Військова операція “Вісла” мала на меті повністю очистити від українського населення землі, на яких воно мешкало століттями. Майже кожну українську родину в Польщі виганяли в інший кінець країни, обмежували в правах і позбавляли майна. Але навіть такими методами польські комуністи не досягли головної мети – асиміляції українців

28 вересня 1939 року німецько-радянський кордон суттєво змістився на східі і визначався приблизно по лінії Керзона, яку встановили ще 1919 року вздовж Сяну, Солокії та Західного Бугу. Відповідно до Ялтинської угоди 1945-го, Польща передала СРСР свої довоєнні території, історичні українські землі, але без Лемківщини, Західної Бойківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя. Від Німеччини натомість отримала більшу частину Помор’я, Східної Пруссії, Сілезію та частину землі Бранденбург.

Українські етнічні землі, що опинилися на захід від лінії, яку визначив Керзон (протяжністю із півночі на південь – понад 600 км), отримали назву Закерзоння. Їхня площа сягала 20 тис. км2, що дорівнює, приміром, території Словенії. Польський комуністичний режим поставив за мету позбутися звідти своїх громадян. Зрештою, взагалі позбутися українців.

Не “Віслою” єдиною

В Україні щоразу частіше можна почути: мого діда переселили з Польщі під час акції “Вісла”. Насправді йдеться про 482 тисячі громадян, депортованих у 1944–1946-х, яких також примусово переселили до Радянської України на підставі Люблінської угоди між УРСР і ПКНВвід 9 вересня 1944 року. За підсумками “евакуації” польська влада підрахувала, що на території Польщі залишилось майже 20 тисяч українців, яких Радянський Союз 1947-го не кликав до себе. 

Як з’ясували 1947-го, під час проведення остаточної зачистки Закерзоння від українського населення кількість українців майже увосьмеро була більшою. Внаслідок операції “Вісла” депортували ще майже 150 тисяч українців, яких переселили на так звані “ziemie odzyskane” (“повернуті землі”), що були розташовані у північних та західних понімецьких воєводствах Республіки Польща. Отже, акція “Вісла” – це наступна хвиля примусових переселень. Її жертви громадянства не змінювали. За різними підрахунками, депортували від 137 до 150 тисяч осіб, “українців, лемків і змішаних родин”, які проживали у 1 244 населених пунктах 19 повітів Краківського, Ряшівського і Люблінського воєводств.

Українці з с. Башня Гірна Любачівського п-ту Підкарпатського в-ва, 1936/1937 р.

Привід, а не причина

Другий хибний стереотип, тиражований в Україні та Польщі, – нібито вбивство Кароля Сверчевського – причина цієї операції. Однак архівні документи свідчать, що від кінця зими 1947 року українці Польщі були приречені на тотальне виселення. Незалежно від того, чи потрапив би генерал до засідки УПА, чи ні. Підготовка до зачистки українців із прикордонної смуги почалася наприкінці січня 1947 року. Тоді ж розгорнули заходи з реєстрації всіх українських родин. Наприкінці лютого в Генштабі Війська Польського обговорювали конкретні плани операції з виселення українців.

У лютому 1947 року, за два місяці до вбивства Сверчевського, заступник начальника Генштабу ВП Стефан Моссор підготував концепцію, у якій йшлося: “Навесні провести енергійну акцію переселення цих людей поодинокими сім’ями в розпорошенні по цілих возз’єднаних землях, де вони швидко асимілюються”. Паралельно зростала агресивність урядової пропаганди. Нагнітали думку про “звироднілих вбивць” і нагальну потребу покінчити з “українськими бандами”. А 27 березня фактично затвердили заходи з депортації. Наприкінці березня 1947 року українське підпілля зауважувало активізацію війська – пересування більших груп і навіть спроби блокувати лісові масиви.

Постріли під Балигородом пролунали 28 березня. Загибель заступника міністра оборони Польщі генерала Сверчевського в засідці упівських сотень Хріна і Стаха використали як привід і виправдання широкомасшабного насильного виселення цивільних людей.

