всю відповідальність на владу та місцевих селян-паліїв, не розуміючи, що їх більшість. Ми замикаємось у своєму тісному фейсбучному світі і нарікаємо на усіх, окрім себе. Але чи давно ми дивилися на землю під ногами? І чи її видно поза нашими слідами? Гляньмо, бо ж інакше Чорнобиль справді форева. Усе так, як у пісні…

Читайте ще

“Зачєм вот ето всьо?”
“Зачєм вот ето всьо?”
Віталій Ляска: Heť vid sebe?
Віталій Ляска: Heť vid sebe?
Забуття і байдужість руйнують твердині
Забуття і байдужість руйнують твердині
Прокляття пам’яті
Прокляття пам’яті