Село з космосу

Галина Пагутяк, відома письменниця та лауреатка Шевченківської премії з літератури — про онтологію українського села

Комусь село тхне гноєм, хтось його навпаки ідеалізує, і майже ніхто не бачить у ньому моделі Всесвіту, безкінечного, різноманітного і вічного. Село живе за законами Всесвіту, спільними для зірок і для людей, для рослин і звірят. Місто натомість — для захисту людей від інших людей. Село — самодостатня і стійка система, здатна долати наслідки стихії, виживати за несприятливих обставин завдяки досвіду минулих поколінь, який є нічим іншим як колективною пам’яттю.

Коли село знищували ординці, завжди хтось виживав і повертався на попелище. Чи переносив на інше місце разом зі вцілілими речами звичаї й міфи і навіть назву села. Навіть коли всі люди вмирали з голоду чи від моровиці, і не було кому повертатись, залишались пам’ять від сусідів і документи в архівах. Бо село — це частина однієї планетної системи. Присілки, хутори, слободи — супутники планет.

Село пульсує: розширюється, а потім згортається. Один Всесвіт зараз розширюється, інший навпаки, і хоч нам здається, що це відбувається під впливом соціально-політичних факторів і можна контролювати процес, насправді все залежить від стійкості системи. Біля Львова на розкішних чорноземах вмирає село Соколівка. Після Другої світової війни було спустошене містечко Сенява. Людей із Соколівки переселили туди, а саму Соколівку стерли з лиця землі. За 70 років люди не прижилися, бо то не було їхнє рішення. Ніхто тут не може жити, ніхто не хоче працювати на чужій землі.


“Село — самодостатня і стійка система, здатна долати наслідки стихії, виживати за несприятливих обставин завдяки досвіду минулих поколінь, який є нічим іншим як колективною пам’яттю.”

Наскільки мирно уживались німці, євреї, поляки, українці в селі, доки не відбулось зовнішнього втручання. Переймали звичаї, ходили одні до одних в гості, сиділи за партами в школі. Вони розуміли, що можуть вижити лише спільно, не втручаючись у святині одні одних, мову, традиції. Коли вони стали вбивати одні одних, то порушили гармонію і стали купкою астероїдів, які кружляють, бо жоден із них не є достатньо великим і значним, щоби стати планетою. Тому деградація багатьох сіл неминуча, що виявляється в суспільному егоїзмі, псевдорелігійному фанатизмі і відчуженні від землі. Якщо колись комуністична влада познищувала хутори і присілки, то теперішня знищує самі села закриттям шкіл, медпунктів, сільрад. Це не означає, що такі села зникнуть разом зі смертю останньої бабусі в останній хаті. Їхнє світло ще століттями линутиме до нас із глибин космосу, якщо це вас втішить. І постапокаліптична епоха завершиться тоді, коли на Землі люди об’єднаються, щоб сіяти і садити як у часи Гесіода. І їхню працю осяватиме світло давно згаслих зірок — колективна хліборобська пам’ять