Неймовірна історія Ольги Дучимінської

Неймовірна історія життя вчительки та діячки жіночого руху Ольги Дучимінської

Ольга народилась у 1883-ому в Миколаєві біля Львова. Майже 30 років працювала вчителькою, з них 18 у селі Тяпче. Окрім того, що прививала дітям любов до рідного краю (в умовах окупації), з колосальним ентузіазмом поширювала патріотизм серед селян.

Дучимінська заснувала у Тяпче осередок «Просвіти» (1925), кооператив «Селянський Союз» (1926), осередок «Рідної школи» (1927). На прохання селянок у пору жнив організовувала дитячі захоронки (садки), навчала грамоти неписьменних дорослих, вчила економно вести домашнє господарство, опікувалася сиротами.

Їй була настільки небайдужа доля тих, хто довкола, що ночами вишивала сорочки та рушники, продавала їх, а за виручені гроші купувала вбрання для бідних дітей.

Через свою активність і національну позицію мала постійні конфлікти із польською владою.

Близько приятелювала із засновницею жіночого руху у Галичині Наталею Кобринською, написала про неї кілька статей. Разом із Костянтиною Малицькою (теж вчителькою та діячкою жіночого руху) у 1912-ому започаткували видання “Жіночої бібліотеки”, в яке вміщали кращі зразки світової літератури перекладені українською мовою!

Була однією з ініціаторок відзначення Свята Матері. Багато писала – вірші, новели, статті. Ще будучи студенткою, надіслала кілька віршів Іванові Франку, згодом виявила, що один із них надрукувала газета “Діло”.

У Ольги трагічно склалось особисте життя: чоловік, теж учитель, Петро Дучимінський не повернувся із Першої світової війни, а двоє дітей померли малими.

Після виходу на пенсію через хворобу горла у 1930-ому впродовж дев’яти років працювала в журналі «Жіноча доля».

Після 1939 року Ольга Дучимінська – серед організаторів музею етнографії та художнього промислу у Львові. У 1939-1941 pp. – працювала екскурсоводом. У 1940-их зібрала багато матеріалу про культуру та традиції бойків і гуцулів.

У роки німецької окупації дала захисток Ірині Вільде, чоловіка якої було розстріляно. Врятувала Олексу Новаківського і цілу групу українських художників та письменників, які втікали від сталінських репресій. Ризикуючи життям, допомагала врятуватися єврейським сім’ям, а з відходом німців відмовилася виїхати з дочкою Оксаною на Захід.

Про геноцид євреїв написала повість «Еті», яка стала першим твором української літератури про Голокост. За що наразилася на цькування радянської влади через нібито спробу викривити образ війни.

У 1949-ому 66-річну Дучимінську заарештували, нібито у справі замаху на Я. Галана. Два роки, поки тривало слідство, перебувала у в’язниці. Військовий трибунал засудив її до 25 років таборів.

Після смерті Сталіна, у 1956-ому, справу переглянули, скоротивши термін до 10 років. Із заслання жінка вийшла у 75 років.

Дивовижно, як після такого нелегкого життя пані Ользі вдалося прожити до 105 років. Останні роки мешкала в Івано-Франківську у Мирослави Антонович – двоюрідної сестри Степана Бандери, з якою відбувала ув’язнення і яка опікувалась нею до смерті – 24 вересня 1988-ого.

Похована на цвинтарі в Чукалівці, біля Івано-Франківська.

Аліна Брода