Кажуть, що історія людства – це історія людей. Але мені здається, що не всіх людей. Не наших

Якось так склалось, що для більшості українців історія — це параграфи в ненависному підручнику, які треба завчити для оцінки і забути навіки. Тому ставлення широкого загалу до своєї історичної спадщини у кращому разі — нейтральне, а в гіршому — агресивно-байдуже. Українці чомусь прагнуть жити лише сьогоденням, плануючи життя щонайбільше на рік. А далі — якось буде…

Що ж до історії, то вона вже не нагадує валізи без ручки, яку нести важко й кинути шкода. Її уже давно викинули на смітник. Історія нині заважає розбирати й нівечити старовинні кам’яниці та палаци, щоб потім забудувати територію жахливими багатоповерховими покручами, заважає розорювати і зрівнювати кургани, що простояли тисячі років, нищити прадавні ландшафти, перелицьовувати старовинні храми, перетворюючи їх на вульгарні золочені скриньки для пожертв.

Цьому є чимало причин: і тривале бездержав’я, і відсутність традиції пошанівку власної історії, і система навчання, що зовсім не прищеплює поваги та любові до своєї минувшини (а радше навпаки), і споживацьке ставлення до життя. Але найгірше — це страх, який досі живе в душах українців, страх знати свою правдиву історію. Бо за це всі чужинецькі влади завжди карали: тортурами, виселеннями, грабунком і, навіть, смертю. Окупанти усіх часів добре знали — щоб поневолити народ, треба наслати на нього забуття, щоб забув хто він є, щоб втратив історичний код, матрицю, на якій викарбувано діяння предків.

Цей страх досі живий. Він живе у старенькій бабусі, яка розміняла дев’ятий десяток і з острахом каже: “Та не буду я вам нічо говорити, ше мене посадять!”. Наслідки цього страху живуть й у новому поколінні українців. Їм не цікаві спогади рідних про минуле. Їм не цікаві спогади навіть про власну родину, діяння предків, історичні місця. Є, звичайно, винятки. Але вони нечисленні.

Ця байдужість,

як короста —

нівечить людські душі.

Записуючи на відео свідчення стареньких про давні події, часто ловлю себе на цій думці. Бо після запису майже ніхто з рідних не просить залишити відео. Просто, щоб мати пам’ятку про бабусю чи дідуся.

Наслідки цього страху перед історією, тотальної байдужості до минувшини видно неозброєним оком — це викинуті на смітник старі фотографії, меблі, посуд, книжки, листівки, ужиткові речі, покинуті напризволяще костели, синагоги, дерев’яні церкви, фільварки й палаци. Ця “нерухомість” цікава лише, як джерело безкоштовного будівельного матеріалу.

Нове покоління українців здебільшого не має відчуття спадщини. Культурної та історичної. Більшість не відчуває своєї причетності до традицій та історії краю. Тому молодь не усвідомлює, що теж є частиною свого народу, живою історією, яка пишеться вже, цієї миті. Відмовляючи у пошанівку предкам, вони й самі приречені на забуття. Як відомо, хто позбавляє себе власної історії, писатиме чужу.

Позначки:,

Читайте ще

Сергій Плохій:  “Часткове знання історії  є небезпечнішим,   аніж її повне незнання”
Сергій Плохій: “Часткове знання історії є небезпечнішим, аніж її повне незнання”
“Зачєм вот ето всьо?”
“Зачєм вот ето всьо?”
Віталій Ляска: Heť vid sebe?
Віталій Ляска: Heť vid sebe?
Прокляття пам’яті
Прокляття пам’яті