Боротьба УПА проти депортації українців Закерзоння (за спогадами Марії Блонської)

“… Партизани обступили Хоробрів і давай стрілєти по москалях… Мали торпеди якісь кидали”.

 Марія Блонська, 1929 р. н. 

 У травні, 70 років тому її рідне село за умовами радянсько-польського договору (від 16 серпня 1945 р.) відійшло до складу Польщі, а все населення було примусово виселено до УРСР.

 Дієвий опір насильницькій депортації українського населення чинило українське збройне підпілля. Відділи УПА-Захід неодноразово перешкоджали планам комуністичного режиму і затримували процес переселенських акцій.

 Один із яскравих епізодів боротьби проти виселення українців з рідних теренів виринає у розповіді п. Марії Блонської. Йдеться про депортацію українського населення Сокальського Закерзоння. 5 траня 1946 р. стрільців УПА ВО «Буг» у с. Хоробрів (нині Сокальського р-ну Львівської обл.) провели успішну наступальну операцію проти радянських і польських військових формувань із застосуванням німецьких реактивних снарядів. 

 “Тако було. Мої тато поїхали, то була якась неділя. Тата взяли на форшпан (відробіток, тяглова повинність. – Авт.), бо звідти брали фіри, шоб там помагати людям вивезти – Хоробрів вивозили і з Нинович взяли, дали кілько там фір. І тато були там наш. Тато десь там когось завіз раз на стацію і приїхав.

 І шо робиться: партизани обступили Хоробрів і давай стрілєти по москалях. Як стали стрілєти, каже, а ми всі полягали, фірмани, коні лишили. Всі під церкву полягали і так лежать. Навіть і голови не підводять, бо значить куля за кулею. Не кулі, а то якісь кидали, то називали… Партизани мали їх, торпеди якісь кидали. Торпеди, казали. То кидали, і вона ся розривала. Німецькі, від німця забрали і то кидали. Каже, вже ідна впала ту, вже ідна за церквою, вже ідна туди. Коні як пішли бурком, ані одних коней не було. Всьо пішло комінь головою: коні, вози і всьо. А вони лежать. Ну і шо, каже, вже є партизани коло нас. Говорять по українськи, чого ви лежите. Шось три чи чотири були забиті москалі. То не перебирає, стріляє та й всьо. І поляка якогось забило, як торпеда десь впала. Бо то поляки і москалі то разом вивозили наших людей.

 Але то ше не був вивезений Хоробрів, то не хоче каждий їхати. Тепер шо?! Ну партизани мусіли рано відступити. Бо то вже день зробився та й зара відступають назад до ліса. Тепер значить, шо, каже тато, рано прийшли москалі і кажуть так, всьо, шо би не було, шо на фіру возьмеш і більше шоб сі ту не вертав. Бо то вже село було, партизанське село, бо тут за ними стрілєли, на них. Боролисі, шоб люди не їхали. І всьо, каже, тільки по одній фірі дали взєти. То я вам кажу, аж страшно було сі дивити. Як ми виїжджали. А то раньше ше було як ми. Ми ше вдома були. Ми без тоє село їхали, без Хоробрів до Сокаля. То як їдем, заїдем тако зайдем до хати: образи висять, ліжка лежать, а людей нема. Ну шо возьме на фіру?! Може шось взяв там їсти, який банєк, на себе шось і всьо. Нічо хоробрівці не могли взєти, бо вони не дали їм. Такий вже прийшов приказ, шо з того села ніц не брати…”.