Український письменник про дитинство, Харків 1990-х та неоднорідну ідентичність Сходу

— Почнемо з дитинства. До прикладу, коли намагаєшся уявити Тараса Шевченка в дитинстві, відразу пригадуються рядки “Мені тринадцятий минало, я пас ягнята за селом…”. А що робив Сергій Жадан у 13 років, окрім того, що ходив до школи і читав книжки?

— У 13 років я вже писав й усвідомлено складав якісь вірші. До Харкова приїжджав. Там був великий магазин “Книжковий світ”, у якому я купував книжки. Тоді, наприкінці 1980-х, почали видавати заборонену літературу. Усе це обрушилось на нас величезним потоком, і було страшенно цікаво відстежувати. Тому про свої 13 років завжди згадую з солодкою ностальгією.

Який  Ваш перший спогад? Із якого моменту Ви пам’ятаєте своє життя?

— Старші люди та їхні голоси, розмови. У “Таємниці” Юрій Андрухович пише про свій перший спогад — підлогу в будинку. У принципі, це логічно: дитина могла сидіти, лазити й бачити підлогу. Я теж дуже добре пам’ятаю дім, у якому ми жили, і людей навколо. Не можу сказати, скільки мені тоді було років, але, думаю, доволі ранній вік.

Тобто немає якоїсь конкретної яскравої події?

— Ні, радше якісь свята. Коли з’їжджаються люди й з’являється відчуття свята, що завжди для мене було важливим. Тому що це вихід поза звичний ритм життя, вихід з буденності, коли люди згадують про якісь важливі речі. У нас на Луганщині, на сході, ці речі завжди були табуйованими. Скажімо, ті ж церковні свята, Різдво чи Великдень. Але навіть у радянський час їх святкували. Було дуже дивно, тому що офіційно все це було ніби витіснено зі свідомості. Дуже добре пам’ятаю, як директорка школи забороняла нам носити вечерю, але ввечері чекала, що ми прийдемо. Це була така гра. Вже ніхто не пам’ятав колядок, не пам’ятав усіх цих ритуалів, але всі пам’ятали, що треба ходити. Це якась генетична штука, яка була закладена і яка досі є. Насправді це все страшенно цікаво й важливо для розуміння настроїв Сходу.

Те саме було і з Великоднем. Церков було дуже мало, хоча мій тато, член компартії, мене охрестив. І все одно на Великдень усі йшли на цвинтарі. Була така пам’ять, що треба йти на могили. Для чого туди йти, не всі розуміли, але йшли, прибирали на гробівцях. Але знову ж таки в цьому вже не було суто церковної чи релігійної складової.

У нас там вздовж Айдару — старі козацькі села, козацькі слободи, Острогозький козацький полк. Села там дуже старі, їм по триста років, і храмові свята там завжди святкували. Я з дитинства пам’ятаю, як збиралися бабусі, які народилися ще до Голодомору й пам’ятали 1920—1930-ті роки. Церкви не було, але вони пам’ятали, що от — храмове свято.

Школа — це перша системна установа для більшості людей у, скажімо, свідомому віці. У Вас це була радянська школа. Чи можна сказати, що входження в соціум саме через радянську шкільну систему виховало у Вас, до прикладу, риси бунтарства чи, навпаки, конформізм?

— Так, безперечно, і конформізм також. Пам’ятаю, була така ситуація з керівництвом школи, коли нас усіх змушували вступати до комсомолу. Це був десь 1990-й, ми, звісно, не хотіли цього робити, тим паче, що підтримували національно-визвольні змагання, розповсюджували РУХ-івську літературу. Я тоді приїжджав до Харкова, бував на різних українських заходах, збирав літературу, газети і журнали, а вдома все це роздавав. Ті газети передавали з рук в руки, ще якісь стрічки, значки і тому подібне. І ось ми, з одного боку, підтримували рух за незалежність (навіть не так за незалежність, як за загальну демократизацію), а з іншого — була печальна радянська реальність. “Якщо хочете вступити в інститут, хочете отримати нормальні рекомендації зі школи, то вступайте в комсомол”. Тому був і конформізм. Але радянська школа давала різні речі: з одного боку, було відчуття того, що є система, якій правильно опиратися, а з іншого — система була доволі потужна й тотальна. І так чи інакше ти мусив з нею узгоджувати свої дії.

