Донбас десятиліттями вважався індустріальним регіоном. Здавалося, що його буття непорушно стоїть на міцних стовпах вугільної породи, і не буде цьому кінця. Матеріальне було таким близьким і зрозумілим. Але виявилося, що гарантій безхмарного майбутнього воно не дає. Тепер регіон шукає щось невловиме, яке дасть відповіді на звичні, але складні запитання: "Ким ми є?" і "Що буде з нами далі?"

Вугільний борг

1930 року авангардист Дзиґа Вертов, один із засновників документального кіно, зняв фільм “Ентузіазм (Симфонія Донбасу)”. Це було перше українське кіно зі звуком, де музика поєдналася з гуркотом і дзенькотом заводів, шахт і колгоспів.

Фільм, хоч і новаторський, був пропагандистським. У кадрі на зміну імперському релігійному дзвону приходить радянський гул індустріального Донбасу. Це пророкує регіонові світле майбутнє, запорукою якого мусить стати вугілля й метал.

Чоловіки стукотять кирками, дерев’яні бруси підпирають склепіння шахтарського тунелю, коні везуть породу, жінки просувають шмати вугілля стрічкою конвеєра ― у майже сторічному фільмі все працює злагоджено. Та попри міф про годувальника-Донбаса, чорній жилі не судилося стати золотою. Шахти не модернізували, виробництво було небезпечним, зарплати затримували.

Після розпаду СРСР галузь занепала. На шахтах наживалася “Донецька група”, а обіцяна реорганізація за фактом виявилася знищенням. На початку нового тисячоліття з-під землі, немов гриби, множилися кустарні копанки ― “ями”. Містечка й села завмерли.

2014-го на Донбасі була заледве сотня шахт ― це майже вдвічі менше, ніж на момент здобуття Україною незалежності. Більшість з них з початком російсько-української війни опинилися на тимчасово окупованих територіях більшість шахт, 39 – затоплені, на деяких зберігають радіоактивні відходи. Серед 33 шахт, які лишилися в Україні, прибуткові лише чотири.

“Повернемо країні вугільний борг!” ― закликають у радянському фільмі. Тепер Донбас повертає країні інший борг ― культурний. Чи то пак вона йому.

Від шахти не втечеш

Щоб розбудовувати вугільний Схід, 1938-го в Донецьку створили “Дондіпрошахт”. Неоковирне слово розшифровується як Донецький державний інститут проектування шахт. Через три десятиліття в одному з інститутських кабінетів на вулиці Артема провели нараду й вирішили, що варто будувати більше шахт на Південному Донбасі. І група будівничих з легкої руки планувальників рушила за 57 кілометрів від Донецька, до залізничного посту №90.

Певно, коли чоловіки вийшли з вагонів, то побачили перед собою неозорий степ ― і тільки. Сніг під їхніми ногами рипів, морозний вітер колов обличчя. Тоді, у 1964 році, вони заклали перші камені поселення Південний Донецьк.

Згодом приїхали шахтарі й кухарки, лікарі й медсестри, комунальники й працівники культури. Того ж року Південний Донецьк зник із карт, натомість виник Вугледар. Через 4 роки тут народилася перша дитина.

Відкривали їдальні, гуртожитки, кінотеатр, школи, бібліотеки, але головне ― шахти. Їх у кабінетах “Дондіпрошахту” запланували аж десять. Місто хотіли будувати з розмахом ― на 100 тисяч люду. Та не встигло воно постати, як плани відклали у дальню шухляду ― видобуток вугілля у російському Кузбасі видався перспективнішим.

Втім, до Вугледару і далі їхали у пошуках роботи й кращої долі. Так тут опинилася родина Мокрих ― шахтар із дружиною переїхали з селища неподалік. Згодом у них народилося двоє синів. Старший пішов по стопах батька. Звичайна донбаська родина потрохи перетворювалася на таку саму звичну шахтарську династію. Молодшому Максимові теж пропонували влаштуватися з батьком і горя не знати. Але він за донбаськими мірками виявився казковим Іваном-дурником: вперся ― тільки не в шахту.

― Я там нічого не закопував, то й відкопувати мені там нічого, ― сміється Макс, але за хвильку додає вже серйозно: ― Я розумів, що мене затягне. У шахті або не приживаються, або лишаються назавжди.

“Давай я домовлюся”, ― пропонував батько не раз. Та ради на сина не було. Макс не хотів бути ані шахтарем, ані будь-ким іншим ― вчитися в школі не любив, продовжувати в інституті охоти теж не мав. Тож пішов до армії.

― Я навіть не думав категоріями “ким хочу стати” ― навколо не було прикладів, чим би займатися. Мізків на “бюджет” в університеті не вистачало. Але я досі ніколи не замислювався, чому ні до чого не прагнув.

Після строкової служби повернувся додому ― їхати з рідного містечка не хотілося. Щоб не сидіти без діла, взявся монтувати металопластикові вікна.

― А потім почалася війна, ― пригадує. ― Вікна щодень вилітали, а ставити нові ніхто й не думав ― не до того було.

Так Макс став безробітним. Кілька місяців він жив на заощадження. Потім питання стало руба: що далі? Їхати за кордон не хотів. Роботи в і без того небагатому місті не було. Погляд Максима все частіше приречено впирався у терикони. Він бачив роззявлену пащу шахти, що намагалася його поглинути. Пручатися вже не було сенсу. Макс від шахти втікав, але від себе не втечеш. Тим паче, на Донбасі.

