“Terra Galicia”, якої ви раніше не бачили

ЛЬВІВСЬКИЙ ФОТОГРАФ ЮРКО ДЯЧИШИН НЕ ЛЮБИТЬ ЧУЖИХ І ВЛАСНИХ ШАБЛОНІВ ТА РЕТЕЛЬНО ТРИМАЄ У СЕКРЕТІ КОЖНУ ЛОКАЦІЮ. ВІН ОБ’ЇЗДИВ МАЙЖЕ ДЕСЯТЬ ТИСЯЧ КІЛОМЕТРІВ ГАЛИЧИНОЮ У ПОШУКАХ ОСОБЛИВИХ КАДРІВ. ПРО ТЕ, ЯК З’ЯВИВСЯ ПРОЕКТ “TERRA GALICIA”, А ТАКОЖ, ЧОМУ ГАЛИЦЬКІ ПЕЙЗАЖІ НАГАДУЮТЬ ФОТОГРАФУ ЖИВОПИС – ДАЛІ В ІНТЕРВ’Ю ТЕТЯНИ КУЗЬМІНЧУК

ПРО ЛЬВІВ І ЛЮДЕЙ, ЯКІ БІЛЬШЕ НЕ НАДИХАЮТЬ

З 2015-го я майже не фотографую Львова. Бо Львів змінився, став дуже туристичним — справжнє вуличне життя зникло, і мені стало нецікаво. Наприклад, лавки на проспекті Свободи фотографував майже десять років. Коли їх замінили, я сприйняв це як символічний знак, що треба припиняти. Тоді ж більше не хотів знімати подібних персонажів, як-от Славік чи Андрій (проект “Slavik’s Fashion” та “Його сни”, — Т. К.), хоча їх у мене було декілька, над якими я ще працював. Я не міг ними сказати щось більше чи інше, я почав повторюватись, траплялися однакові сюжети та потрібне було перезавантаження.

ЗА ЩО “ДИСКРИМІНУВАВ” ПЕЙЗАЖ

Я не те що ігнорував пейзаж, я його зневажав — для мене він був пікторіальним і дуже візуально простим. А мені завжди хотілося, щоб це було щось складне і філософське, щоб мало кілька змістових рівнів, між якими я міг “маневрувати”.

Але якось я поїхав з колегою недалеко від Львова. Вийшли на горбочок, так собі сіли, щось балакали, але мої думки пішли вбік. І тут я зрозумів, що можна зробити! Я не знав, в якій формі це буде і як це буде. Але добре пам’ятаю, які в мене були почуття. І навіть місце це пам’ятаю, та про нього не скажу, бо воно для мене особливе. Я повертався туди понад 10 разів і тепер повертаюсь. Це все викристалізовувалося в ідею два місяці. Спочатку розраховував, що зніму просто весну — і на цьому закінчиться. Думав, “полікуюсь”, голову перезавантажу і все, але це захоплення розтяглося на цілий рік. Спочатку я знімав дуже активно — кожен восьмий день. Цей рік мав бути філософський, п’ятдесята поїздка припадала на річницю проекту і я планував її зробити завершальною. Але мене так захопило, з’явилась залежність, виникли нові ідеї, я знайшов ще багато нових місць — і от знімаю уже другий рік.

КОЛИ ТРЕБА СЕБЕ ПРИМУСИТИ

Перед поїздкою я дивлюся на ландшафт у Google Maps. Там, де густа населеність, мені буде нецікаво. Я собі уявляю рельєф, моделюю в уяві, що приблизно побачу: наприклад, там можуть бути пагорби, а там — ліс, а сонце буде світити приблизно з такого боку. І вирушаю на пошуки. Інколи дуже важко встати зранку і кудись їхати сто кілометрів, не знаючи, за чим. Витрачаєш час і пальне, доганяєш якусь ефемерну мету, замість того, щоб працювати чи провести час із сім’єю. Але головне, вийти з дому — і починається подорож, а буденні клопоти забуваються.


Хоч я приблизно уявляю, куди їду, але часто того, що я нафантазував, нема. Здавалося б, все цвіте, все гарне і кольорове, а нема і нема. Якось я проїхав майже триста кілометрів, коли якраз цвіли соняхи. Шикарно було! А мене не зачепило. Мучив-мучив себе, бо треба знімати, але нічого так і не зняв. Такі моменти дуже демотивують. Інколи приїжджаєш в поле, думаєш, зараз пройдуся двісті метрів і тільки подивлюся, а насправді захопився і пройшов 20 кілометрів!