Щоб реалізувати переселенську операцію з формулюванням “остаточно розв’язати українське питання”, створили Операційну групу “Вісла”. До її складу увійшло 17,5 тисяч солдатів. Вони мали найновіші засоби зв’язку й підтримку розвідувальної авіації. До того ж, польська влада демонструвала статистику, згідно з якою українців нібито залишилося 20 тисяч. Тому майже на кожного українця, незважаючи на те, чи це немовля, чи людина поважного віку – один озброєний польський вояк. 

Страх ірреденти

Польська влада використала загибель генерала також як аргумент, що українське підпілля можна приборкати тільки через  виселення українців. Та навряд чи УПА була головною причиною.

На початку лютого 1945 року на Закерзонні створили окремий підрозділ – Закерзонський край. VI воєнна округа “Сян” належала до складу оперативної групи УПА-Захід. У 1945–1946-х повстанці протидіяли примусовому виселенню українців до УРСР.

Дії українських підпільників навесні 1947-го активізувалися, бо 23 січня знищили їхній шпиталь. На той час там, на Хрещатій горі, лікувалося 17 поранених. Вони боронилися цілу добу, але всі загинули. Засідкою на Сверчевського упівці не обмежились. За три дні після неї, 1 квітня, на тій самій дорозі 32 офіцери та вояки Війська охорони пограниччя потрапили в засідку сотні “Біра”. У підсумку загинули 23 офіцери, а шістьох поляків повстанці взяли живцем. Полонені розповіли, що саме їхня спецгрупа 23 січня знищила шпиталь на Хрещатій.

Навесні 1947-го кількість упівців на Закерзонні не перевищувала 2 тисяч бійців. Польське військо настільки переважало, що воєнна округа УПА “Сян” на початку операції не провела організованої акції проти виселення. Співвідношення 2:20 наштовхує істориків до висновку, що оперативну групу “Вісла” створили також не лише для боротьби з УПА. До прикладу: польське націоналістичне підпілля було в рази чисельніше, проте цивільного населення у зв’язку з цим ніхто не виселяв. Навіть польські історики щоразу частіше акцентують на тому, що питання УПА у прикордонних районах можна було вирішити, не виселяючи українців.

Жодних винятків

Михайло Батрух і Марія (Хом’якевич) на родинному обійсті у Тисівці, 1944 рік – за три роки до депортації

На початку операції з виселення, 28 квітня 1947 року, польське військо оточило село Тисовець біля Балигорода. Мешканцям дали лише дві години, щоб спакувати майно. Покласти речі на підводу можна було після “винагородження” погонича.

Вдівцеві Михайлу Батрухові допомогла американська скриня з доларами. У якій були ще й метрики народжених у США дітей, що  1946-го порятували його від вигнання в радянську Україну. Андрій Батрух, син Михайла, мав інші аргументи. Захищав Польщу у вересневій кампанії 1939-го, а в 1944-му його мобілізували до Червоної армії. На мінному полі молодий розвідник серйозно поранив гомілку, майже рік лікувався у шпиталі й отримав Грюнвальдську відзнаку. В надії, що бойові заслуги допоможуть йому уникнути переселення, у квітні 1947 року Батрух показав польській депортаційній комісії свої документи. Але офіцер показово їх розірвав і зухвало кинув у смітник.

Усе село перегнали вбрід через Сян. Потужна весняна течія забрала з собою частину майна. Травень українці з Тисівця зустрічали на станції в Загір’ї біля Сянока. Три ночі ночували просто неба. Потім ще тиждень їхали на північ. Чоловіків і жінок, запідозрених у співпраці з УПА, військові виводили й окремо перевозили до концентраційного табору в Явожні.

Пекло Явожна

Заступник голови Ради Міністрів Василь Старченко очолив делегацію уряду УРСР, що 9 травня 1947 року відвідувала пам’ятки Кракова й соляні шахти у Величці. Того ж дня до фільтраційного табору в Явожні, філії концентраційного табору в Освенцимі, прибув перший транспорт з українським цивільним населенням.