Чим займалися Ваші батьки?

— Тато був водієм, членом компартії, але для нього ця партійність, наскільки я тепер це розумію, теж була виявом конформізму, тобто йому сказали: “Якщо хочеш працювати, хочеш, щоб в тебе не було проблем, давай вступай у компартію”. Він ніколи не був ідейним комуністом і партійні збори пропускав. Не через те, що мав якісь дисидентські наміри, ні. Він взагалі не мав політичної позиції, йому це не було цікаво. Він із нашим парторгом мав дружні стосунки, вони десь випивали й домовлялися, що тато туди приходити не буде. І мама працювала — мої батьки все життя працювали.

У якому мовному середовищі Ви росли? Якщо брати і родину, і Старобільськ.

— Я до 14 років жив під Старобільськом, а вже два останніх класи навчався у районному центрі. Середовище було радше суржикомовне, спілкувалися між собою українським суржиком: три четвертих слів – українських і одна четверта – російських. Але якщо прибрати звідти цю російську складову, то воно все посиплеться. Тобто якщо ти туди приїжджаєш і говориш чистою українською мовою, то там це звучить доволі екзотично. Але якщо говориш чистою російською, то в тобі теж одразу бачать чужого. У самому Старобільську є частина людей, які спілкуються лише російською, але це дуже специфічна російська мова.

А відтоді ця мовна специфіка як розвинулась? Чи вона досі законсервована в такому ж вигляді?

— Звісно, українська розширила свої межі, особливо в контексті останніх подій і останніх п’яти років. Але зостається частина людей, які говорять суто й підкреслено російською. Для когось — це політичний вибір, для когось — позиція, для когось — просто звичка, інерція.

Яким був Старобільськ Вашого дитинства? З віком ми намагаємося стерти неприємні спогади й залишити лише хороші. А які відчуття і думки були тоді: наскільки сильно хотілося втекти із провінції до великого світу?

— Безперечно, хотілося. Коли ти школярем приїжджаєш до Харкова і бачиш весь цей розмах, цей масштаб, цей рух, то, звичайно, сюди хочеться. Але до Старобільська я завжди добре ставився. Тим паче, що Старобільськ наприкінці 1980-х був інфраструктурно доволі розвинутим містечком. Була яка-не-яка промисловість, які-не-які заводи, було чотири кінотеатри, кілька книгарень. Сьогодні, до речі, немає жодної книгарні, жодного кінотеатру. І заводи, які тоді працювали, нині зупинилися. Тому якісь речі в частини людей об’єктивно можуть викликати приємні спогади.

Де Ви були і що робили, якщо згадаєте день, коли Україна відновила незалежність?

— Згадаю, я тоді якраз вступив до Харківського педагогічного інституту, і ми були на практиці. Тоді ще була практика практик — відправляти студентів на сільськогосподарські роботи. Ми були в Харківській області, у котромусь радгоспі — збирали яблука. Там ми дізналися про путч. Коли повернулися, у Харкові пригадую мітинги на площі Свободи (тоді ще вона називалася площею Дзержинського). І це попри те, що Харків, з одного боку, це було доволі совкове місто в силу своєї індустріальності, а працівники заводів не особливо підтримували ідею незалежності. Але і на той час, як і тепер, тут була і є доволі міцна верства демократично налаштованої інтелігенції: викладачі, працівники науково-дослідних інститутів.

Пам’ятаю, як потрапив на мітинг (це, мабуть, було не 24-го числа, а трошки згодом), на якому виступав Євген Євтушенко. Це було досить показово, що Харків вибрав до останнього радянського парламенту двох поетів-демократів — Євтушенка і Коротича. Євтушенко прилетів одразу після путчу до Харкова і навіть встиг десь дорогою скласти вірша про цю ситуацію. Я в нього тоді автограф взяв, до речі, це було вперше, коли я брав автограф. А розписався він мені на газеті “За вільну Україну”, яку я тоді передплачував.

Ваше студентство припало на початок 1990-х. Харків 1990-х. Зазвичай можна почути, що тоді — це велике депресивне місто, місто ментів і торгашів. Як вам вдалося таке місто полюбити?

