Українці – нація танатофілів. І з цим марно сперечатися, якщо історію ви вивчали бодай у школі. Бо ж наше минуле тримається на смертях, а не народженнях. Таку “смертницьку” тональність української ментальності, мабуть, вперше зауважив Євген Маланюк. В есеї “Крути. Народження нового українця”, виданому 1941-го у Празі, він писав: “Наші національні свята, назагал, невеселі… Ми значно більш скорі до похоронів, аніж до весілля. Панахида чи голосіння, особливо мистецьке, нам припадає більше до смаку, до нашого естетичного смаку, аніж найбільш радісна чи там найбільш двозначна весільна пісня… Героїчний первень, коли і виникає деінде, то він завше або пов’язаний із традиційним зітханням, або, в той чи інший спосіб, прикритий неодмінною “червоною китайкою”… Ми твердо знаємо, що князь Олег вмер від гадюки, що виповзла з черепа його коня, і що з черепа Святослава Завойовника зробив собі чашу печенізький хан, але вже слабше пам’ятаємо про щит Олега на брамі Царгороду і що Святослав, справді, був забитий, але саме в часі творення ним світової держави – від Тьмутороканя до Болгарії”.

Усе наше буття справді пронизане смутком за втратами: козаками, крутянцями, Небесною сотнею, кіборгами. Стержнем нашого національного епосу є плач Ярославни, всеосяжна розпука якого ніяк не кане в Лету. Ми пам’ятаємо Полтаву, але забуваємо Конотоп, нас радше вабить тужлива музика бандури, аніж бадьорий звук сурми, ми рахуємо скільки нас загинуло, а не скількох ми вбили.

Ми самі собі творимо цілі летаргічні століття, тим самим відмовляючись від нерозривності наших національно-історичних процесів. Розгляньмо, до прикладу, три періоди, які в нашому минулому чітко асоціюються з державністю: Русь, Гетьманщина та УНР–ЗУНР. Увесь цей літопис державотворення ми, як правило, читаємо від кінця, смакуючи епілогом і не доходячи до прологу. Загинула Русь під ударами монголів та добігла схилку літ через вигасання династії Галицько-Волинська держава. І все – жодних слідів не залишилося. А далі в пам’яті виринає Козаччина, де обов’язковим маркером у нашій пам’яті буде 1775-й – рік зруйнування Запорізької Січі. А що ми маємо після Січі? Національно-визвольні змагання 1917–1921-х років з неодмінним акцентом на їхній поразці. Так ми укладаємо наше минуле в окремі періоди, різко відокремлені чи навіть відрубані один від одного. Ба більше – знання про кінець періоду в нас виразно домінують над баченням його початку. Ми бачимо лише занепад держави, а не її постання. А що після занепаду? Нічого, бо ж після смерті життя немає. Так ми втрачаємо будь-яку, окрім територіальної, тяглість розвитку. Замість тяглості – випадковість. А що чекає на випадкові держави? Правильно – смерть! Життєвий цикл нашої історії перетворився на замкнене коло: від смерті до смерті, поза межами якого опинилися народження та властиво життя.

То як позбутися цього нашого смертництва і врешті почати жити й бачити життя у минулому? Кращої відповіді, аніж у Євгена Маланюка, я не знаю, де і знайти:

Можна смерть лише смертю здолати,

Тільки в цім таємниця буття.

І зерно мусить вмерти, щоб дати

В життєдавчому житі – Життя.

 

“З Євангелії піль”, 1923 р.

Читайте ще

Страх перед історією
Страх перед історією
Прокляття пам’яті
Прокляття пам’яті
Отруйна цибулина комунізму
Отруйна цибулина комунізму
Де межа України?
Де межа України?