Довший час мені не лежала душа до опису мандрівки в славну Белзьку землю, до старовинної княжої столиці – Белза. Якось не знаходив слова, щоб передати смуток і журбу, яку відчув, побувавши там. Аж поки не трапились мені в одному часописі щемливі слова: “Солокія ріка тиха, глибока і рибоплодна перекравує в своєм переході до Буга на дві частини славиму, плодоносну Безьку Землю, над нею то на лівому берегу, при устю розкошної річеньки Річци, на космику ни то стоїт, ни то лежит Белз, колишнй богатий брат і других знаних руських городів, мов той згорбатілий, розбитий великан, под першись на худих руках, дивится в ріку, тай в журбі своєй почорнілий, подобен брату Галичу, відай шукає і питає, где їх давне богатство, що то временем зметіло, і водою полило?!” Так писав про колись славне місто о. Теодор Лисик у віденському “Вістнику для русинів Австрійської Держави” у 1852-му році.

Саме так і є – нині, колись княжа столиця чималого князівства перетворилась у малесеньке містечко (близько 2,5 тис мешканців), за плечима якого тисячолітня історія, сповнена страждань, крові і біди.

Історія Белза почалась дуже давно – понад тисячу років тому. Вперше про місто згадується у “Повісті Врем’яних літ”, розповідається, що у 1030-му році Ярослав Мудрий відвоював Белз у поляків. Потім були століття міжусобних воєн між князями за цю землю. Відтак Белз увійшов в Галицько-Волинське князівство. Пізніше точилась кривава боротьба між поляками, угорцями і литовцями за спадщину руських князів. У цій боротьбі перемогли поляки і в 1462-му році місто стало осердям Белзького воєводства у складі Королівства Польського. Аж до 1772-го року, коли белзький край відійшов під австрійську корону.

Місто, як і вся Україна, потерпало від спустошливих татарських набігів, не сприяли розвитку й козацькі походи. Але найбільше Белз постраждав за Світових воєн. Під час Першої світової місто спалили російські війська, знищивши Ратушу, Народний дім, культові споруди юдеїв та парохіяльний костел. А, коли в 1939-му році Белз окупували німці, то почали “зачищати” місто від євреїв, яких було більшість серед містян. На той час Белз став центром хасидизму, тут був осідок рабинів-цадиків, засновником якого став знаменитий рабин Соломон Роках. Німці знищили Велику синагогу та інші споруди, що належали єврейській громаді.

Під час звільнення міста від гітлерівців було знищено більшість міської забудови і Домініканський монастир з костелом.

Белз на якийсь час знову став польським – українці міста та околиць були виселені. Але згідно з договором між СРСР і ПНР від 15 лютого 1951 року Белзька земля знову стала радянською. Тоді з Белза уже виселили поляків… Відтак після війни корінних мешканців у тисячолітньому місті не залишилось.

Здавалось, що після пережитого, місто цілковито занепаде і там не буде навіть згадки про давню історію. На щастя так не сталось. Місто живе, потроху реставруються архітектурні пам’ятки, яких ще чимало, тут є на що подивитись.

Якщо їхати з боку Червонограда, то праворуч біля колійового переїзду можна побачити пречудову скульптуру святого Вінцента. За ним – виразна сильветка давнього міста – з куполами, вежами та дзвіницями. Відчутно, що час і війни істотно прорідили міську забудову, але пам’яток не бракує. Варто завітати у Ратушу. Раніше це були келії домініканського монастиря, але за австрійських часів адміністрація міста переселилась в келії. Поруч – величезні руїни домініканського костелу. Вони вражають величчю і товщиною стін!

На одній осі з Ратушею знаходиться колишній жіночий домініканський монастир, а тепер греко-католицький храм святого Миколая. Простуючи до нього, залюбувався жовтим бруком, що проступав з-під пощербленого асфальту – цегла, поставлена на ребро, виглядала незвично і дуже святково. Сподівають, що її колись відкриють і тоді вуличка матиме надзвичайний вигляд.

Простуючи нею попри старовинний кіркут, треба обов’язково навідатись на християнський цвинтар, щоб побачити старезну дерев’яну церкву Параскеви П’ятниці. Яка ж вона красивезна!!! Вважається, що храм збудований у ХYII-му столітті. Дослідники з’ясували, що це вже третя церква, що постала на цьому місці.

А ще у Белзі є таємнича Аріянська вежа, збудована у 1606-му році. Досі науковці сперечаються про її призначення: одні кажуть, що тут була каплиця, інші твердять, що це оборонна вежа. Цікаво, що тут колись було й міське книгосховище.

У Белзі є ще одне місце, яке треба обов’язково відвідати. Трохи на віддалі від середмістя знаходиться Замочок – це саме та частина стародавнього Белза, де була князівська столиця.

На високому березі річки Солокії знаходились посад і дитинець. Давнє місто вивищувалось над крутим берегом на сім метрів, крім того було оточене непрохідними болотами, тож таке укріплення було важко взяти приступом.

У дитинці знаходилась справжня святиня міста – ікона Божої Матері, яку, за переказами, написав святий Лука. Вона не раз рятувала Белз від нападів зайд. Нині вона знана як образ Ченстоховської Божої Матері і є найшанованішою іконою Польщі.

На початку ХХ-го століття на території замкового дитинця було збудовано костел Пресвятої Діви Марії. У міжвоєнний період на замчищі зведено вежу-дзвіницю, величну каплицю святого Валентина та хресну дорогу (Кальварію). Звідтіля чудесний вигляд на старовинне місто, заріччя, над яким ширяють шуліки, на тихі води Солокії… Тут пронизує відчуття, наче історія завмерла, стужавіла, застигла – її можна помацати рукою, відчути шкірою, поглядом. Задля цього сюди варто приїхати.

Травень 2020 р.

Читайте ще

Забуття і байдужість руйнують твердині
Забуття і байдужість руйнують твердині
Дрогобич. У тенетах пам’яті
Дрогобич. У тенетах пам’яті
Рудки: родове гніздо Фредрів-Шептицьких
Рудки: родове гніздо Фредрів-Шептицьких
Старий Самбір – столиця вітряків
Старий Самбір – столиця вітряків