— Я мав дуже хороші канали любові. По-перше, ми навчалися в педінституті на філфаці, в нас одразу утворилася група однодумців. Ми всі писали вірші, цікавилися літературою, і в нас був чудовий колектив викладачів. Ми навчалися на вулиці Артема (теперішній вулиці Алчевських. — Ред.), у старому корпусі, в якому в 1920-ті був наркомат освіти, де працював Скрипник. На другому поверсі, де була наша бібліотека, раніше був його кабінет. Ми там прогулювали пари. Коли живеш у такій атмосфері, то дещо інакше дивишся на місто.

Крім того, в нас був літературний музей. Коли я вчився на першому курсі, а мої друзі – на другому, ми туди пішли і нас усіх взяли науковими працівниками. Коли працюєш з оригінальними виданнями Хвильового, Семенка чи Йогансена, то місто видається не лише містом торгашів і ментів.

Але Ви розповідаєте про такі досить закриті спільноти.

— Так, безперечно, але таких спільнот було багато тоді є і тепер. Тодішній Харків був містом із надзвичайно цікавим контркультурним середовищем. Можу тільки уявляти, як Харків сприймали робітники чи безробітні, бо місто тоді, скажімо так, було доволі невеселим. Нам було простіше. Це була така паралельна реальність, яка дозволяла миритися з соціально-економічними негараздами.

Відтоді багато всього змінилося і на сході загалом, і в Харкові зокрема. Яка з цих змін, на Вашу думку, є головною?

— Думаю, і Харків, і схід змінилися тією ж мірою, що і решта країни. Якщо сьогодні глянути на місто, то в жодному разі не можна порівнювати з тим, що було в 1990-х. Нині це розвинене, цивілізоване місто: усі ці кав’ярні, коворкінги…

Ну це інфраструктура, а якщо говорити про населення?

— Інфраструктура ж не з’являється нізвідки. Коли я кажу про кав’ярні, то йдеться не лише про економічний зиск, а й про певне ставлення до життя, про певну вкоріненість, розуміння того, яким має бути твій побут, твоє дозвілля. Кав’ярні та коворкінги також говорять про зміни в суспільстві, зміни у ставленні до свого життя.

Наскільки ці зміни безповоротні? Бо можна сказати, що інфраструктура сьогодні є, а завтра її немає. Якщо взяти до прикладу Донецьк, де були красиві парки, стадіони.

— Та ні, ну а що Донецьк? Люди, які будували культурні центри, галереї, ресторани чи кафе, для них те, що сталося, не було природним розвитком подій, скоріше це було трагедією. Те, що в Донецьку влаштували саме такий сценарій розвитку подій, на моє переконання, не є природним виявом того, чого Донецьк насправді хотів.

У принципі, і в Харкові зараз могла би бути яка-небудь “ХНР”, і ми б говорили: “От, бачите, харків’яни зробили свій вибір на користь сепаратизму”. Переконаний, що було би багато українців, які би свято вірили, що харків’яни всі такі: українофоби і прихильники “руского міра”. Тому я Донецьк не брав би як приклад, мені здається, це не зовсім об’єктивно. А щодо інфраструктури… А як відстежити ці зміни у свідомості? Можна пробувати відстежувати за електоральними настроями, але ж вони доволі ситуативні.

Якою є ідентичність сходу, на основі чого вона побудована?

— Ну, схід, як на мене,  не такий однорідний, як його багато хто уявляє. Навіть окремі райони тієї ж Луганської області різняться мовно й соціально: північ — аграрна, а південь — індустріальний. Зрозуміло, що ідентичність, скажімо, Маріуполя чи Алчевська формувалась не так, як ідентичність слобідських Старобільська чи Сватового.

Хоча, мені видається, радянський період великою мірою намагався уніфікувати ці відмінності, витворюючи якусь єдину універсальну ідентичність, себто ідентичність радянську. Десь це радянській владі вдалось краще, десь – гірше.

Іще така річ, дуже суб’єктивна і приватна — мені завжди, з дитинства (справді — з дитинства) видавалось, що для тих місць, де я ріс, найбільшою травмою був 1933-й. Цей страх, закладений тоді, він відчувався просто в розмовах, в інтонаціях. Не знаю, наскільки це помітно збоку.