Серед тих, кого  конвоїри вели до в’язничного барака, був і 19-річний Василь Мастила. Хлопець родом із Кривого над Сяном, що в Ліському повіті. Щоб потрапити до Явожна, юнакові не довелося навіть сідати в потяг. Наприкінці квітня він поїхав з батьком до Ліська, щоб уже як повнолітній забрати посвідчення особи, але дорогою його затримали польські безпекарі. Хоча жодних доказів про співпрацю з підпільниками, звісно, не було, але хлопця допитували й катували. “Вже як везли мене з Балигорода до Ліська, то один з карабіном каже до мене: дивися на свої гори – більше їх не побачиш! Другий зайшовся сміхом: як повернешся за 20 років, то тих гір уже не впізнаєш!”, – згадував Василь Мастила.

В’язнями Явожна були греко-католицькі та православні священики. Уродженець Лемківщини о. Степан Дзюбина на станції у Загорянах угледів матір і сестру вже у вагоні. На пероні панотця затримали й обшукали польські безпекарі. Дізнавшись, що він греко-католицький священик, зауважили, “що цього вистачить” і забрали з собою. Дорога від відділку в Горлицях закінчилася товарним вагоном до Явожна. І запевнення, що отець приїхав з Новосанчівського повіту, де не загинув жоден поляк, не допомогли. На згадку залишилося два шрами: один – на голові, другий – на гомілці, а про допити із застосуванням електричного струму згадував без подробиць: “То мені поставили в Явожні, тими дротами, бим скоро не забув”.

Побої у таборі на в’язнів сипалися всюди – під час роздавання їжі, у лазні, в черзі до туалету. Найбільше – під час слідства. На жінок – також. Священик згадував, як українці повертались від слідчих із поламаними ребрами, вибитими зубами, мали вирвані нігті або розтрощені пальці. Від катувань божеволіли, кидалися на електричні дроти. Для українців Явожно стало пеклом на землі.

Польський дослідник українського походження Євген Місило зібрав відомості про загибель 161 українця в Явожні. Жоден із в’язнів концтабору не має навіть символічної могили – в землю закопували без трун, а охоронців і комендантів Явожна так і не засудили.

Фільтраційний табір в Явожні

На нових землях

На Помор’я українці з Тисівця приїхали 7 травня. Як ремісникам (кравець, чоботар, столяр) Батрухам дозволили оселитися в Білому Борі. Місто зустріло руїнами. Шість родин оселилися у трьох зруйнованих будинках без вікон і дверей. Відразу взялися за ремонт. Перша зима видалася такою холодною, що тварини зимували разом із людьми.

Тільки через 10 років після “Вісли” греко-католикам Білого Бору дозволили правити в понімецькій прицвинтарній каплиці. Після богослужіння Михайло Батрух мовив до родичів: “Побачите, ще буде Україна!”.

Тільки через 10 років деякі українці починали повертатися на рідні землі. Але їмуже довелося викуповувати своє майно.

Після звільнення з Явожна Василя Мастилу привезли до Щецинок, на півночі Польщі. Батьки не впізнали. Раніше важив 75 кг, а коли повернувся – 39. Мати два роки виходжувала сина. Вночі їм усім снився Вотрит, Маґура – рідні гори у Кривому. Тож шлюб взяв із тією, що марила тим самим.

Тільки через 15 років після депортації вони повернулися в Бескиди – уже з 4 дітьми. Добрі люди поступилися старою хатою, щоб родина не спала просто неба. Але роботи не було. Чекали рішення з Варшави. Нарешті їм дозволили поселитися в сусідньому селі. У Кривому все давно було спалене. У траві біліли тільки фундаменти двору й поодинокі хрести на цвинтарі. “Коли з Помор’я чи з Ольштинського приїжджали люди, я ходив з ними там. Молодим розказував, зі старими згадували. Для них то було важне – бути в себе, що хтось тут заговорить по-нашому”, – пояснював Василь Мастила, гірко усміхаючись.

Депопуляція чи асиміляція?

Поборник українсько-польського поєднання Яцек Куронь ще в січні 1962 року під час перебування у Ветлині – а це село між Кривим і Тисівцем – сказав: “Ми, поляки, вчинили злочин. Наше військо боролося не з бандами фашистів під знаком УПА, а з українським народом”.

