Село, де живе шляхта

При в’їзді в Кульчиці пасуться коні. Невеликий табун скубає молоду траву праворуч дірявої дороги. Ще сто років тому на цьому місці, ймовірно, коней паслося в десятки разів більше. Адже Кульчиці — село, де жила українська шляхта.

Володимир Штокайло, с. Кульчиці Самбірського п-ту Львівського в-ва, 1939 р.

Шляхта — в минулому привілейований стан українського суспільства. Вони не платили податків і не відпрацьовували панщини як решта селян. Проте у випадку війни мали негайно з’явитись до війська в повному спорядженні. Із власною зброєю, обладунком і, що важливо, на коні. Сьогодні про шляхтичів у Кульчицях нагадують топоніми — одну з частин села називають Шляхетською. Однак пам’ять збереглася не тільки у назвах.

“РЕШТА Ж СИДИТЬ ПО ХАТАХ, БО ЯКОСЬ НЕЗРУЧНО ПОКАЗУВАТИСЯ, ЩО НЕ В ЦЕРКВІ”

Кульчиці — село неподалік Самбора і одне з найдавніших в Україні, перша згадка про нього датована 1284 роком. Розташоване за дев’ять кілометрів на схід від Самбора. В’їхавши на головну вулицю села, мимоволі складається враження, що попри причепурені хати та подвір’я, тут ніхто не живе — порожньо, людей ніде не видно. Проте проїхавши трохи далі, помітив чоловіка, який стоїть біля невеликого будинку та вітально махає рукою. Будинок — музей Петра Сагайдачного, а чоловік — його директор, Богдан Сидор. “Людей на вулицях не видно, бо всі на богослужінні. Решта ж сидить по хатах, бо якось незручно показуватися, що не в церкві”,— пояснює худорлявий і жвавий чоловік з приємним голосом та запрошує до музею.

Кульчиці відомі насамперед тим, що тут народився 1562 року гетьман Петро Конашевич Сагайдачний, а через 78 років — засновник першої кав’ярні у Відні Юрій Кульчицький. Пам’ятник першому стоїть майже на початку села. Другому — обабіч входу в музей. “Наш музей працює з 1992-го, а будинку вже 109 років. Це колишня школа. Сагайдачний із Кульчицьким щороку ваблять до нас чимало туристів. Ми їм показуємо цей музей, поряд — автентичну бойківську хату, поїмо кавою і розказуємо про шляхту. Село навіть має домовленості з львівськими та київськими туристичними агенціями”, — директор встигає це розповісти дорогою до підвального приміщення музею, де кілька років тому обладнали кав’ярню. Тут затишно і прохолодно. За манерою спілкування у директоровій мові можна впізнати екскурсовода з чималим стажем. “Мій номер телефону є на дверях музею. То можуть навіть о пів на дев’яту вечора подзвонити та сказати, що хочуть екскурсію”, — каже Богдан Сидор. І додає, що за весь час найцікавішим відвідувачем був один японець: “Дуже хтів знати про українських гетьманів. Приїжджав ще 1994 року”. На згадку японець залишив ієрогліфи в книзі відгуків музею.

КОЛІЯ, ЩО РОЗДІЛИЛА СЕЛО

Кам’яницю поволі наповнює кавовий аромат. Господар музею ставить на стіл печиво, розповідаючи: “Кульчицьких шляхтичів називали макогонами. Навіть до сьогоднішнього дня так кажуть. Справа в грамотах, які ті отримували на підтвердження свого шляхетства. Той документ вони завжди носили з собою у футлярі. Він нагадував за формою макогін, яким товчуть картоплю. Так було до 30-х років минулого століття. Та люди зі східної частини села і нині гоноровіші”. Згодом на карті села, що висить на стіні в коридорі музею, директор пальцем проводить межу по залізничній колії, яка ділить село майже навпіл. Це зручний розподіл: права частина — шляхетська, ліва — хлопська, або королівська — бо тією землею володів польський король. Кульчицька шляхта була греко-католиками. Католицький храм і сьогодні розташований у частині села, де жили шляхтичі.

