Останній територіальний бартер в історії повоєнної Європи відбувся 69 років тому. Польська Республіка та Радянський Союз обмінялися територіями. Необхідність таких коректив пояснювали економічною доцільністю. Та чи тільки барелі нафти й тонни вугілля були причиною, щоби на догоду економічним інтересам позбавити рідної землі майже 50 тисяч осіб?

“Очищення території” або “Akcja H-T 1951”

Сьогодні вже мало хто пам’ятає, що Червоноград 70 років тому був польським містечком Кристинополем, а гірські Лютовіска – селом Шевченковим. Скальпель тоталітаризму в 1951 році без жалю пройшовся по землях бойківського Надсяння і Сокальського Забужжя. Хоч останнє хірургічне втручання в території двох країн проводили у кращих традиціях сталінізму, воно й досі викликає низку питань. Зокрема, чому радянський уряд переймався долею грецьких біженців у Польщі, проте належно не подбав про переселених українців в УРСР?

Формування державного кордону СРСР на українському відтинку закінчилося не відразу після Ялтинської конференції в січні 1945-го, коли лінія Керзона була прийнята як польсько-радянський кордон з поправками на користь Польщі. Креслення остаточної нової межі радянського кордону відбувалося внаслідок довготривалих переговорних процесів. Почина-ючи ще з 1944-го і до 1948 року, уряди СРСР і Польщі укладали міждержавні угоди. Для людей, які мешкали обабіч лінії кордону, це означало чергові катаклізми – вони потрапляли під “відселення”, “очищення території”, їхні житлові споруди переносили на кількасот метрів від прикордонної зони.

Як свідчать документи, із пропозицією “в інтересах народного господарства” двох країн до радянської сторони в 1950 році звернувся уряд Польщі. Польська Республіка запропонувала поступитися СРСР на засадах взаємного обміну ділянкою державної території гмін Кристинопіль, Белз, Хоробрів та Угнів у Люблінському воєводстві, де були значні поклади кам’яного вугілля і зручне для СРСР залізничне сполучення. Остаточні корективи між СРСР та ПР увійшли в історію як “обмін ділянками державних територій”, а у Польщі – під криптонімом “Akcja H-T 1951”. Ділянка, яку польський уряд запропонував для обміну, була західною околицею тодішньої Дрогобицької області – Нижньоустріцький та частини Хирівського та Стрілківського районів “із 97-ма діючими свердловинами і добовим дебетом нафти 85 тонн”.

15 лютого Москва і Варшава підписали договір про обмін ділянками державних територій. Таким чином, у межах УРСР опинився Кристинопіль (згодом перейменований на Червоноград) і поклади Львівсько-Волинського вугільного басейну.

“Вигнали нас з хати три рускі солдати”

Переселення 1951 року радянська адміністрація проводила вже без будь-яких натяків на добровільність. Про мешканців терену, як таких, навіть не згадали в самому договорі про обмін ділянками державних територій між СРСР та Польською Республікою. Людьми обмінювалися, як і землею, – наче діти іграшками.

“Вигнали нас з хати три рускі солдати”, – напише пізніше на Одещині один із виселених бойків. Оскільки підрозділи УПА були в той час практично ліквідовані, а значна частина населення репресована як “антирадянські” та “класово ворожі елементи”, люди не вчиняли значного опору. Упродовж 1944–1946 років через станцію Нижні Устріки вглиб радянської України вивезли десятки тисяч українців. Досвід пережитого сусідами з лівобережжя Сяну, вигнаних1946-го за участі не лише польського, але й радянського війська, переконував у безперс-пективності протидії владі.

Отже, масових ексцесів непокори зафіксовано не було. Проте окремі випадки все ж свідчать, що не всі люди покірно змирилися зі своєю долею. Напередодні виселення загорілося кілька хат. Двох жінок із Поляни та одного чоловіка з Лип’я прикордонники розшукували з вівчарками в довколишніх лісах, а схопивши, під конвоєм, доправили до залізничної станції в Нижніх Устріках. Також є свідчення, як уповноважені особи підпалювали матраци з людьми поважного віку, які відмовлялися залишати хати. Кільканадцять осіб, переважно молодь, робили спроби втекти під час руху потягу. Проте всі вони також були затримані й повернуті на заплановане місце мешкання. Нарешті, навряд чи радянські документи повідомляють усю правду про вбивство міліціонером простого хлопця, Івана Гавдана з Михнівця, на залізничній станції у Старому Самборі (офіційна версія – нещасний випадок).

