Як у довоєнній Польщі карали супротивників тодішнього режиму та через що довелося пройти незручним українцям

Політичне насилля, Пєрацький та заснування табору

Формально ця історія розпочалася 15 червня 1934 року — серед білого дня, в центрі Варшави, український бойовик Григорій Мацейко розстріляв міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького та втече з місця пригоди. Не можна сказати, що в ІІ Речі Посполитій подібні акції були чимось несподіваним — насильство було частиною політичної культури. Так, в 1922 році, першого президента Польщі Габріеля Нарутовича опоненти застрелять вже на п’ятий день його перебування при владі. Заворушення в Кракові, що відбулося наступного року, забере життя 32 громадян, а під час перевороту вчиненого Пілсудським в 1926-му — загине ще близько 400 поляків.

Щоправда, згадані події відбувалися таки в 1920-х. Кривавий прихід до влади Пілсудського та утвердження режиму “санації” (оздоровлення) законсервують політичну систему, де Начальник Держави не цуратиметься застосовувати репресії щодо опонентів. В 1930 році дійде до затримання та арешту представників опозиції, а відносно українського суспільства проведуть масштабну, трьохмісячну “пацифікацію” (умиротворення). В одній із петицій до Ліги Націй українці нагадають про 700 пацифікованих сіл та про 13 загиблих осіб, 1 357 побитих та понад 40 зґвалтованих.

                  Фото монастиря отців Картузіанів. Окремим розпорядженням воєводи Костек-Барнацького було заборонено навіть зовні фотографувати табір інтернованих, відтак, уяву про місцевість дають загальні фото, що зроблені до заснування концтабору.

Одним із відповідальних за проведення акції був уже згаданий Броніслав Пєрацький. Відтак, він став невипадковою жертвою ОУН. Менш, ніж рік перед тим, від рук українського підпілля загине й радянський дипломат Майлов у Львові. Уже тоді українці становили проблему з якою слід було рахуватися. Розпорядження Президента “в справі осіб, що загрожують безпеці, спокою та публічному порядку” буде підписано через два дні після замаху на міністра Пєрацького. З певністю сказати, що вбивство вчинили українці — поліція ще не могла, але поява концтабору в Польщі, здається, була неминучою — подібні заклади активно розбудовували західні та східні сусіди.

Концтабір було засновано в Березі Картузькій, що на Поліссі (сучасна Брестська область Білорусі) і це не випадково — місцевим воєводою тут був полковник Костек-Бернацький, який свою адміністративну кар’єру розпочинав як комендант Брестської фортеці — на той час в’язниці для політичної опозиції. Про нього український адвокат Степан Шухевич висловиться коротко: “страшний садист, умово не зовсім нормальний”.

Під табір виділили частину монастиря картузіанів, який вже понад шість десятиліть не функціонував й частково був перероблений під військові казарми. Територію огороджено п’ятьма рядами колючого дроту, ровом з водою та дротяною загорожею під високою напругою. Семиметрові вежі з кулеметниками були додатковим стримуючим фактором щоб позбавити бажання втечі.

“З огляду на високий рівень інтелігенції він є небезпечним…»

“Особи, діяльність чи поведінка яких дають підстави припускати, що вони загрожують безпеці, спокою чи публічному порядку, можуть бути затримані і примусово утримуватися в місцях відокремлення, не призначених для осіб оскаржених чи арештованих з причин скоєного злочину”, —читаємо в першому пункті президентського розпорядження.

Кандидатів для ізоляції в той час було більш ніж достатньо — масові арешти, проведені в зв’язку із убивством Пєрацького, наповнили в’язничні камери українською молоддю. Частину з них чекали судові вироки, але більшість — цілком невинні громадські активісти. Супроти них не було ні конкретних звинувачень, ні, тим більше, жодних доказів антидержавної діяльності.

“З огляду на високий рівень інтелігенції він є небезпечним і повинен бути відокремлений”, — читаємо в матеріалах Петра Саноцького, одного з арештованих. Цього було цілком достатньо для тримісячної ізоляції, хоча термін можна було продовжити й траплялися особи, які перебували в Березі до двох років.

Завдання табору було доволі просте — через фізичну працю та відповідний вплив охорони “перевиховати” в’язня. Цей експеримент був цілком новаторським в Польщі, відтак, приковував до себе увагу. Щоправда, під загрозою кримінальної відповідальності, воєвода Костек-Бернацький заборонив цивільним особам близько знаходитися біля концтабору та фотографувати його ззовні. Та в’язні працювали не лише на території “місця відокремлення”, то ж спритні журналісти могли щось та й дізнатися.