Юрій Франц Кульчицький, український шляхтич гербу Сас

Від музею до греко-католицького храму всього кілька хвилин на авто. Проте на церковному подвір’ї виявляється настільки ж “людно”, як і на сільських вулицях. “Оскільки священик не місцевий, а вірян не багато, то вони собі як домовляться: або зранку богослужіння, або після обіду. Зараз 11:00, ми не вгадали”, — каже наш провідник. Церква Спаса Преображення велика, дерев’яна та пишна. Є новою, освячена тільки у 2013 році. Будували її за моделлю тієї старої, яка була на цьому ж місці, щоб була максимально схожою. Обабіч храму в рядок поставлені надгробні пам’ятники. “Це тих шляхтичів, які колись жертвували ще на стару церкву гроші. За своє меценатство отримали привілей бути похованими на церковному подвір’ї”, — пояснив Богдан Сидор. На кількох надгробках можна прочитати прізвища: Баранецький, Кульчицька. Кульчицькі — найпоширеніше прізвище в селі.

ПРО ГОНОР КУЛЬЧИЦЬКИХ ШЛЯХТИЧІВ

Старенька хатина шляхтянки Ганни Кульчицької стоїть за кілька десятків метрів від центральної сільської дороги. Господиня, невисока жінка з напрочуд добрими та привітними очима, зустрічає вже в помешканні. Вона народилася в цій хаті 89 років тому. Пані Ганна відразу береться розказувати про старі сільські порядки. Виявляється, раніше в церкві люди з різних частин села навіть стояли окремо. І дуже пильнували, аби хтось чужий не прийшов на “не свою” половину. Коли дівчина з простолюду мала кращу хустину за шляхетські, то ті могли навіть зірвати її з голови.

Кульчицька раптом починає сміятися й іронічно киває у напрямку сусідів: “От, розвалила мені шляхтянка пліт!”. Це молода сусідка вчиться водити авто та й заїхала їй у загорожу: “Сіла за руль і вивалила мені стовп, з сіткою разом. Але, каже, що зробить все, як було. Що і сітку купить, і стовп. То хай робить”. За словами пані Ганни, кульчицькі шляхтичі були особливо гонорові. Та мали на те підстави. “Всі мої стрийки були музикантами з вищою освітою”. У 30-ті, за словами жінки, чи шляхтич, чи простий хлоп — у всіх були дуже погані стосунки з польською владою та поляками: “Я пам’ятаю, як ненавиділи поляки наших, а наші — поляків. Ті часто приходили з сусідніх сіл і влаштовували бійки. Коли ми збиралися по хатах-читальнях і співали українських пісень, то польські жандарми стукали по вікнах і погрожували побиттям”. Але коли прийшли “визволителі”, каже жінка, стало ще гірше.

Відтак усі чоловіки з рідні Кульчицької пішли у підпілля. А її саму, вісімнадцятирічну дівчину, у 1947-му відправили у заслання за Полярний Урал. Звільнили аж у 1956 році. За час розмови Г. Кульчицька жодного разу не жаліється на болячки чи хвороби, що так властиво людям її віку. Пише вірші й завжди рада гостям. Довго не хоче відпускати, навіть наздоганяє на подвір’ї і вкидає у кишеню цукерок.

ШЛЯХТИЧ З ДІДА-ПРАДІДА

Від пані Ганни недалеко до православної церкви. І нарешті на головній вулиці з’являються люди. Хаотичною вервечкою вони тягнуться від храму домів. Час до часу дорогою проїжджають автівки, залишаючи людям шлейф густої куряви. Відправа у храмі закінчилася, встигаємо застати отця Михайла. Зі священиком — паламар і один з прихожан.




