Старе Село в короні замку

У Галичині є села, в яких давня історія пробивається могутнім деревом крізь нашарування віків. Цю історію видно скрізь – в старовинних сільських садибах, давніх церквах, в адміністративних будівлях австрійського часу та в забутих похованнях цвинтарів. Старе Село, що простяглось уздовж мальовничої долини неподалік Львова – саме таке. Тут усе просякнуте історією.

Нині до Старого Села легко і зручно доїхати. Є маршрутки, та й їхати недовго – якихось 18 кілометрів від Львова. До того ж до села проклали чудову асфальтівку. На справжньому гірському серпантині, яким автівки в’їжджають в село з гостинця, не лише поклали асфальт, а й поставили відбійники. Тож дорога тепер рушником стелиться. Донедавна ж на ямах і ритвинах й перехожий міг ногу зламати, що вже казати про автівки.

Тут справді гарно: мальовничі крутобокі пагорби, ошатні хатки, довколишні ліси милують око і душу. І припали до душі не тільки мені. Бо поселення в цих місцях були з давніх часів. Ще в добу руських князів Старе Село входило до оборонної лінії удільного князівства з центром у літописному Звенигороді, де сидів князь.

А сусіднє село Давидів заснував князь Давид – той самий лиходій, що осліпив князя Василька. Багата ця земля історичними подіями та битвами, чимало крові та сліз пролито на берегах річки Давидівки… Адже село знаходиться на колись людному волоському шляху. Саме цим трактом із Волощини і Греції привозили вино і прянощі, коштовні прикраси та сувої шовку й оксамиту. Отже приваблював цей шлях охочих до чужого добра. Не раз нападали на село татари, залишаючи за собою пустку і згарища. Були тут і козаки Богдана Хмеля. Не минули його ні шведи, ні росіяни.
Тож не дивно, що саме тут, у низині понад річкою Давидівкою постав велетенський замок, щоб прикрити від ворога підходи до недалекого Львова.

Сказати, що він великий – не сказати нічого. Уявіть загороджене височенними восьмиметровими стінами поле, площею 2,7 гектари і ви хоч трохи осягнете ґрандіозність цієї споруди. Муровані стіни нависають над головою цегляними скелями. Подекуди видні сліди давнього тиньку, а місцями й не дуже давньої штукатурки – на території замку колись стояли кілька хат, в яких мешкали звичайні люди. Були тут і броварня, і винокурня. Цей велет ось уже майже два століття не бачив своїх шляхетних господарів. Натомість тут колись не раз ставали табором цигани.

Враження від замку незабутні – у душі вирує справжня буря почуттів. І важко визначитись які вони, позитивні, чи не дуже. Бо замок, навіть в доста жалюгідному вигляді, вражає. Водночас очевидно, що твердиня вмирає. Стіни подекуди стягнуті сталевими смугами, що вже обірвались, давня цегла викришилася, перетворилася на червоний пісок, що сочиться із проломів і дзюр кривавою сукровицею. Окраса замку – східна башта, втрачає свою коштовну оздобу: надзвичайно красивий аттик, схожий на розгорнуту корону, з якого на діл падають елементи білокам’яної різьби, ще трохи і буде цілком зруйнований. Навіть грубезні контрфорси, покликані підпирати двометрової товщини стіни, відсунулись від них, утворивши глибокі шпари. Склепіння в підземеллях обвалились, і дерева, що росли на них, враз зависли в повітрі химерними павуками-світильниками, що корчуватими пальцями тягнуться до знесилених стін. І все ж від цього ренесансного дива перехоплює подих. А ще до сліз шкода цього старого воїна, чиї пощерблені обладунки понищили час і люди.

Крізь проломи в зруйнованих трьох з шести веж, можна потрапити назовні. Майже упритул уздовж замку прокладена колія, по той бік біліє відновлений старий вокзал. І справжнім докором усім, хто минає Старе Село у потязі, уже майже лежить усе ще нескорена часом гігантська споруда замку.
Сюди ще приїздять туристи – польські автобуси та й поодинокі поціновувачі історії. Проте відвідини твердині можуть бути небезпечними. Розповідають, що під час відвідин замку обвалилась кладка склепіння. Крім того селяни потроху розбирають камінь і цеглу для своїх потреб. Від чого стіни послаблюються і стають нестійкими. Загроза обвалу цілком реальна.

  • Уже було кілька спроб врятувати замок, – розповідає секретар старосілської сільради Василь Кузик. – Але, на жаль, суттєво ситуація не змінилась. Особливо тяжко стало, коли замок передали в концесію приватній фірмі, власники якої пообіцяли за кілька років відновити фортецю. Але, як виявилось, лише на словах. Вони нічого не зробили. І тепер, навіть ті, що хотіли б допомогти нам, відмовляються це робити, мовляв, для чого допомагати концесіонерам – це їх робота… Ситуація важка. Ми боротимемось, щоб влада відкликала концесію.
    Ситуація із замком зависла в повітрі. То що ж робити з цією, перлиною ренесансного мистецтва, що на очах руйнується?
    Гадаю, що є кілька варіантів. Перший і найпростіший – нічого не робити. Залишити все як є. Підозрюю, що через десятиліття замок перетвориться на купу битої цегли, яку селяни охоче розтягнуть на приватну забудову. Тоді проблема зникне і голова владу не болітиме за те, чого вже нема.
    Другий варіант – взятись нарешті за поступову, але ґрунтовну відбудову замку. Якби я міг, взагалі б приєднав його до Львова, бо свій львів’яни втратили, а цей велет є цілком гідним спадкоємцем Високого замку. Тим більше, що він знаходиться уже навіть не за Львовом, а практично під Львовом, що росте і розвивається. Перспективний і ґоноровий проект для міста, яке претендує на звання перлини Європи і культурної столиці континенту. Це непросто і коштовно. Але такі проекти свідчать про зрілість нації, ставлення українців до своєї культурної спадщини.

Крім замку, Старе Село може похвалитися й іншими перлинами – мурованим храмом Пресвятої Богородиці (колишній костел) та дерев’яною Іванівською церквою (1742 р.). На польському цвинтарі поховано полковника Романа Вибрановського, який очолював у 1848 році Галицьку народну гвардію, а на українському є могила січового стрільця та його батька.
Історія села дуже багата цікавими фактами – з середини квітня 1919 р. до Старого Села переведено Другу чоту 1-го повітроплавального загону (загін прив’язаних аеростатів) УГА. Тут аеростат вів спостереження за противником. 8-го травня 1919-го під час спроби знищити український аеростат у Старому Селі був збитий вогнем із землі польський літак, пілот якого Фрацішек Ях потрапив у полон.
Після війни у село переселили велику кількість українців з Польщі. Їх історія – шлях болю, страждань і втрат. Старші люди досі пам’ятають села, з яких були вигнані, звичаї, часи воєнного лихоліття і репресій.

Пан Василь розповів, що недавно бачив біля Замку на дереві солдатську гелму часів Першої світової. Потів вона зникла – хтось забрав. А я подумав, як би пасувало створити в Старому Селі музей історії. І щоб можна було в ному довідатись все про село – від княжих часів до нових, зі свідченнями сучасників. І щоб музей цей приймав відвідувачів у мурах відновленого старосільського замку. Але це лиш мрії.
Прощаючись із замком, я торкнувся рукою подзьобаної стіни твердині. І відчув, що старий воїн ще живий, ще б’ється його серце, ще є надія на його відродження, ще довго височітиме його висока шляхетна фігура на старому волоському шляху… Чи так буде? Усе залежить від нас, спадкоємців історії свого краю.

Богдан Волошин