Тільки цифри і факти

На думку польських істориків та краєзнавців, внаслідок обміну Польща втратила: поклади кам’яного вугілля і родючі чорноземи, а натомість отримала лише “вичерпані родовища нафти” в бідних горах. Однак, щоб робити висновки про здобутки і втрати на державному рівні, варто проаналізувати ще й конкретні факти і цифри. Мирослав Іваник порівняв збільшення видобутку нафти у Польщі та видобутку вугілля в радянській Україні в перші роки після обміну територіями. За його оцінками, “територіальний бартер” в економічному контексті приніс Польщі в 50-х роках більший зиск, аніж Союзу РСР. Адже якщо видобуток вугілля в УРСР з 1952 року зріс лише на 1 %, то видобуток нафти у ПР збільшився аж на 14 %. Отже, говорити, що Польща не отримала нічого, крім вирівняння прикордонного пасма, було б несправедливо.

Із Забужжя, частини Люблінського воєводства, – терену, який підлягав обміну з Союзом РСР, – усього було виселено майже 16 тисяч осіб. З них на західні (понімецькі) землі відразу вирушило майже 7,5 тисяч, усього – 1 917 родин. У Бескиди після тижневої залізничної подорожі приїхало менше 4 тисяч осіб (1 097 родин). Попри те, що виселених бойків було понад 32 тисячі, а з Забужжя приїхало лише 4 тисячі, польські автори пишуть про брак житла для переселенців у горах. Причину називають таку: Польща на отриманій ділянці погодилася дати притулок ще й політичним біженцям із Греції.

Грецькі біженці в бойківських садибах

На думку польських істориків, зобов’язання розташувати греків радянська сторона погодила з польською ще під час переговорів. Хоч ця домовленість не була зафіксованою в документах (принаймні, в оприлюднених донині), такий розвиток подій можна вважати цілком можливим. Вартість майна, залишеного на радянському терені (нафтопромисли, лісопильні, адміністративні й господарські споруди), була вищою, ніж вартість майна на терені, який передавали поляки. Оскільки радянська сторона в кінцевому рахунку не вимагала доплати, через це, ймовірно, Москва могла домовлятися з Варшавою про певні додаткові зобов’язання.

Вже наступного року після підписання остаточного протоколу про обмін територіями до колишніх бойківських садиб Коростенки, Лісковатого і Стебника прибули греки. Їх забезпечили роботою (працювали на підприємствах Устрік), а в залишених бойками церквах навіть влаштували театри.

Піклуючись про біженців з-за кордону, радянський уряд однак не виявив подібної турботи про своїх громадян – навіть про тих, які покинули своє місце мешкання з його ж, цього уряду, волі. Тож бойків – майже 6 тисяч родин – кинули з гір посеред спекотного літа в необжитий степ, де вони спали просто неба, будували курені, потім тулилися по чужих кутках, напівзруйнованих і недобудованих будівлях – і це в той час, коли на Сокальському Забужжі після переселення поляків пусткою стояло більшість залишених садиб!

Клеймо “переселенця”

Влада відправляла людей винятково туди, де бракувало робочих рук – насамперед до колгоспів. Починаючи від літа 1951-го, вони вже були не звичайними радянськими колгоспниками, а «переселенцями», місце мешкання і праці яких мало бути саме таким, як було вказано в переселенському квитку. У той час Червоноград (колишній Кристинопіль) заселяли робітниками зі сходу України. Через рік після обміну до забузьких сіл переселили бойків з прикордонних сіл Турківщини та Сколівщини, тобто провели повторне зачищення лінії кордону поблизу Сяну.

Тільки 1956 року в Польщі була створена комісія, яка вивчала ситуацію, пов’язану з останнім переселенням. Того ж року в Бескиди почали прибувати українці, виселені під час операції “Вісла” (кілька десят-ків родин оселилися в околицях Устрік Долішніх), а також з півдня УРСР прибували етнічні поляки та змішані українсько-польські родини.

Доля населення цих околиць суттєво змінилася на краще з 1958-го, відколи почала діяти спеціальна урядова програма, спрямована на підтримку мешканців Бескидів. Водночас переселені на південь УРСР бойки мали обмеження на переміщення навіть на початку 1960-х.

