Свірж: Осінній король

Саме так, саме в такий час – у бурштинову пору бабиного літа, треба їхати на побачення до Свірзького замку. Полишити всі клопоти-турботи, марноту буденну і вибратись у Свірж. Це зовсім неподалік – годину їзди маршруткою, а автівкою ще швидше. І все…
Кілька кроків і враз помічаєш туго напняте блаватове вітрило неба, торуєш розхитану дорогу до замку, якого ще не видко. Враз помічаєш, як із землі виростають черлені маківки його веж. Вони ростуть як гриби-червоноголовці, статечно підводяться, розправляють плечі, щоб за кілька метрів здивувати кожного подорожнього поставою та гармонією.

Замок осідлав плече гори Белз, до якої горнеться у низині величенький став. Сонце багрянить листя буків, золотить дрібні хвильки на воді і голубить зграю лебедів, що легкою хмаринкою спустилась на свічадо ставка. Під ногами хрумтять рештки шишок та жолудів. Пахне вітром, сонцем і скошеною травою.

Праворуч від замкового ґмаху постала ґотична вежа бастіону. Вірніше її залишки. Тут часто роблять селфі панночки з легким романтичним бзіком в чарівних голівках. Нижче вежі починається стрімкий схил і стежка, якою можна обігнути твердиню. Згори замок не виглядає неприступною фортецею, радше дитячою забавкою, іграшкою, пасочкою, що знічев’я зліпили діти велетнів. Але з-над ставка височезні мури нависають над долиною і виглядають цілком грізно.

Віконця підсліпувато мружаться на сонце, на ставок з рибалками і лебедями, на весь чужий світ. Давно з них ніхто не позирав на навколишні мальовничі краєвиди. Хіба привид непрощеної душі дівчини, що три століття тому під час облоги татарами закохалась у бусурмана і послухалась його намови, відкрила потаємну хвіртку, після чого вороги захопили твердиню. І віддячили зрадниці смертю, скинувши безутішну у замковий колодязь. Якщо придивитись, то можна помітити за непомитими шибками сіру тінь привида. А може це просто сойка промайнула…

Застигла будівля замку приваблює у недільне пообіддя чимало подорожнього люду: стрекочуть, як сороки діти, дзвінко сміються панянки перед об’єктивами, витанцьовують дружки з молодою, вдаючи із себе мавок. Це їм не дуже вдається, бо етнографи жодного разу не фіксували випадків, щоб мавки важили понад центнер…

Так добре лягти горілиць під старезним каштаном неподалік замку, задерти голову і тішитись світлом, літеплом та чарівними краєвидами Гологірській гір. Тут легко дихається, думається, мріється. Ще б у замок пускали… Але він неприступний для людей. Кажуть, належить Спілці архітекторів. Але в ньому ні архітекторів, ні туристів. А дарма. Свірзький замок цілком міг би конкурувати з Олеським. Як на мене, він мальовничіший, романтичніший, якийсь домашніший. А скільки бажаючих би хотіло відгуляти тут весілля! Але зась.

Тому тут досі царює лиш Король осені, що полюбляє надвечір виїздити на гнідому коні в мантії із золотого листу. Він оглядає свої володіння, щедро засипаючи доли і верхи коштовними талярами, схожими на листя буків. Він владарює цим краєм, наділяючи своїх підданців щедротами бабиного літа. І мене теж.

Богдан Волошин