У які моменти режисер може відчути себе Деміургом, чому «Кіборги» – це не зарано, та через що Сеітаблаєв більше не хоче знімати кіно про війну – детальніше в інтерв’ю Тетяни Кузьмінчук

Про небезпеки особистої історії

50 років в культурному середовищі кримських татар існувала мрія: коли-небудь зняти фільм про депортацію. Виселення торкнулася обох моїх батьків. У мами навіть закарбувались окремі деталі. Їй запам’яталось, як увечері напередодні  прийшов солдат, попросив води, а коли виходив, то натякнув господарям, що варто зібрати документи і якусь їжу, бо, мовляв, всіляке може трапитися. Вночі той солдат був серед тих, хто виселяв нашу родину і навіть допомагав зібратися.

Здавалося б, особисту історію простіше знімати, бо  ти відчуваєш її майже на фізичному рівні. Однак є небезпека почати захоплюватись тим, що хочеш розповісти. Можна намагатися зробити це щиро, але іноді настільки заглибитися, що виникне ризик порушити гармонійний баланс.

Про “використання службового становища”

Ще з дитинства пам’ятаю розповіді про Амет-Хана Султана. Серед кримських татар його знає кожний хлопець, тому що він був льотчиком-винищувачем, він – наш герой. Я теж не виняток, бо мріяв стати льотчиком, як він. Тому дуже довго шукав актора, який міг би зіграти Султана у “Хайтармі”. Звісно, моя акторська складова казала, мовляв, “зіграй сам”, але я побоювався. Добре розумів: якщо  фільм не вийде якісним, то це для актора, який зіграє Амет-Хана Султана, не дуже хороша відмітка на все життя.

Склалося ось як: ми  збирали матеріали, шукали місця для зйомок і з цією метою  поїхали до Алупки,  звідкіля Султан. І тодішній директор музею Мустафа Мустафаєв під час екскурсії сфотографував мене поруч зі світлиною Амет-Хана. Потім так дивиться і каже: “Чекай, а ви не родичі?”. І він мене так цим збентежив!

До цього мій близький друг, художник-постановник “Хайтарми”, Шевкет Сейдаметов говорив, щоби я сам зіграв Султана, бо дуже схожий. Тоді я подумав, що друг просто тішить моє самолюбство. Але коли сказав директор музею, то моє акторське «я» мовило зразу: “Вау!”. І я тоді скористався службовим становищем. Цю можливість дала мені моя команда. Я попросив своїх операторів і художника-постановника, щоб вони говорили мені про недоліки, і вони обережно, дуже тактовно підказували. У цьому фільмі я більше задоволений роботою режисера, ніж актора. Але ніколи не можна бути задоволеним до кінця. Якщо тобі вдасться в кіно втілити свій задум, хоча б відсотків на 30-35% від того, про що ти мріяв, це вже доволі немало. Кіно – це живий процес, бо завжди щось трапляється: сонце не так встає, або ти до чогось не готовий.

Про створення світу  і “кінокатастрофу”

Бути режисером – цікаво і драйвово. Іноді трохи егоїстично відчуваєш себе Деміургом, тому що тут і зараз ти створюєш світ, який вигадав і про який мріяв. У цій професії можна постійно вдосконалюватися. Відразу не можеш знати все: від команди “почали” до завершального слова “стоп”.

Є безліч стрічок, які мали на мене величезний вплив. Я можу кілька років жити  під знаком якогось фільму. Так у мене було і з “Хоробрим серцем”,  з “Таємничою історією Бенджаміна Баттона”, з “Врятувати рядового Раяна”, зі “Списком Шиндлера”. Також, на відміну від актора, який має свою частину відповідальності, режисер відповідає за все. Щоразу – нові випробування. Наприклад, у “Кіборгах” вперше знімав танкові бої, хоч до цього уже мав військові епізоди. Та я  розумів, що цю частину екшену ми покажемо, щоб було красиво, динамічно, переконливо. Я почувався спокійно, бо мав професійну команду каскадерів, операторів, художника-постановника. Ми багато готувались.

А от діалоги… То є сцени, у яких 13 хвилин розмов. Для кіно, яке показуватимуть в прокаті – це катастрофа! І мені деякі колеги казали, що це буде нудно – 13 хвилин слухати в кінотеатрі про те, що й так всі знають. Але для нас було важливо дати це. Я маю честь особисто знати багатьох чоловіків і дівчат, які воювали. Я чув, як вони розмірковують, в якій країні вони хочуть жити і що вони для цього здатні зробити. Наш фільм – не про війну, а про світ, який народжується всередині цієї війни. Нам важливо було розповісти засобами кіно про те, що  для нас важливо,  і важливо для людей, які там на фронті. Тому “Кіборги” – це не зарано. Ми живемо в такі часи, які швидко змінюються, півроку – це вже забагато. І мені не потрібно багато часу для того, щоб знати, шо ми виборюємо свою незалежність, право на власну свободу, що ми є свідками творення нової політичної нації.

Про  скандал і  “плагіат”

Коли Сергій Лойко звинуватив нас у плагіаті, то було боляче. Ця розмова почалася 7 грудня, в день прем’єри, і, в першу чергу, паплюжила пам’ять загиблих. Ідея створення фільму на цю тему виникла ще 19 жовтня 2014 року. Саме тоді у циклі “Хоробрих сердець” вийшов проект “Кіборги”, який зачепив мене. Приблизно через два тижні ми зустрілися зі сценаристом Наталією Ворожбит, яка спочатку відмовилась від нашої ідеї, сказала: 2Ви що, з розуму зійшли, я не буду про це писати!” Але, мабуть, її зачепило це все емоційно, як і мене. І сценарій з’явився 15 червня 2015-го. Google зберігає все листування. Книга Лойка “Аеропорт” вийшла у вересні 2015-го.