Замість того, щоб піти до шахти, де вже працювали батько і брат, Макс пішов до шахти імені Сургая ― з її подвір’я виднівся терикон, де працювала решта його родини.

Клітка

Шахта імені Сургая за 20 хвилин їзди від центру міста. Вперше Максим сів у службовий автобус 5 років тому. Зранку повітря було ще густе, світло тьмяне. Попереду виднілися посірілі будівлі, а ліворуч ― приземлистий терикон. Він прийшов не в найкращий час: до війни автобуси для працівників курсували в 16 напрямків по всій області, тепер таких лишилося тільки чотири.

У робочій формі і з батьковою каскою на голові Макс вперше спустився під землю. Кількадесят людей утрамбувалися у клітку. Чим глибше вони спускалися, тим сильніше закладало Максимові вуха. Щоб дістатися глибини 800 метрів, знадобилося 5 хвилин. Чим далі він ішов на робоче місце, тим задухливішим ставало повітря.

Він починав, як і всі, різноробочим. Йти за керівником, виконувати вказівки, пильнувати, щоб не вдаритися головою. У перший день все злилося в суцільну картину новизни. Тільки біль від великого мозолю на п’яті, натертого чоботом, нив-горів у голові Макса червоною лампочкою.

Спуск під землю не схожий на приїзд у нове місто. Радше на візит в інший світ. Там немає ритуалів чи забобонів. Натомість є чітке виконання плану й простота людей, що межує з грубістю. Навіть до незнайомців звертаєшся “ти”, а на поверхні не можеш нікого впізнати. Треба йти, повзти тунелями, маневрувати між машин ― а навколо гул двигунів і вентиляторів.

Перед підняттям клітки у шахті лунає сигнал сирени - підходити близько небезпечно
Перед підняттям клітки у шахті лунає сигнал сирени – підходити близько небезпечно

Коли робота добігає кінця, на обличчі біліють лише очні яблука і зуби. День Макса завжди закінчувався однаково: підйом у клітці, про що сигналізував подвійний дзвінок, маркування жетоном виходу з шахти, здача рятівної маски і спецодягу, теплий душ. Виходив на вулицю, час від часу перекушував у генделику “На-гора”. Знову автобус з втомленими мовчазними шахтарями. Вдома ― диван, телевізор, зрідка зустрічі з друзями. Бо куди піти в невеличкому шахтарському містечку?

За півтора роки Максим перейшов у ремонтну бригаду. Тепер він працює у першу зміну ― з 7 ранку до 2 дня. Завдяки роботі цієї зміни шахта цілодобово жива. Максим з колегами лагодять або демонтують арку, що тримає склепіння. На самій шахті він буває вже нечасто. Його основна робота ― на поверхні: замовити деталі, організувати доставку, проконтролювати процес.

Минає п’ятий рік його роботи. Тато Макса пропрацював механіком на шахті 30 років і ще й після пенсії ― боявся спитися. Та врешті зібрав достатньо грошей, купив будинок у селі неподалік і переїхав туди з дружиною. Макс з Вугледару нікуди не поспішає.

― Коли я прийшов на шахту, думав, що її скоро закриють. Якщо чесно, мені було байдуже. Я йшов по гроші, а за що їх отримувати, мене не цікавило, ― пригадує Макс. ― Але зараз я звик і робота навіть почала приносити радість.

Можливо, через те, що шахта піднялася. А можливо, через те, що у житті Макса з’явилося дещо більше.

Раніше шахта мала заледве не автовокзал, але з початком війни кількість рейсів і маршрутів скоротилася
Перед підняттям клітки у шахті лунає сигнал сирени – підходити близько небезпечно

Культурний фронт

Рік тому його життя перевернулося. Друг дитинства став PR-менеджером місцевої команди культурного фестивалю “З країни в Україну”. Створювати у Вугледарі щось, окрім вугілля, здавалося немислимим. А тут культура, яку ні виміряти, ні торкнути. Та Макс приєднався до команди.

Раніше він ніколи не цікавився своїм містом. Думав: “Ну а що я можу зробити?”. До війни за 40 хвилин можна було дістатися Донецька, тож розвитком Вугледара ніхто особливо не переймався. Довелося надолужувати втрачене.

Фестиваль уже шостий рік їздить містами Донецької і Луганської областей, щоб відродити там подекуди забуту українську культуру. Приїжджають співаки, народні майстри, громадські активісти. У кожному місті збирають локальну команду, яка продовжить роботу після від’їзду організаторів. Цьогоріч у Вугледарі зібралося більше сотні волонтерів і волонтерок.

Ми стоїмо на головній площі Вугледару. Териконів не видно. Але сюди впирається бульвар Шахтарський, по якому їдуть автобуси з гірниками на зміну. Ніхто не ходить у робочій формі, але Макс повсякчас вітається з колегами. Нам не чутно гулу підземних машин, але його звідси не викорінити ― що би не відбувалося з Донбасом.

У цей віддалений і непомітний звук вплітається рок-версія шевченкового “Заповіту”, що лунає зі сцени. І разом з індустріальним клекотом вони створюють нову музику. Нову симфонію Донбасу.

Читайте ще

(Не)вирване коріння
(Не)вирване коріння
Випалена земля: чим живе єдине холмське село в Україні
Випалена земля: чим живе єдине холмське село в Україні
Сіль, нафта й упирі Франкового села
Сіль, нафта й упирі Франкового села
Unterwalden: точка (не)повернення
Unterwalden: точка (не)повернення