Воротар не дармував — бо пустив два м’ячі прямо в сітку

Босі ноги, поламані ключиці та тренер-легіонер — як виглядав український футбол на початку ХХ століття

Момент матчу “Україна” – “Гасмонея”, Львів, 13 квітня 1913 р.
Фото з особистого архіву Лесі Крип’якевич (колекція Степана Гайдучка)

Гра без правил і назви

“На середині грища лежав на землі м’яч, а з обох сторін розбігалися проти себе два провідники дружин, найліпші бігуни, й в повнім бігу мали копнути м’яч. Потім наставала загальна чудова копанина і пекельний вереск. М’яч крутився, як тріска в ополонці…”, —так описує перші спроби галицьких українців зіграти в футбол Тарас Франко, син письменника Івана Франка. На початку ХХ століття він навчався у Львівській цісарсько-королівській академічній гімназії — найпрестижнішому українському навчальному закладі краю, що входив до складу Австро-Угорської імперії. Футбол щойно починав завойовувати наші землі. Інвентарю не було. Точних правил ніхто не знав. Навіть остаточної назви для цієї гри не існувало: називали то “футболь”, то “фотбаль”, шукали й українські відповідники — “союзняк”, “ніжний м’яч”, “копаний м’яч”, “копана”.

Ситуація змінилася 1903 року, коли в гімназії почав працювати професор німецької мови та літератури Іван Боберський. Молодого учителя вважали диваком — він вітався з учнями «Здоров!», взимку ходив без хутра та капелюха, а влітку бігав разом із молоддю навпростець по Кайзервальду. Спортом захопився, коли навчався в університеті Ґраца. Згодом подорожува країнами Західної Європи: Францією, Швецією, Німеччиною, де ознайомився зі спортивними осередками.

“М’ЯЧ ДО ТОЇ ГРИ ВИГЛЯДАЄ ЯК КРУГЛИЙ ГАРБУЗ. ВІН ПОРОЖНІЙ І МАЄ ДВІ ВЕРСТВИ: ВСЕРЕДИНІ ПРУЖИСТИЙ МІХУР З ҐУМІЛЯСТИКИ, А ЗВЕРХУ ШКІРЯНУ ПОВОЛОКУ…”

Чотири рази на тиждень — за гарних погодних умов — гімназисти вибиралися на прогулянку до Кайзервальду. Перші півгодини виконували різні вправи. Далі — півтори години гри з м’ячем. Спершу обмежувалися забавами з чудернацькими назвами — “Вежа”, “Пліт”, “Гилька”, які мали підготувати юнаків до футболу. Згодом серед дисциплін з’явився і сам “Союзняк”.

1906 року учні п’ятих класів гімназії утворили “Український Спортовий Кружок” (УСК). Він діяв як громадська організація — за подібним принципом існували всі спортивні клуби тих часів. Вони мали свої статут, майно та членів. Щороку проводили загальні збори, на яких слухали звіти про здійснену роботу й вибирали нових керівників. На установчих зборах головою УСК став Ярослав Хмілевський, а через рік — молодший Франків син Петро. Члени УСК вправлялися переважно у футболі, а також мали в розкладі хокей на траві, біг, метання диска та списа.

Тренер на три тижні

У вересні 1909 року в УСК з’явився тренер — Вацлав Льомоз. Він свого часу грав за одну з найсильніших команд Чехії — празьку «Славію». А тепер приїхав на навчання до Львівської політехніки. Кошти на заняття — 300 крон — виділив з бюджету гімназії її директор Едвард Харкевич.

Перше тренування відбулося 5 вересня 1909 року і тривало з 10:30 до 12:45. У ньому взяли участь гравці першої та другої команд. У гімназійному звіті читаємо: “Тренер показав спосіб, як здержувати м’яч, коли він спадає згори, та як подавати. Радив не бити ніколи вгору, лиш все низько, добре виміреним копом, по попереднім здержанні”.

“22 ЛЮДЕЙ БОРЕТЬСЯ ЗА М’ЯЧ. АЛЕ СЕ ДИВНА БОРОТЬБА. РУК ДО НЕЇ УЖИВАТИ НЕ ВІЛЬНО, ТРЕБА ЇХ ТРИМАТИ ПРИ СОБІ. ПРОТИВНИКА НЕ ВІЛЬНО ШТОВХНУТИ НАВІТЬ ПАЛЬЦЕМ, НЕ ТО РУКОЮ. САМОГО М’ЯЧА НЕ ВІЛЬНО ДІТКНУТИСЯ НІ РУКОЮ, НІ РАМЕНЕМ. КОПАЄТЬСЯ ЙОГО ЛИШЕ НОГАМИ І ПІДБИВАЄТЬСЯ ПЛЕЧИМА, ГРУДЬМИ, КАРКОМ, ГОЛОВОЮ. ЛИШЕ ОДИНОКИЙ «ВОРОТАР» МАЄ ПРАВО ЛОВИТИ І ВІДМІТУВАТИ М’ЯЧ РУКАМИ…”