Аеропорт – він же один! І про деякі події, наприклад, історію з холодильником, мені особисто розповідав Олександр Трепак “Редут”, який був старшим військовим начальником з оборони території Міжнародного аеропорту “Донецьк” і здійснював безпосереднє керівництво. Ми цю розмову  записували. Узагалі “Кіборги” на 90% побудовані на основі свідчень самих захисників. Це спогади Андрія Шараскіна (“Богеми”), Олександра Трепака (“Редута”), Євгена Межевикіна (“Адама”), Євгена Жукова (“Маршала”). Ми давали хлопцям сценарій на вичитку, а  вони вносили свої корективи. Навіть той персонаж, якого  Лойко  вивів як “Музиканта”, написав йому на сторінці у Фейсбуці: “Не робіть цього, ви – не власник історії захисту аеропорту “Донецьк”. Це історія України!”. Це те саме, якби ви поїхали до Флоренції, побачили статую “Давида” Мікеланджело і написали б оповідання, а потім я поїхав би і зробив те саме. А  ви сказали б:  “Так, стоп, це плагіат”.  Сергій Лойко повів себе не красиво, писав в особистому листуванні, погрожував  судом  і ми були до нього готові.  Через тиждень він зняв свої тексти зі сторінки у Фейсбуці. Проте руки я йому більше не подам.

Мені здається: нам вдалося відзняти чесне кіно. Ми поговорили не лише про болісне, а й про речі, які дають надію, на які ми сподіваємося.

Про Беркута, Вовка і Франка або Про символізм у назві

Скажу відверто: більше не можу творити фільми на військову тематику. Я тільки завершив зйомки фільму “Захар Беркут” і певною мірою  – це для мене теж військова тематика. Це легенда, яка допомагає нам зрозуміти нас сьогоднішніх. І вона не тільки про військову перемогу невеличкої карпатської громади над величезним 10-тисячним корпусом найкращої на той час монгольської армії. Для мене – це  війна ідеологій, історія зіткнення двох світів і світоглядів – Тухлі в особі Захара Беркута і Тугара Вовка. Тугар Вовк – боярин,  який свого часу потрапив до монголів в неволю, побачив систему координат, в якій є чітке підпорядкування верховному правителю і військова автократія. І, повернувшись з битви на Калці, захотів впровадити цю систему координат. І, мабуть, був правий Тугар Вовк, коли зрозумів, що в час війни і геополітичних змін, саме така система дозволить державі бути сильною. Однак Захар Беркут йому сказав: “Так, ми згодні бути пліч-о-пліч з тобою, але сприймай нас не як рабів. Ми – волелюбні люди,  які сторіччями творили свою громаду і все вирішуємо разом”. Але це було неприйнятно для Тугара Вовка – і так виник конфлікт.

Я розмовляв з Роландом, онуком Івана Франка, й запитав у нього, чому Іван Франко назвав героя Тугаром Вовком. Для мене ім’я людини, назва стрічки дуже важливі, бо це повідомлення того, про що хоче автор розповісти. Роланд Франко сказав, що це щось схоже на Тугарина Змія, щось тюркське.  Так, Тугар перекладається як “купець”. І тоді я зрозумів, що в самому імені цього персонажа – конфлікт. Тому що Вовк – гідна благородна істота, вона не може бути торгашем, як і торгаш не може бути воїном або вовком. Ось такий внутрішній конфлікт, який призвів до самознищення.

Я для того знімав цей фільм, щоб розповісти: людина, яка народилася на цій землі, приречена на таке  самознищення, якщо вона хоче принести чужий устав до себе в монастир і  відчуває себе  вправі зламати те, що тут народжувалося століттями. Онук Івана Франка Роланда сказав “Так, мені здається, мій дідусь саме про це і написав”.

Про спокуси у кінематографі

У мене постійно питають, чому я знімаю такі драматичні стрічки? Мабуть,  стан душі такий. Історії про війну це переважно емоційно, динамічно, тому що людина, яка знаходиться в надлюдських умовах проявляє всі свої якості: і кращі, і гірші. Інколи хочеться розповісти якусь військову історію, бо вона зачепила і вже просто не можеш про неї не говорити. Але зараз я мрію зняти комедію, навіть уже маю синопсис. Чудово, що в Україні з’являються фільми різних напрямків і жанрів. Чого не вистачає? Мабуть, якісних сценаріїв. Для того, щоб зацікавились іноземні партнери, українській кіноіндустрії потрібно, щоб той самий закон про рібейти приваблював інвестиції.  У нашому випадку це 16%, а у Румунії, якщо я не помиляюсь, повертається 35% рібейтів, а коли промотуєш країну, то цілих 45%! Людина розуміє, якщо вона вкладе, наприклад, мільйон  доларів на виробництво кіно, то йому повернеться 450 тисяч, майже половина! Розумієте, яка це для інвестицій спокуслива  цифра?

Читайте ще

Сергій Жадан: “Для тих місць, де я ріс, найбільшою травмою  був 1933-й”
Сергій Жадан: “Для тих місць, де я ріс, найбільшою травмою був 1933-й”
Микола Мушинка: “Ніхто не вірив, що я приїхав лише фольклор записувати”
Микола Мушинка: “Ніхто не вірив, що я приїхав лише фольклор записувати”
Заза Буадзе: “Називаю себе українським режисером і вважаю себе  частиною цієї політичної нації”
Заза Буадзе: “Називаю себе українським режисером і вважаю себе частиною цієї політичної нації”
Оксана Забужко: “У нас кожному українському регіону розповідають, чому  він “не Україна”
Оксана Забужко: “У нас кожному українському регіону розповідають, чому він “не Україна”