Націоналісти мали великий досвід перебування в польських тюрмах, відтак, швидко самоорганізовувалися та розбудовували підпільний провід. Щоправда це був дещо інший досвід — ще яких два роки перед тим політичні в’язні користувалися цілим набором привілеїв — носили цивільний одяг, без обмежень діставали передачі та мали досить вільного часу. Реальність Берези виявилася іншою — в офіційних правилах — “Реґуляміні”  сказано: “Заарештований є позбавлений своєї волі. Він нічого не може робити без дозволу. Стосовно таборової служби він мусить бути чемний і безоглядно слухняний. Кожний найменший спротив буде караний. Арештантові не вільно мати нічого, крім необхідно потрібних речей, отже, одягу, шапки і черевиків. У кишенях не сміє нічого мати. Сидіти дозволяється лише на долівці. Усі арештанти мають фізично працювати”.

До цього додадуться й нерегламентовані заборони — розмовляти та писати листи українською. За це чекало покарання у вигляді побоїв, заборони листування та продовження терміну відбуття ув’язнення. На рекомендацію наглядачів, щоб у листах додому писати лише про здоров’я, і то в позитивному тоні, один із в’язнів відреагував чи не найкоротшим листом із Берези: “Кохані, я є здоровим. Чи ви є здорові? Будьте здорові!”.

Та в таборі карали не лише через якісь проступки — охорона регулярно проводила арештантів через “березову вулицю”, коли в’язні перебігали між рядів поліції, що палками їх безпричинно била. В’язень Василь Кархут, який писав про адміністрацію, як про “пережертих венеричними хворобами й алкоголем” осіб, суть табору передав словами: “Людина не може тут мати власної волі, шляхетних поривів, вона тут тварина: спати, їсти, працювати. Має забути, ким була досі й перемінитися в автомат, у зразкового польського громадянина, готового усім і завжди — служити”.

Табір не лише націоналістів

Масові арешти українців, що відбулися в перші місяці після замаху на Пєрацького паралізували український революційний рух, а населення пережило незвичайне потрясіння. “З Березою тут діються річі несамовиті. Якісь Березопатологічні явища, — писав у вересні 1934-го до митрополита Шептицького капелан в’язнів Йосиф Кладочний, — А такий СТРАХ впав на людей, що аж прикро дивитися на се. Все ДРІЖИТЬ перед Березою. Прямо соромно стає за тих людей. Кращий елемент нищиться, а чернь остане”.

На кінець 1934-го, за даними “Gazeta Warszawska”, в ізоляційний табір відправлено 252 особи, з яких 167 українців (націоналістів), 44 ендеків (польської опозиції), та 41 комуніста. Загалом, в перші півтора роки кількість українців, що перейшли через Березу не перевищувала 250 осіб. Серед них буде й четверо з дев’яти майбутніх генералів УПА — Роман Шухевич, Дмитро Грицай, Олекса Гасин та Іван Климів. Та список “відокремлених” ряснітиме й багатьма іншими відомими прізвищами.

Вже через півтора роки, в лютому 1936-го з’являться чутки про закриття табору — в ньому залишалося лише 10 українців та 4 польські опозиціонери. Ще за два місяці — 21 квітня, мури Берези покинуть останні 7 українців.

Це цілком не означало, що вони опинилися на волі — частина з них, зокрема Роман Шухевич, чи автор циклу поезій про Березу Володимир Янів — стануть тепер фігурантами іншої справи. Так, у цей час двома великими політичними процесами було засуджено організаторів замаху на міністра Пєрацького та членів Крайового Проводу ОУН. 27 підсудних отримають 214 років ув’язнення, 4 довічні терміни та 3 смертні вироки, які теж замінять на довічне ув’язнення.

Українське підпілля на якийсь час буде паралізоване, відтак, Березу спочатку заповнять комуністи, а згодом — різноманітні кримінальні елементи. Свій “політичний” характер табір відновить наприкінці 1930-х — коли в повітрі вже можна було відчути запах пороху. Тоді акцент змістився й неспівмірно велику кількість заарештованих становитимуть німецькі в’язні та знову ж — українці. На той час кількість ув’язнених сягне 7 тисяч осіб, а коли вночі з 17 на 18 вересня мури  Берези “впали”, то згідно з нацистськими даними, з 5 768 в’язнів було близько 3 500 німців та 1600 українців.