“І у старших ще помітна гордість, що їхні батьки та діди були шляхтичами. Але з макогонами вже ніхто не ходить”

“Люди кажуть, що колись священик в церкві вітався окремо: Слава Ісусу Христу, шляхто! Слава Ісусу Христу, королівські! І у старших ще помітна гордість, що їхні батьки та діди були шляхтичами. Але з макогонами вже ніхто не ходить”, — сміється отець Михайло та представляє “справжнього шляхтича” Степана Хапка. Він задоволено погоджується. Через хвилин двадцять вже вдома Степан гордо демонструє підтвердження слів священика — посвідчення шляхтича. І позує з гербом кульчицьких шляхтичів. Його дружина Марія дещо заскочена гостями, скаржиться на втому після вчорашнього садіння картоплі. Проте радо розповідає про щорічне зібрання шляхтичів у Трускавці. Ті, що пам’ятають свої шляхетські коріння, щороку, в другу суботу травня, зустрічаються у ресторані “Сас”. “З’їжджаються шляхтичі зі всієї України. Та не тільки! Приїжджають також з Польщі й навіть з Білорусі. Зазвичай десь майже 80 людей. Переважно старші, молоді дуже мало. Вже 12 років так здибаємося. Просто розмовляємо собі, ділимося, хто що зробив із відновлення пам’яті про шляхту, показуємо, які книги на цю тему видано”. Хапки пригощають домашнім вином і запрошують в другу суботу травня до Трускавця.

БУЛО ВАШЕ, А ВЖЕ НАШЕ

Будинок родини Зарембів — неподалік будинку Хапків. Пані Ольга народилася 1938 року. Жінка з приємною усмішкою і відкритим поглядом відразу ж запрошує до хати. Каже, що про шляхту знає від батьків і свекрухи: “Мій чоловік із шляхтичів, а я — хлоп’янка. Його мама, коли була незадоволена чимось, то могла мені сказати — то треба було шукати собі такого, як ти! Вони були з багатших”. Жінка піднімається з дивана і показує за вікно в напрямку сусідів: “Тут вже хати є. А я коли прийшла, то тих будинків не було, а вздовж так далеко тягнулося поле. І всьо було їхнє”.

“Совєти” остаточно стерли різницю між мешканцями Кульчиць. В 1939-му всю землю Зарембів приєднали до колгоспних угідь, а власників повезли на Сибір. “Коли я прийшла в невістки в 1961-му, то чоловікова мама вже повернулася. Десь біля 10 років була там. Ніколи не хотіла про то розказувати. Її забрали за куркульство, бо хата була накрита цинковою бляхою,а в стодолі мали багато зерна. Мама деколи виходила і тааак дивилася на свої колишні поля. І я питаю — що там дивитеся, мамо? А вона — аво прийшли і вже будуються, а то ще моє! А я кажу — та було ваше, а вже не ваше”.

РАДШЕ ЖИВЕ, НІЖ МЕРТВЕ

Трохи згодом знову ноги ведуть у музей Сагайдачного. Цього разу до нас приєднується голова сільської ради Кульчиць Степан Мількович. Він бавить на руках онука і каже, що також зі шляхти, а дружину взяв із хлопів. “Як був дідо живий, то трохи був незадоволений, що з нашої фамілії ходять в ту хлопську сторону на кавалєрку”, — каже голова та сміється.

За його словами, сьогодні в Кульчицях 540 дворів і майже 1 600 мешканців. “Зараз майже половини немає, бо виїхали на заробітки. Їдуть в Польщу, Італію, Португалію. Молодь виїжджає в міста: Самбір чи Трускавець. Є приблизно 150 будинків, в яких ніхто не живе, але смертність з народжуваністю одинакова і ми виходимо на нуль”.

Голова переконаний: порівняно з меншими селами в Кульчицях все не так вже й кепсько. І вже надворі, прощаючись, запрошує на “Кульчиці-фест”, щорічний фестиваль, який проводять у липні.

“Сподіваємося тільки, що дорогу зроблять до того часу. Тим більше, що цього року — 400 років походу Сагайдачного на Москву”. У цей момент з рук Степана Мільковича малий нащадок кульчицьких шляхтичів голосно сміється і махає нам “па-па”.

Журналіст Володимир МОЛОДІЙ


Фотограф Катерина МОСКАЛЮК