Рівно через тиждень гімназисти провели перший матч проти “чужинців” — єврейської команди “Гасмонея”. На той час вона вже мала певний досвід так званих міжнародних матчів. А УСК грав у неповному складі — півзахисник Степан Цимбала запізнився на гру, тому на поле так і не вийшов. У центрі нападу виступив тренер Льомоз. Він забив єдиний для українців гол. Результат — 1:3 на користь “Гасмонеї”. Надалі тренувались щодня, окрім неділі. Чех учив правильно бити м’яч черевиком, проводив ігри на одні ворота та пробіжки навколо поля. Низький симпатичний блондин не тільки викликав захоплення у галицьких дівчат, а й дивував молодь надзвичайним вмінням керувати м’ячем. Гімназисти зверталися до нього на український манер — за іменем В’ячеслав. “Тренер вмів заохотити вправляючих видобути з себе всі можливі сили, щоб виконати своє завдання якнайліпше, — згадував Степан Цимбала. — Не був високого росту, але фізично добре розвинений і дуже сильний в ногах. З природи лагідної вдачі, на спортовій площі він був рішучо-енергійний, вимагаючи від кожного вправляти так, як він наказував”. Льомоз тренував УСК лише три тижні. Наприкінці вересня він покинув навчання у Політехніці через військову службу. Проте за цей короткий відрізок часу українські футболісти зробили суттєвий крок вперед.

Перша травма і перша бійка

Дуже скоро футбольні команди почали виникати і за межами Львова. Влітку 1909 року при українській гімназії Тернополя організовано гурток “Поділля”. Професор Семен Сидоряк власним коштом запросив до себе Івана Боберського з його вихованцями. 16 жовтня у залі “Міщанського братства” І. Боберський прочитав лекцію про правила футболу. Після цього на майданчику “Біля різні” відміряли поле 110 х 65 м, на якому дві команди УСК провели показовий матч. Під час однієї з атак воротар другої команди зламав праву ключицю, імовірно, це перша травма в історії українського футболу. Львів’ян почастували вечерею на гімназійній кухні, після чого провели на вокзал. Постійними суперниками “Поділля” були місцеві команди — польська “Креси” та єврейська “Єгуда”. Матч проти “Кресів” 28 травня 1911 року закінчився скандалом. У першому таймі українці забили два голи. У перерві обурені поляки почали грубо висловлювати претензії до судді. Той кинув свисток на землю і заявив, що не буде продовжувати поєдинку. “Подоляни” ледве переконали арбітра повернутися на поле. Далі гравці “Кресів” узялися виливати свою агресію на українців. Одного футболіста вдарили в груди коліном та кулаками — той декілька хвилин не міг отямитися. У перепалку вступили професори. Викладачі польської гімназії облаяли українських колег. А їхні підопічні погрожували надавати чужим наставникам “по губах”. Надбігла публіка. До масової бійки не дійшло, бо на місці опинилися українські дружинники. Матч так і не дограли.

Картка члена Українського Спортивного Кружка, 1909 р.

Щоденна газета «Діло» перелічувала “гріхи” польського клубу: “Креси” — се дружина польська, хоч складається з поляків, жидів і навіть чехів. Дружина виступає всюди як гімназіяльна, а складається з учеників, академіків, жовнірів. Її члени носять без нічийого позволення — навіть ученики в школі — відзнаки на грудях з написом “Креси”, і ніхто з професорів чи навіть директор на се не звертає уваги. Одним приписом для них є брутальність. Та що найцікавіше — на чолі того всього як “презес” стоїть пан професор польської гімназії”.

Потай від батьків

Імпровізовані, а згодом і правдиві “футболівки”. На наше нещастя у Празі згинув від сильного удару з “вільного” чеський воротар, що його твердий м’яч поцілив у черевну яму. Це подала преса як велику сенсацію, а нашим батькам тільки того було й потрібно. Але коли згодом появилось у пресі, що влада заборонила уживати такі масивні м’ячі, а ми батьків переконали, що наші, то такі “звичайненькі”, якось справа стихла і нас толерували”. Стрийський футбол також бере початки у місцевій гімназії. Молодь ходила копати м’яч до парку імені доктора Генрика Йордана. Спочатку за ворота служили складені купи одягу.