Частина українців після акції “Вісла” боялася відкрито проявляти не лише свої національні, а й релігійні почуття. Їхні діти й онуки не знають української і не мають емоційного зв’язку з українською культурою. Саме тому під час останнього перепису населення у Польщі 2011-го до українського походження зголосилося утричі менше від кількості українців, переселених під час операції “Вісла”. Але навіть 50 тисяч українців у Польщі – свідчення, що громада живе.

Життя більшості українців у Польщі минає у трикутнику: церква – школа – організація. Українські школи є в Перемишлі, Гурові-Ілавецькому, Білому Борі, Лігниці. 

За понад 70 років в українців Польщі, які пережили “Віслу”, народилися діти, внуки і правнуки. Чим є Закерзоння для третього покоління українців? Їхню тотожність досліджувала варшавська українка Олена Боднар. Для більшості респондентів земля їхніх предків є важливою. Проте вони вже не відчувають жалю, притаманного попереднім поколінням. Акцію “Вісла” сприймають як історичний факт, результатом якого є вони самі. Понад 80 % опитаних ототожнюють себе з українською спадщиною предків. Українськість є їхньою єдиною ідентифікацією. Належність до польського народу відчуває 17 % респондентів, більшість з них має подвійну ідентифікацію – українську і польську. Створити сім’ю з українцем або українкою хотіло би 65 % респондентів. Понад 70 % опитаних бажають виховувати своїх дітей в українському дусі.

Церемонію заручин проводить о. Степан Дзюбина, Євангеліє тримає Андрій Батрух

На заходи із вшанування пам’яті жертв акції “Вісла” 2017-го польський уряд не виділив ані злотого. Окремі політичні сили в Польщі досі вважають, що “Вісла” була проведена в інтересах польської держави. Заяву із засудженням цієї операції, як притаманного тоталітарним системам прикладу застосування колективної відповідальності, зробив тільки Сенат РП ще 1990-го, а Римо-Католицька Церква акцію “Вісла” не засудила. Пам’ять про 1947-й досі розділяє польське суспільство.

“Де ви тепер…”

Василь Мастила(праворуч) із земляком Станіславом Яскілкою моляться перед руїнами церкви у Кривому, жовтень 1994 р. 

Коли Василь Мастила їхав до Явожна, то ще не знав, що вже 15 травня його рідне село Криве й сусіднє Творильне оточили, виселили, а потім підпалили. Спорожніла мурована церква. Через два роки люди з села Терка зняли із кривицького храму бляху. Її вистачило на дві стайні. Два роки тому влітку нащадки виселених із Кривого, які живуть в Україні та на заході Польщі, перекрили дах церкви. У пам’ять про депортації поблизу церкви встановили великий дерев’яний хрест. На церемонію освячення приїхали автобуси із заходу Польщі. А в Щецинку вже три роки править греко-католицький священик.

Отець Степан Дзюбина і Василь Мастила, попри переселення і переслідування, дожили до глибокої старості. Вони є у переліку мучеників українського народу, в’язнів Явожна. Рік їхнього звільнення з табору став роком несподіваної смерті 44-річного віце-прем’єра уряду УРСР – того самого, який курував переселенням українців з Польщі. Тепер Василя Старченка бачимо в іншому списку – списку осіб, які в Україні потрапили під дію Закону про декомунізацію.

Незграбно отесану брилу з Сверчевським, що бовваніла, залита червоною фарбою у бескидській долині, понад рік тому, згідно з розпорядженням із Варшави, зняли з височенного постаменту. А дорога від Тісної до Балигорода щовесни тішить яблуневим цвітом. Після виселення українців, після нищення їхніх церков саме ці квітучі сади свідчать про їхню невидиму, але постійну тут присутність.  

Служба Божа у руїнах церкви в Кривому, липень 2017 р.

Читайте ще

(Не)вирване коріння
(Не)вирване коріння
1951: за лаштунками територіального обміну
1951: за лаштунками територіального обміну
Випалена земля: чим живе єдине холмське село в Україні
Випалена земля: чим живе єдине холмське село в Україні
Іванна Климпуш-Цинцадзе: “Ким був мій дід і за що його назвали ворогом народу – я знала з дитинства”
Іванна Климпуш-Цинцадзе: “Ким був мій дід і за що його назвали ворогом народу – я знала з дитинства”