Серед ув’язнених був й отець Кладочний, який з подивом писав: “Мимо цього страхіття здивування брало верх. Як таке може бути? — крутилося мені в голові. Як такого щось може діятися у двадцятому столітті в державі, яка перед світом чваниться своєю культурою, гуманізмом, католицизмом та добротою? Що сталося?”


Таємний лист від Слідчого управління до Керівництва польської поліції щодо вилучення звернень колишніх в’язнів Берези Картузької

***

З “Регуляміну” (правил) перебування в “місці відокремлення”:

Порядок дня:

4.00 — вставання, вмивання і порядкування залу

4.30 — сніданок і миття посуду

5.00 — збірка і звіт (рапорт)

6-12.00 год. — праця

12-14.00 — обід і миття посуди

14-18.00 — праця

18.00 — вечеря і миття посуди

19.00 — приготування до сну

19.15 — вечірній апель

19.30 — “цапстшик”і  повна тиша.

***

Спогад адвоката Володимира Горбового:

“Тепер можу вам признатися, що вже в перших днях Берези я поклав був сам на себе хрестик. Я був глибоко переконаний, що довше як три тижні такого життя і гонення не видержу, що мушу сконати. Я, як бачите, хоч назверх є атлетичної будови тіла, — на ділі є фізичною руїною, інвалід. Під час служби в Українській Галицькій Армії втратив око й одну частину легенів — це наслідок туберкульозу. Крім того, від ряду літ терпів на дуже дошкульний ішіас. Я ж не міг навіть зігнутися, а про бігання не було й мови, ще й при моїй вазі близько 90 кілограмів. І от, коли Марковські почав гонити мною, як псом, коли ми цілими годинами мокли на дощі і валялися в болоті, я собі в душі сказав — це кінець! А тим часом вийшло зовсім інакше. Я втратив 30 кілограмів на вазі і почуваю себе зовсім добре. Ішіас кудись щез і я тепер бігаю, як заєць, і роблю присіди, як балетмейстер. Заціліла половина легенів функціонує, як ковальський міх, — як так далі піде, то мені ще готово шкляне око зміниться на правдиве! Насправді чоловік сам не знає, як багато він може витримати…”.

***

Вид на торговельну площу, м. Береза Картузька, 1934 р.

«ВИРІЗНЯЄТЬСЯ ІНТЕЛІГЕНТНІСТЮ І ЦИМ СТАНОВИТЬ НЕБЕЗПЕКУ…»

Офіційні клопотання польської влади до суду, на підставі яких українців відсилали в концентраційний табір у Березі Картузькій

Іван Бенюк: випускник греко-католицької семінарії в Перемишлі, був затриманий 24 травня цього року за діяльність в ОУН в Острозі Здолбунівського повіту… Незважаючи на те, що не вдалось зібрати достатньо матеріалів для звинувачення, але виходячи як із спостережень, так і з інформації, представленої слідчим відділом у Львові і комісаріатом поліції у Рава-Руській, можна зробити висновок, що названий є одним з найвидатніших діячів ОУН. Оскільки немає можливості виселити Бенюка з Волині, подаю пропозицію помістити його в табір як одного з найвидатніших діячів ОУН, спеціально делегованих для підбурення населення Волині.

Микола Єпік: організував цілий ряд осередків ОУН. Це особа, що вороже налаштована до держави, прихильник безоглядної боротьби. Крім організаційної роботи, займається поширенням нелегальної літератури, проявляє значну активність, організовує антишкільні акції, причому в виступах саботажу бере особисту участь. Не обмежується діяльністю на власній території і поширює її на інші регіони. Одержимий ідеєю боротьби з польською державою, проводить посилені антимонопольні акції. Має вплив і велику популярність серед української молоді.

Євстахій Крайник: провідний український націоналіст, підозрюваний у приналежності до ОУН. У 1932 році був затриманий за агітацію селянських бунтів у Леському повіті. Проте звільнений за відсутністю доказів. З огляду на професійну роботу садівника, яку виконував часто у різних місцевостях повіту, може становити поважну загрозу публічному спокоєві.

Читайте ще

1951: за лаштунками територіального обміну
1951: за лаштунками територіального обміну
Вирватись із “трикутника смерті”
Вирватись із “трикутника смерті”
(Не)вирване коріння
(Не)вирване коріння
Бій, про який говорили пошепки
Бій, про який говорили пошепки