Уболівальники спостерігають за матчем українських команд, 1912 р. Шостий зліва Іван Боберський

Згодом єврей Мондштайн, син власника тартака, облаштував із дошок нормальні брами. Довгий час не могли визначитися із назвою команди. Попервах її підписували як УСК, пізніше — “Січ”. За поширеною пізніше легендою, остаточну назву “Скала” запропонував нападник Олекса Паращак. На нараді перед якоюсь товариською грою він так обґрунтував свій варіант: “Щоб усі атаки розбивалися об нашу дружину як об скалу”. Решта гравців сприйняли пропозицію оплесками. Стрияни виграли той матч, назву визнали фартовою. Покровителем “Скали” був священик і композитор Остап Нижанківський. Автор колядок “Бог ся рождає” і “Во Вифлеємі нині новина” був ініціатором створення у Стрию одного з перших українських кооперативів — “Крайового Господарсько-Молочарського Союзу”. Виручені кошти жертвував і на футбольну команду міста. Зокрема, придбав для неї комплект зелено-бордової форми. В той же час організовано гурток у Перемишлі. Спершу він називався “Копана”, пізніше — “Сянова Чайка”, на честь річки Сян, що перетинає місто. Налічував 14 відділів: “руханковий, прогульковий, купелево-руханковий, легкоатлетики, важкої атлетики, наколесників, лещетарів, саночкарів, совгарів, копаного м’яча, веслярів, світливців, пластунів, стрільців”. “Обі дружини належать вже в нас до лучших, і тому слідне було заінтересовання публіки, котра мимо непевної погоди явилася досить численно, — пише “Діло” про матч “Скала” — “Сянова Чайка”, що відбувся 26 травня 1912 року у Стрию. — Гра була неможливо утруднена внаслідок розмоклого терену… Стрияни цілий час були панами положення, а навіть до певної степени легковажили собі противника, чого в серйознім пониманні спорту повинно уникатися. Натомість перемишляни появляли велике зденервовання, особливо воротар повинен би більше панувати над своїми висловами і взагалі не звертати уваги на дитинячі дотинки молодшої частини публіки. Щойно під кінець гри можна було помітити більше оживлення і гарнішу комбінацію”.

На 17 хвилин пізніше

Гравці УСК закінчували гімназію і продовжували навчання в Університеті або Політехніці. Займатися футболом їм було ніде. “На Львівському університеті потрібний доконче репрезентаційний спортовий клюб української молоді, — вважав Іван Боберський. — Він повинен зватись “Україна” та заохочувати студентів Університету й Політехніки до плекання рухових ігор, народних вправ, боксу й шерму (фехтування). Клюб має спонукати українську молодь придбати не лише інтелігенцію духа, але також інтелігенцію тіла. Дружини копаного м’яча, гаківки й ставки (бейсболу) мають мірятись з дружинами чужих клюбів і притягнути українську молодь до співбігу з молоддю других народів… А в своїм одязі до прилюдних гор зазначувати жовто-блакитну краску”. 22 вересня 1911 року відбулися дискусійні збори. Новоспечені студенти вирішили дослухатися до порад Боберського і заснувати власне спортивне товариство.


Картка члена спортивного товариства “Україна”, 1911 р.

Найбільше питань викликала запропонована професором назва. Чи не матиме клуб “Україна” спротиву в практично повністю сполонізованому Львові? Сміливість перемогла. Того ж тижня склали статут Спортового товариства студентів вищих шкіл “Україна”, який надіслали до намісництва. Дійсними членами товариства могли бути студенти та студентки вищих шкіл Львова, а також інші особи з вищою освітою. Щоб стати членом, потрібно було сплатити одну крону “вписового” та чотири рази на рік виплачувати таку саму суму членських внесків. Через декілька днів у пресі з’явилося оголошення: “Обід в неділю 15 жовтня сього року мусить бути точно о першій годині в полуднє, бо точно о третій годині зачинається стріча в союзняку першої дружини академічного спортового товариства “Україна” з першою дружиною львівського УСК. Початок точно о третій на площі “Сокола-Батька”. Вступ — 60 сотників. Ученики, академіки і військові — 40 сотників. Сидячі місця на степеници застережені для пань по 70 сотників. Місця в льожі — по 1 кроні 20 сотників”. Той матч розпочався “по-українськи”, як жартували оглядачі — із запізненням на 17 хвилин. Гімназисти переграли студентів — 2:1. “Діло” описувало: “Гра відразу йшла жваво і досить остро, але зате без комбінацій, безладно і з розбиванням. “Україна” хоч має старших і досвідчених грачів, одначе зовсім незіграна, бо не мала ані одної спільної підготови. Напад “України” особливо слабий і брак йому спільної акції. Зате заложники справлялися добре і воротар не дармував — бо пустив два м’ячі прямо в сітку”.

Вимушене затишшя

Року 1914 в рамках так званого “Шевченківського здвигу”, який організувало гімнастичне товариство “Сокіл-Батько”, відбувся футбольний турнір. У ньому взяли участь чотири команди: львівські УСК і “Україна”, тернопільське “Поділля” та перемишльська “Сянова Чайка”. За підсумками попереднього етапу найкращими стали дві львівські команди. Вони мали зіграти фінальний матч 29 червня 1914 року. Але напередодні у Сараєво вбили наступника австрійського трону, ерцгерцога Франца Фердинанда. Матч довелося скасувати. Через місяць розпочалася Перша світова війна. У галицькому футболі настало вимушене затишшя. Українські команди відновили діяльність аж 1921 року — коли край увійшов до складу Польської Республіки.

Денис МАНДЗЮК