Який період історії, на Вашу думку, найбільше сприяв творенню цієї ідентичності? Радянський, імперський чи, можливо, період Дикого поля, коли ці території і заселялися?

— Думаю, радянський період дуже пропустив цей регіон через свою м’ясорубку. Хоча якісь речі перемолотити все одно не вдалось.

Які Ви бачите зміни та трансформації в цій ідентичності за період незалежної України загалом і війни зокрема?

У багатьох східняків, як мені видається, чи не вперше прорізалось ось це відчуття своєї країни, її окремішності, належності до неї. Хоча не в усіх, звісно.

Війна цементує суспільство, об’єднує його проти спільного ворога чи, навпаки, послаблює і деморалізує? Словом, чи може в нашій країні, яка у стані війни, сформуватися монолітна політична нація?

— Війна — це дуже дивна річ. Вона так і не стала війною для всієї країни. Частина громадян навчилася жити так, ніби війни немає. Хтось говорить про війну, хтось її ігнорує, хтось про неї нагадує, хтось перекладає провину на ту чи іншу політичну групу. Тому, як це не парадоксально, війна не стала тим чинником, який об’єднав би ціле суспільство. Цей момент був присутній на початку війни, тоді була мобілізаційна хвиля. Але всі хвилі спадають, минув рік-два, війна не закінчилася, і для багатьох чинник мобілізації перетворився на чинник роздратування, апатії, депресії і протестного настрою.

Нещодавно у Facebook ходив такий жарт щодо Вас: заходять якось анархіст, націоналіст та ліберал до бару, а бармен їм і каже: “О, Сергій Жадан! Добрий вечір”.

— Так, я знаю цей анекдот. Як на мене — не смішний.

З якою ідеологічною системою координат Ви себе асоціюєте?

— Мені здається, на початку XXI століття ділитися на правих і лівих доволі штучно. Тим паче, це все страшенно відносно. Скажімо, прихильників Порошенка його опоненти традиційно називали правими, що, як на мене, доволі смішно звучить. Мені здається, що сьогодні все це не дуже цікаво і не дуже важливо.

Я в 2011 році потрапив на “Чорний першотравень”. Ви тоді були організатором цієї анархістської маніфестації. Закінчувалось все це концертом в одному з барів. Вибачте, але повернуся до жарту: тоді до бару заходив тільки анархіст? Ви самоідентифікувались так?

— До 2014-го все було зовсім інакше. Після того, як першого березня на площі перед ОДА я побачив наших харківських лівих під російськими прапорами, в мене немає підстав якось серйозно ставитися до лівого руху в Україні. Тобто коли ліві підтримують імперський шовінізм, трактувати їх винятково як лівих якось не випадає.

Мені здається, багато людей, які називають себе лівими чи правими, для них це такий квест, гра, певна демонстрація зовнішніх атрибутів. У цьому всьому важко знайти як дійсно ліве підґрунтя, так і дійсно праве підґрунтя. Люди використовують ідеологічні концепти для самопромоції, щирість у цьому важко знайти.

Анархія — це утопія?

— Безперечно — утопія. Вона тим і прекрасна, тим і приваблює багатьох людей.

Читайте ще

Микола Мушинка: “Ми мали магнітофон, клали його  на встелений соломою віз, запрягали батькових коней —  і їхали записувати фольклор”
Микола Мушинка: “Ми мали магнітофон, клали його на встелений соломою віз, запрягали батькових коней — і їхали записувати фольклор”
Заза Буадзе: “Називаю себе українським режисером і вважаю себе  частиною цієї політичної нації”
Заза Буадзе: “Називаю себе українським режисером і вважаю себе частиною цієї політичної нації”
Міхаель Мозер: “Я не вірю, що латиниця  української мови — це єдиний шлях до цивілізації”
Міхаель Мозер: “Я не вірю, що латиниця української мови — це єдиний шлях до цивілізації”
Оля Гнатюк: “Пам’ятати про минуле, але думати про майбутнє”
Оля Гнатюк: “Пам’ятати про минуле, але думати про майбутнє”