Я майже не зустрічаю людей на полі. Лише одного разу зупинився біля мене трактор і чоловік каже: “Прошу пана, що ви тут робите? Я вже тут третій раз вас на тому полі бачу”. Я йому все чесно розказую, а він так недовірливо: “А якщо серйозно?” Я кажу, що це правда, а він мені: “Краще би пішли до лісу гриби збирали!”. Це один із небагатьох контактів з людьми. Було раз загруз, то мене кіньми чи трактором витягували.

Маю в телефоні закладки з погодою в кожному селі, в яке хочу повернутися. Кілька разів потрапляв у дощ, але поки що не зробив вдалого кадру. Зате після дощу такі агресивні та цікаві кольори. Прийнято вважати, що потрібно фотографувати зранку або по обіді, у так званий фотографічний режимний час. Я ж, навпаки, люблю фотографувати, коли пряме полудневе світло, кольори виходять інші, прості й легкі.

Здавалося б, весна, літо, осінь, зима — чотири пори року змінилось. А насправді, найчастіше змінюється земля. Була чорна, а сонечко посвітило, підсохла — і стала жовтенька. Проросла травичка — земля зелененька. Покосили гречку — вона стала червоною. І так дуже багато разів протягом року. Про агрономію у мене мінімальні знання — дещо почитав, але я відмовився вивчати це детально, тому що насамперед повинен дивитися на землю як художник, а це має бути ефект несподіванки, імпульсивності.

БЕЗ ЗАХОДІВ І СВІТАНКІВ

Я часто порівнюю галицькі пейзажі з живописом. Десь бачу Поллока, десь Ротко, а часом і В. ван Гога. Я вибрав мінімалістичний стиль, не перевантажений деталями. Дуже люблю симетрію, щоб нічого зайвого не було — лише дві чи три смужечки. Свідомо відмовився від людей, тварин, елементів інфраструктури, такої впізнаваності, прив’язки до культури чи місцевості. Я хочу, щоб ці мінімалістичні легкі роботи віддаляли глядача від “бруду”, який нас оточує. “Terra Galicia” — з одного боку — це Галичина, а з другого — це інша планета. І, дивлячись на мої роботи, можна переноситися в різні місця, просто фантазуючи. Часто у людей перші асоціації — це Моравія або Тоскана, та це — Галичина й вона інша.

Я уникаю світанків, заходів сонця і туманів. Це дуже популярний “солодкий” пейзажний шаблон. Коли почав цікавитись пейзажем, передивлявся тисячі фотографій професіоналів і аматорів. І вони мені були всі “на одне лице”, я не міг їх розрізнити. Дуже часто це гори, внизу озеро, все в тумані, і кольорове небо. Не виключно, що я теж колись зроблю такий кадр, але зараз я себе у цьому стримую. Дивлюся — червоне небо, таке все гарне. Зараз сфотографую — і буде тисяча лайків! Але я не буду цього робити, бо не можна відступати від принципів.

ПРО ФОТО БЕЗ ЦЕНЗУРИ

Хоч я намагаюся не фотографувати, до прикладу, тварин, але часом не стримуюся та публікую такі світлини у Фейсбуці. Днями козульки вискочили переді мною, так гарно стрибали серед жита, і я сфотографував. Або часом буває така красива фотографія зі стовпами, ну хочеться запостити! Але такі нецензуровані фото — це лише Фейсбук-розвага поза межами “Terra Galicia”. До речі, свої попередні проекти я ніколи наперед не показував і виставляв лише у вигляді публікацій на сайті або на виставці. Бувало, що проект «вмирав» у процесі роботи і ніхто його не побачив. Але з “Terra Galicia” все інакше: з першого тижня почав виставляти роботи у Фейсбуці, і мені сподобалося, бо це як серіал і співпраця з глядачем. Це часом навіть стимулює, бо мені пишуть: “Юрку, давно нема твоїх нових фотографій. Коли будуть?”.


У перші два тижні я постив фотографії без назви. Мені спало на думку дві ідеї — або “Halychyna Land”, або “Terra Galicia”. І я зробив голосування-опитування. “Terra Galicia” мені більше сподобалася, і як кажуть, радитися — це шукати підтримки вже прийнятого рішення. Я радий, що 90 % людей підтримали “Terra Galicia”. І це теж була частина взаємодії з глядачем. Вийшов такий собі онлайновий інтерактивний проект.

Для мене нетипово працювати з кольором, бо я завжди був чорнобілим автором. Та нарешті “зрісся” з цим проектом. Перші півроку була окремо “Terra Galicia” і я. Моє творче “его” довго її відштовхувало, бо в мені тяжіла багаторічна творчість з людьми. Нарешті у моїх роботах “Terra Galicia” з’явилося моє “я”.

Тетяна КУЗЬМІНЧУК