Те, що залишилося між рядками договору

Прояснюють і доповнюють залаштункову картину радянсько-польських переговорів про територіальний обмін висновки миколаївського історика Тетяни Пронь. Рішення радян-ського уряду, як твердить дослідниця, було зумовлене зовнішніми викликами: початком холодної війни, політичною кризою у Польщі та напругою радянсько-югославських відносин.

Зважаючи на роль Польщі у системі безпеки, радянський уряд прагнув заручитися повною політичною підтримкою Польщі. Саме для цього у Кремлі з шухляди витягли течку 1946 року із проханнями польської сторони про території у Дрогобицькій області для будівництва Солин-ської ГЕС і водосховища на ріці Сян. Таким чином керівництво СРСР демонструвало, з одного боку – поступку полякам, з іншого – погоджувалося віддати території тільки на умовах обміну за принципом “кілометр на кілометр”. Наївно було би за таких обставин припускати, що переговорники брали до уваги думку населення.

Підписання угоди про обмін ділянками державних територій між СРСР і ПР від 15 лютого 1951 року і передача Польській Республіці 480 кв. км Західної Бойківщини дало змогу польській владі втілити в життя найамбітніший свій намір – збудувати на Сяні одну з найпотужніших в Європі гідроелектростанцій. Саме Солинську ГЕС вважають найбільшим господарчим досягненням південно-східної Польщі повоєнного періоду. Перший проект будівництва греблі на Сяні був готовий ще 1920 року. Його розробив професор Львівської політехніки Кароль Пом’яновський. Досліджувати Солину почали тільки наприкінці 1920-х років, а ще через 10 років закінчили готувати проект побудови водозбірника. Та початок Другої світової перекреслив задумане. Згодом на Сяні постав кордон, а це унеможливлювало будь-яке будівництво.

Перенесення лінії кордону далі на схід відкривало для польської сторони, як бачимо, не тільки доступ до нафтових джерел, але й можливість збудувати греблю і ГЕС. Тому вже за рік після обміну територіями Солина перетво-рилася на будівельний майданчик. На будівництво тільки ГЕС витрачено 200 тисяч тонн цементу. Греблю заввишки 82 метри завершили зводити 1969 року.

Бойків лівобережних сіл – Солина, Райське, Городок, Завоз, Луги, Вовковия – примусово виселили 1946 року до УРСР (на підставі угоди про обмін населенням між УРСР і Польщею), а в 1947 році під час операції “Вісла” – на понімецькі землі. Мешканців сіл на правому березі – Соколього, Хревті, Телешниці Сянної – під Миколаїв та Одесу. Відтак терен став таким малолюдним, що на 1 мільйон метрів поверхні, призначеної під затоплення, припадало менше 1 двору.

Сьогодні околиці Солини процвітають. Водосховище продукує кіловати енергії, забезпечує питною водою найближчі містечка, стало найбільшим туристичним об’єктом у Бескидах, предметом марень і захоплень мандрівників. Тільки без обміну територіями 1951-го тут би просто протікав срібнолентий Сян і цього всього не було б.

Останніми роками Солину як привабливий відпочинковий маршрут вже пропонують й українські туристичні оператори. Рекламні проспекти рясніють світлинами “водних” вітрильників над широким водним плесом. Краєвиди направду незгірш швейцарських. Чиста водойма, гірське повітря, розвинена інфраструктура – що ще потрібно для відпочинку? Під час оглядової екскурсії навіть найдопитливіший турист не здогадається, що Солинська гребля є улюбленим місцем для самогубців, а саме озеро б’є рекорди з потопельників.

І навряд чи під час прогулянки на яхті екскурсовод розповість українському туристові, що 70 років тому в цій долині вирувало життя. Що тут жили українці, тут були їхні села, церкви, придорожні каплички, хрести. І навіть цвинтарі, які перед затопленням чомусь не перенесли…

Читайте ще

Декомунізація. Дерадянізація? Деколонізація!
Декомунізація. Дерадянізація? Деколонізація!
Сергій Плохій:  “Часткове знання історії  є небезпечнішим,   аніж її повне незнання”
Сергій Плохій: “Часткове знання історії є небезпечнішим, аніж її повне незнання”
Ярослав Грицак: “Публічність завжди має свою ціну, часом тяжку й навіть небезпечну для історика”
Ярослав Грицак: “Публічність завжди має свою ціну, часом тяжку й навіть небезпечну для історика”
Випалена земля: чим живе єдине холмське село в Україні
Випалена земля: чим живе єдине холмське село в Україні