Про кордон, “легендарну” заставу і невеселу долю Скоморохів

 

Село Скоморохи, що на Сокальщині, знаходиться на умовному галицько-волинському “пограниччі”. Себто на кордоні Львівської та Волинської областей. Тут часто можна почути від людей: “На Волинь поїхав”, “То вже на Волині”, “Там вже починаються волинські ліси”. Неподалік колись проходив кордон між Австрійською та Російською імперіями. Село велике, мальовниче, давнє. Ще у 2011-му році мешканці села відсвяткували ювілей — 600-річчя Скоморохів. Один з кутків у селі досі називається Хор. Кажуть, що заснували поселення на березі Західного Бугу мандрівні співці і музики. Звідси й пішла весела назва села – Скоморохи.

Велична панорама на долину Бугу заворожує і тішить око. Хвиляста лінія ланів, кучеряві ліси, що тягнуться аж до виднокола, звивна стрічка Бугу… Тут дихається вільно і просторо. Але доля села була зовсім не скоморошою. Радше невеселою. Не раз і не два його палили татари та інші зайди. У Першу світову тут про ходив фронт і гарматами було пошкоджено куполи новенької церкви, що постала у 1898-му році.
Але найбільша біда прийшла у Скоморохи в 1939-му. Коли Галичина була окупована совітськими військами. Кордон між СРСР та Німеччиною, що на той час окупувала Польщу, проходив по Західному Бугу. Село опинилось в прикордонній зоні. Тож селян вигнали з домівок.

  • Ми з примусу переселилися на польську колонію, – розповідає 85-річна Зіновія Бойко. – Пізніше перенесли свою хату. Потім почалась війна і вже за німців знов повернулись в село. За якийсь час по війні знову встановився кордон і нас знов виселили. Мусіли й хату переносити. А коли кордон відсунувся далі, то ми таки донині в Скоморохах живемо…    
  • А нас по війні 5 травня 1946 року виселили на Тернопілля, за Козьову, – втрутився в розмову ровесник пані Зіновії Богдан Степанович Криштоф. – Але ми там довго не були. Спершу перебрались на Волинь, ближче до рідних місць, а вже пізніше переїхали додому.
  • То були тяжкі і страшні часи, – продовжила пані Зіновія. – Перша лінія німців була дуже остра: всіх жителів вишикували. Я пробувала втікти, бо боялася. Але мене повернули. Всіх обшукали – видко шукали зброю.
  • В Скоморохах була застава, яку потім зробили геройською, – підтримав розмову пан Богдан. – Застава Лопатіна. То при наступі її німці оминули. Ніякого геройства прикордонників не було, бо німці не вступали з ними в бій. А потім підігнали артилерію і просто її розбомбили з гармат. Та й все. Ото й все геройство. А в селі в 1961-му році поставили пам’ятник тим совєтськім прикордонникам, які ніби страшно геройсько оборонялися…

 

Цікаво, що в Скоморохах і околицях нам кілька людей розповідали правду про ту “легендарну” заставу Лопатіна. Про те, що ніхто тих прикордонників не атакував, що німці стояли постоєм по хатах, грали на гармоніках і часом стріляли по заставі. Поки не перетворили її в купу грузу. Потім вивезли кудись три машини живих і мертвих оборонців.
А пам’ятник прикордонникам досі стоїть. На ньому лелеки гніздо звили, як свідчення того, що життя перемагає і війну, і брехню, біду.

Богдан Волошин